Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Переказ:

В авторській передмові яскраво відобразились теоретичні положення натуралізму і напрям, в якому надалі розвиватиметься зміст роману.

Передмова

Я хочу показати, як одна сім’я, невелика група людей, поводиться в суспільстві, як вона, розвиваючись, дає життя десятьом, двадцятьом індивідам, що, на перший погляд, зовсім не схожі один на одного, але, як свідчить аналіз, дуже тісно зв’язані між собою. Спадковість, так само, як і сила тяжіння, має свої закони.

Розв’язуючи подвійне питання — про темпераменти і середовище, — я намагатимуся знайти і простежити ту нитку, що математично веде від однієї людини до іншої. І коли в моїх руках будуть усі нитки, коли я зберу цілу соціальну групу, я покажу її в динаміці як дійову особу певної історичної епохи, відтворю всю складність обстановки, в якій вона виявляє свої зусилля; одночасно я проаналізую волю кожного з її членів і загальний натиск усіх разом.

Характерні риси Ругон-Маккарів, тої групи, тої сім’ї, яку я беруся вивчати, — це нестримні жадання, невгамовність нашої доби, що прагне життєвих втіх. Із фізіологічного погляду — це повільне чергування нервового розладу і захворювань крові, що проявляються з роду в рід як наслідок першого органічного ушкодження; саме вони визначають, залежно від оточення, почуття, бажання, пристрасті кожного з індивідів, всі природні та інстинктивні прояви людини, похідні яких умовно звуться чеснотами і пороками. Історично люди виходять з народу; вони розпорошуються по всій сучасній суспільності, досягають найвищих посад, завдяки тому глибоко новітньому імпульсові, який дістають нижчі класи, що пробиваються крізь соціальну товщу. Таким чином, своїми особистими драмами вони розповідають про Другу імперію, починаючи від пастки державного перевороту і кінчаючи седанською зрадою.

Переказ:

Роман починається з опису одного з головних героїв і членів багатолюдної родини — Сільвера, який на старому покинутому кладовищі чекає на свою кохану дівчину М’єтту.

Цитата:

Юнак сів на плиту з виглядом людини, що вирішила довго чекати. Здавалось, він не відчував навіть холоду. З півгодини сидів і не ворушився, задумливо втупивши в пітьму очі. Куток, який він обрав собі, був спочатку в тіні, але незабаром місяць, піднімаючись угору, дійшов до нього; голова юнака опинилась у хвилях яскравого світла.

Юнак цей був мужній на вигляд; тонкий рот і ніжна шкіра свідчили про його молодість. Йому, мабуть, було років сімнадцять. Він був вродливий якоюсь своєрідною, характерною красою.

Худорляве, довгасте обличчя його здавалося вирізьбленим рукою могутнього скульптора. Високе чоло, навислі дуги брів, орлиний ніс, широке підборіддя, запалі щоки з випнутими вилицями надавали його обличчю вираз особливої енергійності й сили. З роками це обличчя, мабуть, стане дуже кістлявим і худим, як у мандрівного рицаря. Але зараз, коли юнак мужнів, коли на його щоках і на підборідді пробивався пушок, суворість обличчя згладжувала якась чарівна ніжність, дитяча невикінченість окремих рис. Теплі чорні очі з ніжним, ще юнацьким виразом теж надавали м’якості його енергійному виглядові. Не кожна жінка покохала б цього юнака: йому далеко було до красуня. Але всі його риси так пашіли життям, так вабили до себе симпатією, красою піднесення та сили, що тутешні дівчата, ці смугляві діти Півдня, певно, задивлялися на нього, коли він жаркими липневими вечорами проходив повз їхні вікна.

Переказ:

Паралельно з лінією Сільвера йде розповідь про засновницю роду — Аделаїду Фук, що походила з заможних міщан, але не була настільки прагматичною, як її оточення, щоб вибрати супутника життя серед собі подібних. Розбещеність, потяг до плотських насолод була в крові Аделаїди, тому вона й потяглася до Маккара, запального розбишаки і контрабандиста, який не вважав за доцільне укладати шлюб, тому його діти Антуан і Урсула були незаконнонародженими, а сам Маккар загинув під час чергової контрабандистськім операції, опираючись поліції. Після смерті Маккара Аделаїда збайдужіла до всього світу, до дітей і хазяйства. Якби не мужик Ругон, що пристосувався до незвичайної поведінки Аделаїди, все пішло б порохом. Від їхнього шлюбу народився син П’єр.

Цитата:

П’єр, законний син Аделаїди, чи то інстинктивно, чи, може, навіть свідомо, розуміючи вже, що чужі люди ставляться до нього гірше, ніж до інших дітей його матері, ще змалку зненавидів брата і сестру. Під час сварок він, мов хазяїн, бив Антуана, хоч і був багато слабший за нього. Що ж до Урсули, цієї маленької, тендітної, блідої дівчинки, то їй діставалось як від одного, так і від другого брата. До п’ятнадцяти чи шістнадцяти років усі троє лупцювали одне одного по-свійському, не замислюючись над своєю взаємною незрозумілою ненавистю й не усвідомлюючи, якими чужими вони були між собою. І тільки вже в юності, коли склалися їхні характери, вони зіткнулись як свідомі особи.

