Антон Чехов — Вишневий сад (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Комедія на чотири дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Ранєвська Любов Андріївна, поміщиця.

Аня, її донька, 17 років.

Варя, її названа донька, 24 років.

Гаєв Леонід Андрійович, брат Раневської.

Лопахін Єрмолай Олексійович, купець.

Трофимов Петро Сергійович, студент.

Симеонов-Пищик Борис Борисович, поміщик.

Шарлотта Іванівна, гувернантка.

Єпіходов Семен Пантелійович, конторник.

Дуняша, покоївка.

Фірс, лакей, старий 87 років.

Яша, молодий лакей.

Події розгортаються в маєтку Л. А. Раневської.

Дія перша

Травень, цвітуть вишневі дерева. Починає розвиднятися. У кімнаті, яка й досі зветься дитячою, Лопахін і Дуняша чекають на приїзд Раневської. Любов Андріївна п’ять років перебувала за кордоном і ось зараз повертається додому. Майже всі домочадці, не виключаючи старого Фірса, відправилися зустрічати її на станцію. Потяг запізнюється на дві години, Лопахін говорить про Раневську: “Добра вона людина. Легка, проста людина”. Згадує, як вона жаліла його, хлопчиська, коли йому перепадало від батька. Входить Єпіходов з букетом і тут же упускає його. Конторник жаліється, що з ним кожного дня трапляються якісь негаразди: ось букет упустив, стілець перекинув, позавчора купив чоботи, а вони риплять. Говорить він дивно, незрозуміло: “Ось бачите, пробачте на цім слові, яка обставина, між іншим… Це просто навіть чудово”. Його так і прозвали: “двадцять два лиха”. Поки всі чекають Раневську, Дуняша зізнається Лопахіну, що Єпіходов їй освідчився.

Нарешті під’їжджають два екіпажі. З’являються Раневська, Гаєв, Симеонов-Пищик, Аня, Варя, Шарлотта; поспішаючи, проходить, спираючись на палицю, Фірс, у старовинній лівреї та високому капелюхові. Любов Андріївна радісно оглядає стару дитячу, каже крізь сльози: “Дитяча, мила моя… Я тут спала, коли була маленькою… І зараз я наче маленька…” Варя, на якій, правду кажучи, і тримається вся оселя, робить розпорядження по господарству (“Дуняшо, скоріше кави… Матінка кави просить”), ласкаво каже сестрі: “Знову ти вдома. Серденько моє приїхало! Красунечка приїхала!” Аня розповідає їй, як вона втомилася від своєї подорожі до Парижа, до матері: “Приїжджаємо в Париж, там холодно, сніг. Французькою я говорю жахливо. Мама мешкає на п’ятому поверсі… у неї якісь французи, паггі, старий патер з книжкою, і понакурено, незатишно… Дачу свою коло Ментони вона вже продала, вона нічого не має, нічого. У мене теж не лишилося ані копійчини, ледь доїхали. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона вимагає найдорожче і на чай лакеям дає по карбованцю. Шарлотта теж. Яша теж вимагає собі порцію. Адже у мами лакей Яша.” “Бачили негідника”, — зауважує Варя. Вона повідомляє сестрі печальну новину: сплатити відсотки за маєток не вийшло і його будуть продавати.

У двері зазирає Лопахін, і Аня запитує Варю, чи освідчився він їй, адже Лопахін кохає Варю, тож чому їм не порозумітися. Варя заперечливо хитає головою: “Я вважаю, що нічого у нас не вийде. У нього багато справ, йому не до мене… Одружитися б тобі з багатим чоловіком, і я б тоді знайшла спокій, пішла б собі в пустку… потім до Києва… так би й ходила святими місцями”. До кімнати заходить Яша. Він намагається здаватися “людиною з-за кордону”, виглядає джиґуном, розмовляє делікатно (“Чи можна тут пройти-с?”). На Дуняшу він справляє сильне враження; вона кокетує з Яшею, той намагається її обійняти.

Любов Андріївна ніяк не може прийти до тями: вона почувається щасливою, що знову в рідній домірці, що Варя “все така ж”, що старий слуга Фірс ще живий. Вона сміється від радощів, впізнаючи знайомі речі: “Мені хочеться стрибати, розмахувати руками… Бачить Бог я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не змогла дивитися з вікна, усе плакала… Я не переживу цієї радості… Шафонько моя рідна…Столику мій”.

Ідилію порушує Лопахін: він нагадує, що маєток продається за борги на двадцять друге серпня призначено торги. Лопахін пропонує вихід: маєток знаходиться неподалік від міста; поряд проходить залізниця, вишневий сад і землю можна розбити на ділянки і здавати в оренду дачникам. Раневська і Гаєв не розуміють його пропозиції. Лопахін пояснює: під цей проект господарям уже зараз позичать гроші а восени не залишиться жодного вільного шматка — усе розберуть дачники. Правду кажучи, доведеться позносити деякі будівлі, вирубати старий вишневий сад. Допустити це господарі не можуть. “Якщо в усій губернії і є щось надзвичайне, так це наш вишневий сад”, — говорить Раневська. Гаєв додає, що й в “Енциклопедичному словнику” він згадується. Лопахін пояснює, що іншого виходу немає: або його проект, або продаж маєтку разом із садом за борги, до того ж вишня родить раз на два роки, і її нікуди дівати — ніхто не купує. Він усе ще сподівається здійснити свій план, доводить, що дачник “на своїй одній десятині займеться господарством, і тоді вишневий сад стане…багатим, розкішним…”

“Які дурниці”,— обурюється Гаєв і виголошує пишну промову, присвячену столітній “вельмишановній шафі”: “Вітаю твоє існування, яке вже понад сто років було спрямоване до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний заклик до плодотворної праці не слабнув упродовж ста років, підтримуючи в поколіннях нашого роду бадьорість, віру в краще майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра…”

Усі почуваються ніяково. Настає пауза. Гаєв, який почувається трохи, присоромленим, вдається до своєї улюбленої “більярдної лексики: “Від кулі праворуч у кут! Ріжу в середню!” Варя приносить Любові Андріївні дві телеграми з Парижа; та рве їх, не читаючи.

