Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розповідь ведеться від першої особи – єврейського хлопчика Жозефа

У десять років Жозеф був серед дітей, яких щонеділі виставляли на поміст. Це робилося для того, щоб дитину могли знайти справжні батьки, що нарешті повернулися з війни, або подружжя, які хотіли усиновити її. Стояння на помості відбувалося у внутрішньому дворі Жовтої вілли. Жозеф перед виходом на поміст старався мати належний вигляд: причісувався разів двадцять, зіщулювався, щоб його синій костюм не виглядав таким маленьким, але все псувало взуття – два шматки пожмаканого картону, на якому було більше дірок, ніж матерії. Хлопця ніхто не забирав, тому він втрачав надію. Він не знав, чи живі його батьки. Йому було десять років, три роки тому батьки залишили його у чужих людей. Війна закінчилася кілька тижнів тому.

…Усе почалось у трамваї. Жозеф з мамою їхали на другий край Брюсселя. Хлопчик почувався у безпеці, мама була для нього сонцем. Коли у вагоні з’явилися німецькі солдати, мама почула їхню розмову і вийшла з Жозефом на наступній зупинці. Вона повела сина до графині де Сюллі. Графиня де Сюллі виявилася молодою і низькою на зріст. Мама попросила Жозефа побути з графинею, поки вона повернеться. Графиня намагалася догодити Жозефу, але згодом сказала, що йому та його батькам загрожує велика небезпека – у їхньому районі відбудуться арешти євреїв. Сама графиня була бельгійка та християнка, тому Жозеф був у безпеці. Пізно ввечері з’явилися мама і тато, з опущеними плечима, з картонними валізками в руках. Сім’я ридала, відчуваючи розлуку.

У будинку графа і графині сім’я Жозефа провела останню ніч. Перед тим як лягти спати, мама показала Жозефу одну зірку на небі і сказала, що вона відтепер буде їхньою. Хлопчик навчився безпомилково розпізнавати “зірку Жозефа й мами” у безмежному просторі. Пригорнувши його до грудей, мама почала наспівувати колискову на ідиш. Наступного дня пополудні батьки кудись пішли і більше не повернулися. Графиня говорила Жозефу, що його батьки у надійному місці. Вона вдосконалювала його французьку мову, забороняючи вживати бодай слово з ідиш. В присутності чужих хлопчик називав графа й графиню “дядечком” і “тітонькою”, бо вони видавали його за одного зі своїх голландських небожів.

Якось уранці поліція оточила будинок, потім увірвалися в спальню графині, куди вона вже встигла перенести Жозефа. Графиня брехала, що Жозеф – її небіж, син генерала фон Гребельса. Після безплідних пошуків поліцейські пішли, але тепер брехню графині можна було легко викрити, тому до них прийшов отець Понс і забрав Жозефа з собою. Отець Понс був високим і худим, лисим і в окулярах. Він взяв Жозефа на свій велосипед і відвіз за тридцять п’ять кілометрів у село Шемле. Там біля першого будинку на околиці їх зустріла мадемуазель Марсель, аптекарка. Вона повела їх у льох, де підроблювала документи для єврейських хлопчиків. Її зовнішність не подобалася Жозефу, бо жінка була схожою на картоплину на пташиному тулубі. Жозеф розповів їй, що його батьків звати Лея та Мікаель, а його прізвище Бернштейн. Мадемуазель Марсель одразу вирішила, що нове прізвище Жозефа буде Бертен, а ім’я залишиться таким самим. Вона зробила світлину для документів і пообіцяла отцеві, що поверне хлопчика за кілька днів. У селі мадемуазель Марсель називали “Чортзабирай”, бо вона любила лаятися.

Жозеф провів кілька днів разом зі страхітливою мадемуазель Марсель, яка насправді була доброю і часто давала йому льодяники. Щовечора, завершивши робочий день у своїй аптеці, вона виготовляла фальшиві документи. Жінка вирішила, що Жозефу за документами буде шість років, хоч скоро йому мало бути вісім. Він повинен був казати усім, що його батьки померли від гострої форми грипу минулої зими.

Отець Понс провідував їх щодня. Він хотів, щоб якась сім’я прийняла Жозефа, але усі надійні люди уже прийняли одну-дві дитини. Мадемуазель Марсель запропонувала, щоб отець Понс взяв Жозефа пансіонером до себе на Жовту віллу. Отець не міг цього зробити, бо бракувало продовольчих карток. Тоді мадемуазель Марсель з допомогою Жозефа викрала у бургомістра ключі і вкрала з мерії продовольчі картки. Вона віддала картки отцеві і відправила Жозефа з ним.

Жовта вілла була такою старою, що її колір був тьмяно-рудим. Тут навчалися три категорії учнів: екстерни, які поверталися на обід додому, напівпансіонери, які опівдні тут обідали, і пансіонери, які тут мешкали. Жозеф мав бути пансіонером. Він радів, що у нього з’явилася шафка, а ще – хрещений, якого звали Руді. Це був старший хлопець, дуже високий, з неймовірно густим і надміру жорстким волоссям. Руді показав Жозефу школу й ознайомив з правилами. Руді часто карали, і вчився він не дуже добре. Він теж був євреєм.

