Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Однією з ключових постатей модерністської прози є ірландський письменник Джеймс Джойс.

У його психологічному есе “Джакомо Джойс” відобразились автобіографічні мотиви: це був художньо-щоденниковий літопис історії одного кохання, пережитого Джойсом у Трієсті до юної учениці Амалії Поппер.

Автор використав у есе характерні риси поетики модерністських творів, у першу чергу, “потоку свідомості” — художнього засобу зображення внутрішнього світу людини, що полягає у безпосередньому відтворенні “зсередини” плину її роздумів, переживань, настроїв як складного психологічно свідомо-підсвідомого процесу; своєрідний спосіб фіксації та вираження найприхованіших складників цього процесу; один із провідних прийомів літератури модернізму.

“Потік свідомості” нерідко називають і розширеним внутрішнім монологом. Для, нього характерні підкреслена увага до духовного життя особистості, спонтанність виникнення думок та образів, відсутність чіткої послідовності, поєднання свідомого та несвідомого, раціонального та чуттєвого, підвищена емоційність, зменшення ролі автора на користь “я” героя, безперервність процесу внутрішньої діяльності особистості, глибинний психологізм тощо. Стилістично “потік свідомості” виявляється у синтаксичній невпорядкованості мовлення, використанні невласнепрямої мови, оповідної манери, ремінісценцій, ліричних відступів, асоціацій тощо. Художній час у цьому потоці є часом “життя душі” літературного героя, що може вміщувати у собі не тільки минуле, теперішнє і майбутнє, а й бажане, уявне, омріяне.

У самій назві твору слово “Джакомо” є водночас італійським відповідником англійського “Джеймс” і самоіронічним натяком на знаменитого Джакомо Казанову.

Есе насичене запозиченнями з текстів Біблії, Шекспіра, Ібсена, що свідчить про інтертекстуальність твору, породжує своїм перекликанням з іншими текстами новий зміст.

У творі немає звичного сюжету: текст побудовано мозаїкою дрібних, пов’язаних між собою лише емоційним настроєм фрагментів. Показуючи різні іпостасі героїні, автор не розкриває її внутрішній світ, він залишається незбагненним. Почуття ж оповідача, розмаїття відтінків, їх динамічність, напруженість глибоко розкриваються через широкий зв’язок із світовим літературним контекстом (опора на тексти Біблії, Шекспіра, Ібсена); завдяки цьому досягається ефект сполучення ейфоричного, плинного почуття з вічним і непорушним.

Джакомо Джойс

Цитата:

Хто? Бліде обличчя в рамці важкого запашного хутра, її руки сором’язливі та нервові. Вона носить пенсне. Так: коротка мова. Короткий смішок. Короткий покліп повік.

Ажурне плетиво почерку, видовжене й гарне, позначене тихим презирством і смиренням: молода шляхетна особа.

Підіймаюся на легкій хвилі прохолодної розмови: Сведенборґ, псевдо-Ареопагіт, Мігуель де Молінос, Йоахім Аббас1. Хвиля перейшла, її шкільна подруга, вигинаючи своє гнучке тіло, муркоче на безкостому віденському варіанті італійської: Che coltura!2 Довгасті повіки зненацька здригаються: пекуча голка погляду тремтить та жалить з фіолетових зіниць.

Високі каблучки вистукують пустку на лунких кам’яних сходах. Холодний дух замку, порозвішувані лати, грубої роботи залізні канделябри на завитках звивистих різьблених сходів. Стукіт-тукіт каблучків, різкий та пустий звук. Дехто внизу хотів би говорити з вами, пані.

Вона ніколи не сякається. Форма розмови: якнайменше заради щонайбільшого.

Виплекана і визріла: виплекана добором родових шлюбів та визріла в теплиці замкнутості її раси.

Рисовий лан біля Верчеллі3 у рожевому літньому мареві. Поля її понурого капелюшка затінюють її фальшиву посмішку. Тіні плямують її фальшиво всміхнене лице, розпашіле від важкого рожевого сяйва, сірі, кольору вакцини тіні під вилицями, жовтаві пасма довкола спітнілих брів, жовчний сарказм чатує в мертвоті її очей.

Квітка, подарована нею моїй дочці. Тендітний подарунок, тендітна дарувальниця, тендітне блакитновенне дитя4.

Падуя далеко по той бік моря. Тихе середньовіччя5, ніч, пітьма історії6 спочиває під місяцем на Piazza della Erbe7. Місто спить. Під арками темних вулиць біля ріки очі шльондр вистежують запізнілих перехожих. Cinque servizi per cinque franchi8. Темна хвиля відчуттів, знову, і знову, і знову.

Мої очі не зрять крізь пітьму, мої очі не зрять,

Мої очі не зрять крізь пітьму кохання.

Знову. Досить. Темна любов, темне жадання. Досить. Темрява.

Сутінки. Перетинаючи piazza9. Сірий присмерк опадає на широкі шавлієві луки, тихо ронячи тінь та росу. Вона йде вслід за матір’ю із незграбною граційністю, кобила веде своє лоша-лошичку. Сіра сутінь м’яко огортає витончені й стрункі стегна, покірну схилену ніжну шийку, довершеної форми череп. Присмерк, спокій, розчарування… Агей! Стайничий! Агей-но!10

Батечко і дівчатка летять з гори верхи на санчатах: Великий Турок і його гарем. Щільно закутані в шапочки й пальтечка, черевички вправно зашнуровані хрест-навхрест поверх теплого похітливого язичка, коротка спідничка обтягує круглі кульки колін. Білий спалах, пушинка, сніжинка:

Якщо вона поїде знов. Я б бачити хотів!11

Вибігаю хутко з тютюнової крамниці і кличу її на ім’я. Вона обертається і, спинившись, слухає мої метушливі слова про уроки, години, години, уроки: і повільно її бліді щоки запалюються привітним опалевим рум’янцем. Ні, ні, лиш не лякайся!