У кімнату заходить Шарлотта Іванівна, у білій сукні, дуже худа, з лорнеткою на поясі. Лопахін хоче поцілувати її руку; гувернантка маніриться: “Якщо дозволити вам поцілувати руку, то ви потім забажаєте в лікоть, потім у плече…” Лопахін виходить, запропонувавши все-таки вирішити питання стосовно дач. Скориставшись паузою, Пищик намагається виканючити у Раневської двісті сорок карбованців у позику (він увесь у боргах, і всі його думки спрямовані на те, щоб десь роздобути гроші для сплати відсотків під заставу). Любов Андріївна розгублено каже, що грошей у неї немає. Але Пищик ніколи не втрачає надії: якось він думав, що вже все пропало, а тут залізницю через його землю проклали, і йому заплатили, а зараз, може, дочка двісті тисяч виграє, бо білет має.

Варя відчиняє вікно в сад. Раневська дивиться в сад, сміється від радості: “О саде мій! Після темної непогожої осені і холодної зими знову ти почуваєшся молодим, повним щастя, янголи небесні не покинули тебе…” Брат нагадує їй, що цей прекрасний сад, “як не дивно”, продадуть за , борги. Але Раневська начебто не чує його слів: “Подивіться, мама-покійниця йде садом… у білій сукні… Ні, нікого немає, мені здалося… Який дивовижний сад, білі маси квітів… блакитне небо…”

Входить Петя Трофимов — колишній учитель Гриші, сина Раневської, який потонув шість років тому, у віці семи років. Любов Андріївна з трудом упізнає його, настільки він змарнів і постарів за цей час. Петю, якому ще немає й тридцяти, усі називають “облізлим паном”. “Ви були тоді такісіньким хлопчиком, милим студентиком, а зараз волосся негусте, окуляри. Невже ви все ще студент?” — “Мабуть, я буду довічним студентом”.

Варя повідомляє Яші, що з села приїхала його мати і вже. другий день чекає побачення з сином. Яша зневажливо кидає: “Дуже потрібно. Могла б і завтра прийти”.

Гаєв, залишившись удвох з Варею, “напружує мізки”, де б йому добути грошей, щоб уникнути продажу маєтку. Було б добре, розмірковує він, отримати від кого-небудь спадщину, добре було б віддати Аню за багатія, добре було б поїхати до Ярославля і спробувати щастя у тітоньки-графині. Він знає, що тітонька має багато грошей, але племінників вона, на жаль, не любить. Любов Андріївна одружилася з присяжним повіреним, не дворянином, “і поводила себе не можна сказати, щоб дуже доброчесно”. Гаєв радить Ані. поїхати до своєї ярославської бабусі, та їй не відмовить. З’являється розгніваний Фірс; він усе ще ходить за паном, як за маленьким: дорікає, що той “не ті штани надів”, що не лягає вчасно спати. Ось і зараз старий з’явився нагадати Леоніду Андрійовичу, що час лягати в ліжко. Гаєв заспокоює старого слугу: “Ти йди, Фірсе. Я вже, так і бути, сам роздягнусь… іду, іду… Від двох бортів у середину! Кладу чистого…” Він іде, Фірс дріботить за ним.

Дія друга

Крива, давно занедбана каплиця. Можна побачити дорогу до садиби. Далеко-далеко на обрії неясно видніється місто. Скоро сяде сонце. На старій лаві, замислившись, сидять Шарлотта, Яша і Дуняша. Єпіходов грає на гітарі. Шарлотта розповідає про себе: вона не знає, скільки їй років, бо у неї немає справжнього паспорта, її батьки циркові артисти, і вона сама вміє “витворяти різні штучки”, після смерті батьків її взяла до себе одна німецька родина, вивчила на гувернантку. “Так хочеться поговорити, а ні з ким… Нікого в мене немає”,— зітхає Шарлотта.

Єпіходов наспівує Дуняші романс: “Було б серце зігріто жаром взаємного кохання…”, але та намагається сподобатися Яші, каже йому, яке це, мабуть, щастя — побувати за кордоном. Яша поважно відповідає: “Не можу з вами не погодитися”,— і закурює сигару. Дуняша під якимось приводом відсилає Єпіходова і, залишившись віч-на-віч з Яшею, зізнається, що відвикла від простого життя, “ніжна стала, така делікатна”, і якщо Яша, якого вона “пристрасно покохала”, її обмане, Дуняша не знає, що з нею буде. На це Яша, позіхаючи, глибокодумно зауважує: “На мій погляд, так: якщо дівчина когось кохає, то вона, виходить, є неморальною…”

З’являються Раневська і Гаєв з Лопахіним, який намагається отримати від них відповідь на питання: згодні вони віддати землі піддачі чи ні? Брат і сестра прикидаються, що не чують його. Любов Андріївна не розуміє, куди витрачаються гроші (“Учора було багато грошей, а сьогодні зовсім мало”), їй прикро, що вона витрачає їх якось безглуздо, у той час як Варя, економлячи, годує усіх молочним супом. Лопахін знову повертається до старої теми, повідомляє, що на торги приїде багатій Дериганов. Гаєв відмахується: ярославська тітонька обіцяла прислати грошей, щоправда, не більше п’ятнадцяти тисяч. Лопахін починає втрачати терпіння.