Стислий переказ, виклад змісту скорочено

П’єса на 3 дії

Присвячується Женев’єві Серро та докторові Т. Френкелю.

Дійові особи за порядком виходу на сцену

Бакалійниця

Жан

Беранже

Подавальниця

Бакалійник

Господиня

Логік

Літній Добродій

Власник кав’ярні

Дезі

Дудар

Ботар

Пан Папільйон

Пані Беф

Пожежник

Сухий Дідок

Дідова дружина

Численні носорожачі голови

ДІЯ ПЕРША

Дія відбувається на майдані провінційного містечка. У глибині двоповерховий будиночок, на першому поверсі якого вітрина бакалійної крамниці. Вдалині з-за будинку бакалійника визирає церковна дзвіниця. Праворуч від крамниці тягнеться вулиця, а ще далі праворуч і трохи навскоси вітрина кав’ярні, над якою ще поверх, там вікно. На терасі кав’ярні чимало стільців і столів. Це неділя, майже опівдні, влітку. Перед тим як відкривається завіса, бамкають дзвони. Потім стихають. З правого боку на лівий простує жінка з порожнім кошиком для харчів у одній руці та котом у іншій. Цього дня кожен опікується своїми справами. Бакалійниця вголос досадує, що жінка не хоче купувати харчі в її крамниці. З протилежних боків сцени сходяться два добродії. Жан (так звали одного з них) дбайливо одягнений у каштановий костюм, червону краватку, каштановий капелюх. Черевики в нього жовті й добре начищені. Беранже (другий добродій) неголений, без капелюха, одяг має обшарпаний, вигляд втомлений, заспаний. Жан докоряє Беранже спочатку за те, що той спізнився, хоч і сам він щойно прийшов; потім починає дорікати за пияцтво, за зовнішній вигляд, намагаючись причесати Беранже, причепурити його. Здається, цей чоловік усе знає і не терпить заперечень: “Я ціную вас, та водночас, коли відкинути дурну соромливість, я вартий більше, ніж ви. Вища людина — це та, що виконує свій обов’язок”. І тут-таки напівсонний Беранже відповідає на запитання, де він пиячив: “В Августа, ми відзначали ювілей нашого друга Августа…” Виявляється, Жана туди навіть не запрошували. І Жан знову починає докоряти, що сам же він не пішов пиячити, а от Беранже… За цією розмовою їх застає страшенний гуркіт. Крізь гуркіт Жан майже кричить: “Еге ж, ніхто й не запрошував. Не пошанували. Хай там Як, але запевняю, що якби й запросили, я б туди не пішов, бо…” Гуркіт тим часом наростає. Усі, крім апатичного Беранже, хвилюються, на різні голоси повторюючи: “Ох! Носоріг!” Хтось обурений, хтось наляканий, хтось не вірить, але факт є фактом: здіймається курява, серед якої “мчить тротуаром куди очі спали” справжній, носоріг. Господиня з котом випускає кошика з харчами й розбиває пляшку, однак кота не випускає, намагаючись його заспокоїти. Літній добродій допомагає їй зібрати харчі, а бакалійник таки продає їй пляшку вина, їхні репліки майже одночасно лунають на сцені, видаючи подив, переляк і до того ж кожен намагається вирішити свої проблеми. Лише Беранже залишається незворушним. У подальшій розмові Жан наполягає, що носорогів на вулицях не має бути, і нарешті Беранже погоджується: “Носоріг на волі — це зле”, проте не вважає це проблемою. Ну, от був носоріг і зник, чого ж лякатися. А от коли повз них іде молода білява друкарка Дезі, Беранже ховається, перекинувши чарку з недопитою ганусівкою на штани Жанові. Той обурений ще більше. Вони говорять про те, чому Беранже п’є. І тут їхня розмова ніби вбирає в себе інший діалог — між Літнім Добродієм та Логіком, що наводить приклади силогізмів. Їхні репліки, перемежаючись, створюють дивний текст.

Беранже (до Жана ): А в мене життєвої снаги зовсім мало. Мабуть, я не відчуваю потягу до життя.

Літній Добродій (до Логіка): Отже, за логікою, мій пес буде котом.