Жозефу довелося вперше піти на месу, щоб не викликати підозр. Хлопець відчув, що бути католиком дуже корисно, це його захистить. Руді попередив Жозефа, як поводилися на месі. Жозефу дуже сподобалося, він відчував піднесення і мріяв стати католиком.

Коли Жозеф сказав отцеві, що стане колись католиком, той почав відмовляти хлопця. Жозеф образився і про свій гнів розповів Руді. Тоді Руді розповів, що отець має якусь таємницю, бо щовечора виходить у шкільний парк, звідки повертається за дві-три години. Жозеф вирішив викрити таємницю отця, тому ввечері прослизнув надвір і побачив, як отець Понс спустився сходами і вислизнув у сад. На галявині, де закінчувався парк, отець зайшов до недіючої каплиці, відімкнувши її двері. Невдовзі прийшов якийсь незнайомець із мішком на спині, постукав до каплиці, отець узяв мішок і знову замкнувся. Опівночі отець Понс вийшов із церквиці, замкнув двері й рушив у напрямку Жовтої вілли.

Наступного дня друзі міркували, що ж може бути у мішку: харчі, щось для участі в Опорі, радіоприймач. Якось Руді дістав ключ від каплиці, друзі проникли туди, але не знайшли нічого цікавого. Вночі Жозеф побіг до каплиці і постукав. Отець відчинив, думаючи, що це принесли мішок. Жозеф сказав, що хоче знати, що отець тут робить. Тоді отець Понс підняв одну з плит і показав крипту під землею. Там отець зберігав усе, що стосувалося іудаїзму: сувій Тори, молитовні книги, містичні поеми, коментарі рабинів, семи— й дев’ятисвічники. Отець Понс розповів, що першим в історії колекціонером був Ной: він знайшов самця й самицю кожного живого виду, щоб зберегти і врятувати від потопу на своєму величезному кораблі. Жозеф спитав, чому Бог не врятував їх сам, і отець Понс відповів, що Бог дав людям інстинкт та інтелект, аби вони самі давали собі раду. Тож Ной послужив отцеві взірцем. Він колекціонував. В дитинстві отець Понс жив у Бельгійськім Конго, де його батько працював чиновником. Білі люди настільки ненавиділи чорношкірих, що отець Понс почав збирати колекцію місцевих предметів. Тепер вона у намюрському музеї. Сьогодні це отримало назву “негритянське мистецтво”. Нині отець збирав дві колекції водночас: циганську та єврейську. Все те, що хотів знищити Гітлер. Хлопчик вирішив, що отець – Ной, а він може бути його сином. Отець сказав, що у них тепер буде таємниця: Жозеф вдаватиме християнина, а отець вчитиме його іудаїзму. Своє відкриття Жозеф приховав від Руді і почав вчитися з отцем. Тепер Жозеф помітив, що отець Понс так склав розклад занять, що хлопці шанували шабат: відпочинок був обов’язковим у суботу. У грудні отець Понс вів подвійну гру, аби вони водночас святкували християнське Різдво та єврейську Хануку, причому про це здогадувалися лише єврейські діти.

У 1943 му році поліція кілька разів навідувалася на Жовту віллу. Документи перевірку витримували. Проте отець Понс непокоївся, бо це була лише бельгійська поліція. Якось навесні наближався період першого причастя. Отець Понс не міг допустити, щоб пансіонери-євреї, які підросли до причастя, приймали його разом із християнами. Цю проблему вирішила Мадемуазель Марсель. Вона влаштувала все так, що дванадцятеро хлопчаків-євреїв захворіли. Вона навіть зуміла долучити до хворих двох хлопців, що стояли вище будь-яких підозр – сина бургомістра і сина Броньярів, які виставили портрет Гітлера у вітрині свого магазину сирів. Навіть перевірка гестапівців у день причастя не змогла викрити цей обман.

Отець Понс боявся також тілесного огляду, бо нацисти могли роздягнути хлопців, щоб виявити обрізаних. Спершу Жозеф не розумів, про що йдеться, та Руді все йому пояснив.

У серпні 1943-го року школу було офіційно зачинено й перетворено на літній табір відпочинку. Ті, кого не взяла жодна родина, залишалися в пансіоні до початку навчального року. Отець Понс брав на допомогу кількох семінаристів і присвячував хлопцям увесь свій час. Усі хлопці, що залишилися, були євреями. Якось вони милися в душі і раптом до них зайшов німецький офіцер. Він зрозумів, хто такі ці хлопці, але не виказав їх, а вручив отцеві п’ятсот франків і пішов. Отець Понс і хлопці були врятовані. Отець зізнався Жозефу, що в нього частково відродилася віра в людину.

Почався другий навчальний рік. Жозеф з Руді ставали дедалі ріднішими. Якось Руді розповів Жозефу, що їх у сім’ї було семеро: батьки і п’ятеро дітей. Усі інтелектуали, окрім Руді. Тато — адвокат, мама — відома концертна піаністка, брати й сестри отримали дипломи вже у двадцять років. Самі розумники, і їх усіх заарештували, вивезли у вантажівці. А Руді вдалося вижити, бо він уникнув загибелі завдяки тому, що прогулював…

Листопадового полудня 1943-го року Жозеф з Руді залізли на гілляку старезного дуба, що височів над полями. Вниз по дорозі їхав трактор. Його вів якийсь чоловік. Жозеф упізнав свого батька, хоч Руді сказав, що це неможливо.