У шістнадцять років Антуан вже був юнаком, в якому втілились, немовби злиті воєдино, всі вади як Маккара, так і Аделаїди. Проте від Маккара їх було більше: Антуан успадкував його любов до бродяжництва, його нахил до пияцтва, його звірячу запальність. Але під впливом нервової натури Аделаїди ці вади, що проявлялися в його батькові з якоюсь сангвінічною відвертістю, у сина перетворилися в лицемірну і боязливу скритність. Від матері, цієї хтивої жінки, яка не гребувала ніяким, навіть наймерзотнішим ліжком, аби тільки в ньому можна було повалятися, коли заманеться, й затишно поспати, він успадкував повну відсутність гідності, сили волі, егоїстичність. Про Антуана казали: “О! Це розбійник. У нього немає навіть Маккарової сміливості; якщо він і вб’є коли-небудь, то вб’є нишком, шпилькою”. Фізично Антуан успадкував від матері тільки великі губи; всі інші риси були від батька, але трохи пом’якшені, не такі виразні й більш рухливі.

В Урсулі, навпаки, переважали фізичні та моральні материні риси. Щоправда, і тут була суміш обох начал, але суміш якась внутрішня: бідолашна дівчинка була другою у своєї матері; вона народилася тоді, коли Аделаїда кохала ще з усією пристрастю, а Маккар уже значно спокійніше; здавалося, що Урсулі передалися, разом із статтю, виразні риси темпераменту її матері. Проте тут не було цілковитого злиття двох натур, скоріше це була якась їх суміжність, нашарування, якесь тісне зближення. Неврівноваженій Урсулі були властиві часом відлюдкуватість, сумний настрій, часом запальність парії. Але найчастіше вона нервово реготала або ніжно мріяла, як навіжена жінка; очі її з розгубленим, як у Аделаїди, поглядом були прозорі, кришталевої чистоти, як у кошенят, що вмирають від сухотки.

У порівнянні з цими обома позашлюбними дітьми П’єр здавався чужим, цілком відмінним від них. Це помічав кожен, хто навіть і не знав подробиць його походження. Ніколи ще дитина не була таким повним виявом чогось урівноваженого середнього між двома людьми, що її породили. У ньому відродилися риси мужика Ругона і нервової дівчини Аделаїди. Проте грубі батьківські риси у хлопчика були немовби відшліфовані рисами матері. Ця прихована взаємодія темпераментів, що з часом викликає, кінець кінцем, поліпшення або занепад породи, здавалося, у П’єра принесла перші плоди. Він був селянином, але селянином із шкірою, трохи ніжнішою, ніж у його батька, а не таким грубим обличчям, з ширшим і еластичнішим розумом. Властивості батька й матері вдосконалили в ньому одні одних. Якщо, з одного боку, Аделаїдина натура, витончена постійним нервовим піднесенням, чинила опір повнокровній незграбності, властивій Ругонові, і пом’якшувала її, то, з другого боку, здоров’я і сила батька стали на перешкоді тому, щоб до дитини перейшли дивацтва молодої матері. У П’єра не було ні запальності, ні хворобливої мрійливості “маккаровських вовченят”. Погано вихований, розбещений, як і всі діти, що живуть ніким не стримувані, на повній своїй полі, він мав, проте, запас практичного розуму, що оберігав його від безглуздих вчинків. Його вади — лінощі, жадоба до насолод — не були такі буйні та виразні, як у Антуана. Він прагнув якось приховати їх, щоб потім задовольняти відкрито, з гідністю.

Переказ:

П’єр як один законний син розчистив собі дорогу до повного успадкування статків матері, яка покинута жила на околиці міста у маленькому будиночку, що дістався їй від Маккара. Вже разом із законною дружиною Фелісіте, шлюб з якою помножив статки П’єра, вони народили нову генерацію Ругонів — трьох синів: Ежена, Арістіда і Паскаля.

У кожному із синів Ругонів віддзеркалились спадкові риси їхніх батьків, що мають свої особливості.

Автор зупиняється на зображенні двох синів Ругонів — Ежена й Арістіда,

Цитата:

Фелісіте здавалося неймовірним, щоб серед її трьох синів не знайшлося б хоча одного з видатними здібностями, який міг би збагатити всіх. Вона запевняла, що в неї таке передчуття. Тому своїх хлопчиків вона виховувала з великою старанністю, пестила їх з суворістю матері й піклуванням лихваря. Вона з любов’ю відгодовувала їх, ростила як капітал, що згодом принесе великі проценти.

— Та кинь-бо! — кричав П’єр. — Усі діти невдячні. Ти їх псуєш, а нас розоряєш.

І коли Фелісіте заговорила про те, щоб послати дітей до коледжу, він розгнівався. Латинь — зайва розкіш, казав він, досить з них і навчання в сусідньому пансіоні. Але молода жінка домоглася-таки свого. У неї були високі прагнення, і вона заздалегідь пишалася тим, ще її діти будуть освіченими. Бажаючи, щоб вони стали колись людьми, вона розуміла, що не можна їх залишати такими неуками, як її чоловік. Вона мріяла про те, що всі троє матимуть у Парижі високі пости, хоч і не знала певно, які саме. Коли Ругон, кінець кінцем, зважив на її прохання і всі троє хлопців вступили до коледжу, Фелісіте не тямила себе від безмежної радості, нею опанувало почуття задоволеного честолюбства. Вона слухала, мов зачарована, як хлопці розмовляють між собою про вчителів та про свої заняття. А коли одного дня старший син примусив молодшого провідміняти в її присутності латинське слово rosa, тобто троянда, їй здавалося, що вона чує чарівну музику. Треба віддати їй належне: ця радість була аж ніяк не корислива. Навіть П’єр запишався, як це буває з малописьменними людьми, які бачать, що їх діти стають освіченішими за них.