Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Якщо вільно зобразити ув’язнення через інше ув’язнення, то й вільно зобразити будь-який реально існуючий предмет через щось зовсім неіснуюче.

Даніель Дефо

ЧАСТИНА ПЕРША

Цікаві події, що взяті сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані — звичайній французькій префектурі на алжирському узбережжі. Саме містечко, слід визнати, бридке: місто без голубів, без дерев і без садів — тут не почуєш ні шелесту листя, ні лопотіння крил, — словом, місто безлике. Нову пору року видно тільки по небу: навесні змінюється повітря, влітку сонце спалює все навколо, а восени місто потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку. “Найзручніший спосіб познайомитися з містом — це спробувати дізнатися, як тут працюють, як тут люблять і як тут помирають”. Наші співгромадяни працюють багато, але тільки для того, аби збагатіти. Сьогодні звичайна річ бачити, як люди працюють від рання до смеркання і як потім гають час, що лишився їм на життя. Та все ж є такі міста, де люди здогадуються про існування чогось іншого. А от Оран — місто, яке ніколи ні про що не здогадується, себто місто цілком сьогочасне. Тому ви легко погодитеся: наші співгромадяни ніяк не могли чекати випадків, що сталися навесні Цього року. Проте завдання хроніста лише сказати “Так було”, і оповідач не мав би ані найменшого права братися до такого завдання, якби випадково йому не пощастило зібрати деякі свідчення і якби лихою годиною він не був уплутаний у все, що збирається переповісти. Але чи не час облишити розумування і перейти до самої оповіді?

Уранці шістнадцятого квітня лікар Бернар Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура, а ввечері того ж дня на його очах здох ще один щур: він перекрутився і, кволо пискнувши, впав, заюшений кров’ю. Воротар Мішель сприйняв цю звістку як справжню ганьбу: в домі нема щурів, а цих хтось нахабно підкинув. Словом, це якась витівка. Та Ріє не думав про щурів: його дружина слабувала вже рік і мала від’їжджати до санаторію на лікування. Він посадив її до спального вагона і, помовчавши, сказав: “Коли ти повернешся, все буде інакше. Почнемо все по-новому”. Її обличчя було мокре від сліз, але вона посміхалась. Тут на вокзалі Ріє зустрів слідчого Отона, який тримав за руку свого синочка. Той саме зустрічав дружину, яка поверталася від родичів. Вони говорили про щурів, яких усе більшало. Невдовзі прибула мати доктора Ріє, яка мала пильнувати його господу за відсутності дружини. А навала щурів у місті не припинялася. “Лізуть, лізуть!” — говорив зі старечою втіхою, потираючи руки, один із пацієнтів лікаря, старий ядушник, який увесь вільний час пересипав горох з одного горнятка в інше, напівсидячи у ліжку. Того ж дня по обіді Ріє прийняв молодого журналіста Раймона Рамбера, який справляв враження цілком гармонійної людини. Він прибув від великої паризької газети взяти у лікаря інтерв’ю щодо умов життя арабів. Закінчили бесіду на тому, що останнім часом у місті побільшало щурів і слід було б про це написати. На сходах свого будинку Ріє побачив молодого сусіда Жана Тарру, що задумливо дивився на щура, який конав у корчах. “Навала щурів — цікава штука”, — сказав він, але вони вирішили, що це клопіт сторожа. Четвертого дня щури почали зграями виходити на світло й гинути цілими купами. Дійшло до того, що агентство Інфдок повідомило, що тільки за двадцять п’яте квітня зібрано й спалено шість тисяч двісті тридцять одного щура, за кілька днів цифра сягнула восьми тисяч і в місті почався справжній переполох. Сторож біля воріт лікаревого будинку здавався втомленим і швидко й зовсім занедужав. Ріє зайшов до нього, аби оглянути. Знесилений, Мішель майже задихався і натужно блював рожевуватою жовчю. На шиї, під пахвами та в пахвинах у нього з’явилися тверді, ніби дерев’яні, вузлики, які гостро боліли. Він марив і скаржився на щурів, а другого дня, марячи, помер у машині “швидкої”.

Смерть сторожа позначила межу між першим періодом зловісних ознак чуми і другим, коли здивування перейшло в паніку. Якось вранці лікаря телефоном викликав один з його пацієнтів — службовець з мерії Жозеф Гран: на дверях його сусіда Коттара був напис червоною крейдою “Заходьте. Я повісився”. Гран і витягнув Коттара з зашморгу в останню хвилину. Гран був п’ятдесятирічним чоловіком, високим і сухорлявим, він був бідним, — тому Ріє лікував його задарма. Щовечора Гран працював над своїм романом: багато років поспіль він відточував одне-єдине перше речення, мріючи, як видавці “скинуть шапки геть” перед його досконалим твором. Одружився Гран зовсім молодим з юною небагатою сусідкою Жанною. Якось перед Різдвом Жанна захоплено зупинилась перед святковою вітриною і, звівши на свого кавалера очі, прошепотіла: “Як гарно!” Він стиснув їй руку. Так прийшла думка про шлюб. Кінець історії був вельми простий: втомлений від роботи Гран, злидні, жодного просвітку в майбутньому. І Жанна пішла від нього, написавши: “Я дуже тебе кохала, але я надто втомилася… Я не знайшла своєї долі, але щоб почати наново жити, щасливої долі й не треба”. З того часу Жозеф Гран страждає і увесь час думає про неї. Сусід Грана Коттар був низькорослим товстунчиком, відлюдкуватим і з нечистим сумлінням, він мав якісь проблеми з поліцією і дуже боявся, що його заарештують.

