Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Альбер Камю

Чума

Частина перша

Події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в місті Орані – французькій префектурі на алжирському узбережжі. Оран на вигляд був тихомирним містом, без дерев, садів і птахів. Улітку сонце спалювало оселі, восени все потопало в болоті, гарно бувало тільки взимку. Жителі міста багато працюють, аби забагатіти, дбають про зиск. Тут треба мати добре здоров’я, а коли ти хворий, то по-справжньому самотній.

Вранці 16 квітня доктор Бернар Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився об здохлого щура. Старий воротар Мішель переконував, що у домі щурі не водяться. Увечері Ріє, перш ніж зайти до себе, знову побачив щура, який упав, а з його писка бризнула кров. Вигляд крові навернув його думкою до свого клопоту: дружина Ріє слабувала вже рік і завтра мала їхати до санаторію в гори. Їй було 30 років, але обличчя здавалося юним.

17 квітня воротар розповів Ріє, що хтось підкинув в коридор трьох здохлих щурів. Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об’їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти. Їдучи, лікар нарахував з півтора десятка щурів, що валялися на купах сміття. Старий хворий іспанець, якого відвідав Ріє, вважав, що щурі віщують голод. Скінчивши з візитами, лікар повернувся додому і отримав телеграму. До нього мала приїхати матір, поки дружина буде відсутня.

Відправивши дружину на лікування, Ріє при виході на вокзальний майдан зіткнувся з паном Отоном, який разом з сином зустрічав дружину, що їздила провідати його батьків. Того ж дня до Ріє завітав газетяр Раймон Рамбер. Молодик прибув від великої паризької газети взяти в лікаря інтерв’ю про умови побуту арабів і хотів також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення. Ріє сказав, що стан такий собі і порадив зробити цікавий репортаж про здохлих щурів, які валяються по місту. О сімнадцятій, знову вирушаючи в об’їзд, лікар зустрів на сходах ще досить молодого чоловіка, якого зрідка зустрічав в іспанських танцюристів – ті мешкали на останньому поверсі в його кам’яниці. Звали молодика Жан Тарру. Він саме стежив за останніми корчами щура, який конав на приступці коло його ніг. Побачивши воротаря, Ріє помітив його хворобливий вигляд.

На ранок, 18 квітня, лікар, привізши з вокзалу матір, побачив, що воротар Мішель геть змарнів, а з десяток щурів дерлося по сходах, мабуть, перебиралися з підвалу на горище. Ріє зателефонував щуроловам, але директор тої служби сказав, що потрібен відповідний наказ, щоб контора вжила заходів. У місті занепокоїлися через мертвих гризунів, вечірня преса поставила перед муніципалітетом питання руба: чи збирається він діяти. Муніципалітет нічогісінько не збирався робити, а тільки намірявся обговорити становище. Службі щуроловів дано наказ: щоранку на світанні підбирати здохлих пацюків.

Минуло кілька днів, становище погіршало. Гризунів що далі, то більшало. 25 квітня зібрано й спалено 6231 щура.Жителі міста вимагали вжити рішучих заходів, винуватили владу. Та раптом навала враз припинилась.

Тим часом воротар Мішель дуже занедужав. Отець Панфлю, який зустрів Мішеля і допомагав добратися до дому, сказав Ріє, що навала щурів говорить про те, що скоро почнеться якась пошесть.

Наступного дня до Ріє подзвонив давній пацієнт, службовець мерії на ім’я Жозеф Гран. Він давно слабував на звуження аорти, а що був бідний, то Ріє лікував його задарма. Гран просив приїхати, бо дещо сталося з його сусідом. Ріє приїхав на вулицю Федерб, у передмістя. На сходах він побачив Грана, який вийшов його зустріти.Вузькоплечий, сухорлявий, довгий, з тонкими ногами й руками, прокуреними жовтими вусами, він здавався старшим як на свої п’ятдесят років.

На третьому поверсі Ріє і Гран зайшли у двері, на яких червоною крейдою було написано: “Заходьте, я повішався”. На щастя, Гран вчасно відчепив пана Коттара, який хотів повіситися. Тепер той лежав у ліжку. Ріє мусив дати знати у комісаріат, на випадок, якщо Коттару спаде на думку ще раз така ідея. Сам Коттар, схлипуючи, заявив, що не спаде, що то був просто хвилинний спалах шаленства,

Пізніше Ріє відвідав хворого воротаря. Чоловік блював рожевуватою жовчю, був знесилений, температура в нього підскочила до тридцяти дев’яти і п’яти, залози на шиї і суглоби ще дужче набрякли, на боку виступили дві темні плями. Тепер він нарікав, що в нього ниє все нутро. Його жінка тривожно дивилася на мовчазного Ріє. Поки нічого певного Ріє не міг сказати. Вдома Ріє зателефонував до свого колеги Рішара, одного з найкращих лікарів у місті. Той теж мав два пацієнти, у яких лімфатичні вузли були дуже запалені. Надвечір температура у воротаря підскочила до сорока, він марив і кляв щурів.

30 квітня в місто прийшла справжня весна. Навіть Ріє, заспокоєний бадьорим листом від дружини, спустився до воротаря з легким серцем. І справді, температура вранці впала до тридцяти восьми градусів. Але в обід температура зразу піднялася до сорока градусів. Ріє вирішив, що воротаря треба ізолювати, та коли хворого перевозили “швидкою”, він помер. Після нього багатьом судилося піти дорогою, на яку Мішель ступив перший.