Міо padre12, вона виказує найпростіші знаки уваги. Unde derivatur?13 Mia figlia ha una grandissima ammirazione per il sue maestro inglese14. Обличчя старого чоловіка, привабливе, рум’яне, з підкреслено єврейськими рисами та довгими білими пейсами, звертається до мене, доки разом спускаємося з пагорба. О! Добре сказано: ввічливість, доброзичливість, допитливість, довіра, підозра, природність. Стареча безпомічність, упевненість, відвертість, витонченість, щирість, застереження, пафос, співчуття: досконала суміш. Ігнатію Лойоло, Швидше, допоможи мені!

Це серце хворе й сумне. Розіп’ятий коханням?

Подовгасті, розпусні, розтлінні вуста: молюски темної крові15

Летюча мряка над пагорбом, коли я виринув з ночі та бруду Нерухома мряка на вогких деревах. Світло у горішній кімнаті. Вона одягається, щоб іти на виставу. Привиди в дзеркалі. Свічок! Свічок!

Викохане створіння. Опівночі, після музикування, всю дорогу по via San Michele16, ніжні слова. Обережніше, Джеймсі! Чи ти ніколи не ходив нічними вулицями Дубліна, вихлипуючи інше ім’я?17

Трупи євреїв18 гниють довкола мене в плісняві їхньою святого поля. Це могила її народу, чорний камінь, тиша без надії… Цей звідник Мейзель привів мене сюди. Він он за тими деревами стоїть з покритою головою над могилою своєї жінки-самогубниці19, дивуючись, як людина, що спала з ним в одному ліжку, могла дійти такого кінця. Могила її народу і її власна: чорний камінь, тиша без надії: все готово. Не помирай!

Вона підіймає руки в намаганні застебнути на спині свою чорну сукню. їй не вдається, ні, їй не вдається. Вона мовчки присувається спиною до Мене. Я підіймаю руки допомогти їй: її руки опадають. Я беру податливі краї сукні і стягую їх, щоби застебнути, я бачу у відвороті чорної тканини згин її тіла, вгорнутий у помаранчеву спідню сорочку. Бретельки біжать по її плечах якірними канатами і повільно спадають: гнучке гладеньке оголене тіло переливається сріблястими лусочками. Сорочка повільно опадає з випещеного точеного срібла струнких ягодиць, оголюючи заглибинку між ними, тьмяна срібна тінь… Пальчики, холодні і безсоромні і торкають… Дотик, дотик…

Слабке, жалюгідне, безпомічне й переривчасте дихання. Але напружся і почуй голос. Горобчик під колісницею Джаггернаута20, стрясаючий стрясач землі. Будь ласка, пане Боже, великий пане Боже! Прощай, великий світе!..

Aber da ist eine Schweinerei!21

Високий підйом її витончених бронзового кольору черевичків: остроги випещеної в неволі птиці.

Леді йде крок-ще-крок-ще-крок… Чисте повітря гірської дороги. Трієст спроквола просинається: сире сонячне світло над купою дахів брунатної черепиці, запах тестюдоформу; спільнота блощиць у прострації чекає національного визволення. Belluomo22 підіймається з ліжка жінки коханця своєї жінки, заклопотана домогосподарка збуджена, терноока, блюдце оцту в її руках… Чисте повітря і тиша гірської дороги; скбки копит. Дівчина верхи. Ґедда! Ґедда Ґаблер!23

Крамарі пропонують на своїх вівтарях перші фрукти: лимони у зеленавих цятках, коштовні черешні, оганьблені персики з порваним листям. Візок проїжджає повз ряди полотняних яток, його шпиці обертаються в блиску та сяєві. Дорогу! її батько та його син сидять у візку. У них совині очі та совина мудрість. Совина мудрість зорить з їхніх віч, помножуючись наукою їхньої Summa contra gentiles24.

Вона думає, італійські панове були праві, коли виштовхали Етторе Альбіні25, критика Secolo, з партеру за те, що він не піднявся, коли оркестр грав Королівського марша. Вона чула про це за вечерею. У! Вони люблять свою країну, якщо тільки вони достатньо впевнені, котра це країна.

Вона слухає: досить розсудлива незайманиця.

Спідниця закочена несподіваним рухом коліна: білий мережаний край спідньої сорочки задерто понад міру, павутина панчох на ногах. Si роl?26

Спроквола підспівуючи, легко награю27 мляву пісеньку Джона Довланда28. Гіркота розлуки29: мені теж гірко іти. Той вік присутній тут і тепер. Тут відкриті від темряви жадання очі, бо потьмарюють рожевіння сходу, їх мерехтіння — це ряхтіння піни, що вкриває вигрібну яму двору плаксія Джеймса30. Ось є бурштинові вина, помираючі потоки солодкого повітря, горда павана, шляхетні жіночки, що заграють до вас зі своїх балконів31, вицмокуючи ротами, смердючі селючки та молоді дружини, що, грайливо опираючись, знову й знову стискають у обіймах своїх пожаданців.

У сирому мареві весняного ранку ледве чутні запахи пливуть ранковим Парижем: насіння, вогка тирса, гарячий хлібний заміс: а коли я перетинаю Pont Saint Michel, сталево-блакитні води каналу охолоджують моє серце. Вони плюскотять та набігають на острів, на якому людина живе ще од кам’яного віку… Рудувата похмурість просторої величезної церкви. Холодно, як і того ранку: quiafrigus еras32. На східцях далекого високого вівтаря, голого, як Тіло Господнє, лежать священики в прострації слабкої молитви.