Тим часом, протримавшись із тиждень, щуряча навала раптово припинилася.

Жан Тарру з’явився в Орані за кілька тижнів до початку цих дивних подій. Він вів власні нотатки, які містять хроніку тих часів. У своїх записах на початку він висловлює неабияку радість, що опинився в такому бридкому місті. Наводить підслухані на вулиці та в трамваях діалоги. І майже не супроводжує свої записи коментарями. Тарру вразила сцена, яку він спостерігав щодня з вікна свого готельного номера. В будинку навпроти на балкон виходив старенький дідок. Він неголосно кликав котів, що дрімали в затінку, рвав білий аркуш і кидав униз. Приваблені роєм “метеликів” коти підходили під балкон. І тоді дідок смачно і влучно плював у котів. Якщо він бодай один раз досягав мети, він заходився реготом. Під час історії зі щурами позникали й коти і, за свідченням Тарру, дідок якось розгубився. Занотував Тарру і розмову з нічним сторожем, якому щиро зізнався, що не лякається через навалу щурів, а єдине, чого він шукає, — це душевний спокій. Щодня він бачив у готельному ресторані дивну родину (як він пізніше дізнається, це родина слідчого Оттона), у якій батько “викає” жінці і навіть дітям, звертаючись до них завжди безапеляційно. У записниках Тарру з’являється кілька записів про таємничу лихоманку, яка вже посіяла тривогу в місті: він може назвати з десяток випадків захворювань на неї, і все закінчувалося смертю. Документальну цінність має і накреслений Тарру портрет доктора Ріє: “На вигляд років тридцять п’ять. Зріст середній. Плечистий. Очі темні, погляд прямий. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Хода прудка, переходить через вулицю, не сповільнюючи руху, легко вискакує на протилежне узбіччя. Машину водить неуважно. Ходить завжди без капелюха. Вигляд людини, що добре знає свою справу”.

По смерті сторожа Ріє подзвонив колезі Рішару і ще кільком лікарям. Виходило, що протягом останніх днів було випадків з двадцять подібного захворювання. Завітавши до свого старого пацієнта-ядушника, Ріє побачив, що той лежить і марить, а лімфатичні вузли в нього набрякли. Ясно було, що болячки треба розрізати, і хворі лежали, як розп’яті. А Ріє кликали до нових і нових пацієнтів з цією самою хворобою. За кілька днів смертних випадків побільшало. Тоді до доктора Ріє завітав його старший колега Кастель. “Сподіваюся, Ріє, ви вже знаєте, що це таке?” — спитав він. “Хочу дочекатися результату аналізів”, — була відповідь. “А я знаю. І аналізів мені не потрібно…” — впевнено почав говорити Кастель. І саме він перший промовив уголос слово “чума”. І Ріє мовчки залишився біля вікна, поринувши у власні роздуми. Цифри росли, і Гран (якому іноді доручали складати статистичні таблиці) приніс інформацію про одинадцять смертних випадків за останні дві доби. І наступного дня через неабияку наполегливість доктора Ріє префектура погодилась скликати санітарну комісію і подбати про відповідну телеграму — щоб з Парижа виписали сироватку.

Префект зустрів членів комісії стримано, але не без нервозності. “Головне, — брутально урвав промовця старий Кастель, — головне, з’ясувати собі — чума це чи ні”. Дехто з лікарів аж скрикнув із подиву, а префект навіть підскочив на стільці. Втім, аналізи вказували, що знайдений мікроб дещо відрізняється від класичного чумного мікроба. “Коли пошесть піде з такою швидкістю далі, її не спинити, вона цілком здатна за якихось два місяці вигубити половину міста. Отож, байдуже, як ви її назвете, цю хворобу, — чумою чи лихоманкою. Важливо одне — не дати їй згубити половину міста”, — говорив доктор Ріє.

Наступного дня по нараді вісті про захворювання просочилися навіть у газету, поки що у вигляді непевних натяків, а префектура розклеїла містом скромні сірі оголошення, у яких йшлося про боротьбу з гризунами, контроль питної води і дезінфекцію приміщень. Близьким хворого рекомендувалось негайно повідомляти про хворобу і проходити санітарний огляд. А вдома на Ріє вже чекав Жозеф Гран з новою статистикою, згідно з якою цифри зростали. Мимохідь Гран розповів і про зміни, що відбулися з Коттаром: здавалося, він хоче примиритися з людьми, завоювати їхню симпатію, показати себе людиною добропорядною й товариською. Зайшовши до Коттара, Ріє побачив, що Гран не помилявся.

Коли лікар думав про чуму, голова йому паморочилася і він спіймав себе на тому, що боїться. Хвороба швидко прогресувала, уже за три дні обидва корпуси лікарні були переповнені. Ріє чекав на вакцину, тим часом розтинаючи жовна у хворих. Кастель витяг всі свої книжки і годинами сидів у бібліотеці. За посередництва доктора Рішара до столиці колонії надіслали доповідну, вимагаючи розпоряджень. За день надійшла сироватка.

Тим часом у місто прийшла весна: з міських околиць на базари завезли тисячі квітів. Тарру і далі спостерігав за дідком, а дідок і далі плював на котів. Гран вечорами поспішав додому до своєї — таємничої для сторонніх — праці.