Жан Тарру, про якого згадувалося раніше, оселився в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Ніхто не знав, звідки він узявся, навіщо тут зупинився. Його найчастіше можна було бачити на пляжі, де він з видимою утіхою пірнав і плавав. Тарру був життєрадісний, з незмінною усмішкою на устах. Він робив нотатки, з яких постає хроніка тих важких часів у місті.Перші записи стосувалися його приїзду до Орана, бридкого міста, де бракує зелені. Було і багато діалогів, підслуханих в трамваях і на вулицях. Наприклад, розмова двох чоловіків про такого собі Кана, який помер після тієї напасті зі щурами від гарячки і чиряків під пахвою. Далі Тарру, здавалося, зворушила сцена, що відбувалася часто на одному балконі. Маленький дідок виходив на балкон і плював у котів, які грілися на сонці внизу. Якщо один бодай плювок досягав мети, він заходився реготом. Згодом цей дідок не міг веселитися, бо усі коти кудись зникли, стурбовані видовищем здохлих пацюків. Навіть в ліфті такого респектабельного готелю, де жив Тарру, знайдено пацюка, а одна з покоївок готелю захворіла. Відтоді в записниках Тарру з’являються трохи докладніші дані про цю таємничу лихоманку. Після запису про дідка, який терпеливо й далі вдосконалює своє прицільне плювання, оскільки після зникнення щурів знову з’явилися коти, Тарру додає, що можна вже назвати з десяток випадків тієї лихоманки, що звичайно закінчується смертю.

У своїх записах Тарру подає портрет лікаря Ріє. Той має на вигляд років 35, зріст середній, плечистий, обличчя майже квадратне, очі темні, ніс великий, правильної форми, волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені.

По тому як воротаря перенесено до трупарні, Ріє зателефонував до Рішара, щоб порадитися з ним про ті пахвинні пухлини. Рішар зізнався, що нічого не розуміє. Ріє обдзвонив ще кількох лікарів. З розпитів виявилося, що протягом кількох останніх днів було випадків з двадцять подібного захворювання. Майже всі – смертельні. Тоді Ріє знову зателефонував Рішарові, секретареві товариства лікарів в Орані, і зажадав, щоб нових хворих було ізольовано, та для цього були потрібні заходи префектури.

Наступного дня на місто линули короткі й рясні дощі. За тими бурхливими зливами наступала спека. Ріє приїхав на вулицю Федерб, щоб бути присутнім на розслідуванні Коттарового замаху на своє здоров’я. Гран зустрів Ріє і розповів, що Коттар провів ніч спокійно. Сам Гран мав вигляд замучений і знервований. Він розповідав лікареві, що, власне, Коттара майже не знає, але гадає, що той при грошах. Взагалі Коттар якийсь дивак. Кілька днів тому Гран впустив на майданчику коробку з крейдою. Була там червона і синя крейда. Якраз вийшов Коттар і допоміг її зібрати, а потім попросив червоної крейди.

Поліційний комісар побажав спершу вислухати свідчення Грана. Усі вирішили, що спроба самогубства відбулася через “Прикрощі інтимного характеру”. Комісар захотів побачити хворого, але Ріє вважав, що годилося б спершу підготувати Коттара до цих відвідин. Коли Ріє зайшов до його помешкання, Коттар сказав, що бачити не може поліцію. Ріє заспокоїв пацієнта, а потім зайшов комісар. Коттарові зачитали свідчення Грана і спитали, чи може він уточнити мотиви свого вчинку. Він підтвердив лише, що “прикрощі інтимного характеру – дуже добре сказано”. Комісар спитав, чи не здумає Коттар знову зазіхнути на своє здоров’я. Коттар запевнив, що не здумає і прагне тільки одного, щоб йому дали спокій.

Вдень Ріє відвідував хворих, а надвечір завітав до сусіда свого старого пацієнта-ядушника і побачив, що той лежить і марить, ухопившись за хворі пахви, і раз у раз блює. Коли Ріє був уже вдома, його викликали до нових пацієнтів з тим самим захворюванням.

За кілька днів смертних випадків почастішало, і тим, хто стикався з цією особливою неміччю, стало ясно, що йдеться про сущу пошесть. Саме на той час до Ріє завітав Кастель, його старший колега. Лікарі вперше заговорили про те, що це чума. Та Ріє досі не міг повірити в це, небезпека і далі здавалася йому нереальною.

До Ріє прийшов Жозеф Гран. Він служив у мерії і займався там усякими справами, вряди-годи йому, вже як приватній особі, доручали складати статистичні таблиці. Тож тепер Гран провадив підрахунок смертних випадків. Службовець розповів, що за останні 48 годин померло 11 людей. З Граном прийшов Коттар, який сам напросився прийти, бо хотів подякувати лікареві й перепросити його за всі завдані клопоти. Прощаючись, Коттар сказав лікареві, що дуже хотів би з ним побачитися ще раз і попросити поради. Ріє пообіцяв, що позавтра сам завітає до нього.

Попрощавшись із Коттаром, лікар зловив себе на тому, що весь час думає про Грана. На перший погляд Жозеф Гран був найтиповіший дрібний службовець. Довгий, сухорлявий, у заширокому одязі.