Логік (до Літнього Добродія): За логікою так, але протилежне теж слушне.

Беранже (до Жана): Мене пригнічує самотність, і товариство теж.

Жан (до Беранже): Ви суперечите собі. Обтяжує самотність чи велелюдність? Маєте себе за мислителя, а логіки аніякої.

Літній Добродій (до Логіка ): Так, логіка річ чудова.

Логік (до Літнього Добродія)’. Якщо не зловживати нею.

Беранже (до Шана): Жити — де щось ненормальне.

Жан: Навпаки. Найприродніше. Ось і доказ: живуть усі.

Беранже: Але мертві численніші від живих, їх дедалі більшає. А живих так мало.

Так, розмовляючи про, здавалося б, різні речі, ді люди створюють своєрідну фугу на теми логіки життя і смерті. Логік щось торочить про котів, а Беранже погоджується змінитися, поводитися й виглядати інтелігентно, коли раптом “знову чути, як за лаштунками ліворуч швидко наближається ревіння, шалений чвал, дикий тупіт носорожачих копит, потужне сапання, але цього разу у зворотному напрямі, з глибини сцени наперед”. Усі знову кричать: “Ох! Носоріг!” І тільки Беранже кричить, помітивши Дезі: “Ох! Дезі!” Виявляється, що він просто не хотів, щоб вона побачила його неголеним. А от носорогів і справді вже варто було стерегтися: на сцену виходить, плачучи, Господиня і несе в руках закривавленого кота: “Він затоптав мого кота!” І всі жалкують за бідолашною тваринкою і повторюють на різні голоси одне й те саме: “Ну що ви на це скажете?” Потім сперечаються, чи був це той самий носоріг і скільки рогів було в першого та другого. Виявляється, оту кількість помітив і розгледів хіба що Жан. І його суперечка з Беранже знову накладається на діалог, чи вже скоріше, полілог Бакалійника, Подавальниці, Господині та Літнього Добродія. Ці останні говорять про розумного й гарного кота. Жан говорить про беззаперечний свій розум та про вищість над азіатами. У загальну суперечку втручається Логік, але ще більше усіх заплутує. Тим часом жінки, поклавши в коробку кота, йдуть його ховати. І Бакалійник обурено підсумовує: “Може, це й логіка, проте чи можна допустити, щоб наших котів у нас на очах чавили носороги — однорогі чи дворогі, хай там азіатські чи африканські?” І його підтримують. Беранже, засмучений сваркою з Жаном, п’є коньяк, хоч обіцяв піти до музею.

ДІЯ ДРУГА

Картина перша

Декорації, серед яких відбувається дія, мають велике значення й займають багато місця. Вони зображають контору адміністративної установи. У глибині посередині великі двійчасті двері, над якими напис: “Начальник відділу”. Поруч стоїть стіл Дезі з друкарською машинкою. Ліворуч біля дверей на сходи стоїть стіл з книгою приходу на роботу, а на першому плані стіл із двома стільцями, за яким працюють Ботар і Беранже. Біля правої стіни більш показний стіл, вкритий паперами. За ним працюють Дудар та пан Беф. Дудар виконує функції заступника начальника.

Спочатку на сцені нерухома жива картина: Дудар стоїть правим боком до зали, з протилежного кінця лівим боком до зали стоїть Ботар. Між ними біля столу обличчям до публіки — начальник відділу, а трохи позаду й ліворуч від нього Дезі.

Начальник на ім’я Папільйон — статечний п’ятдесятирічний чоловік, з великими бурими вусами, бездоганно одягнений: костюм кольору морської хвилі, стрічка Почесного легіону, накладений крохмальний комірець, гарна краватка.

Дудар його заступник. Це чоловік високий на зріст, років тридцяти п’яти, одягнений у сірий піджак з нарукавниками. Сподівається посісти місце начальника.

Ботар, учитель на пенсії, з гордовитим поглядом і невеличкими сірими вусами, років шістдесяти, не любить Дудара. На голові в нього берет, зодягнений він у довгу сіру робочу блузу з люстриновими нарукавниками. Дезі молода білявка, а пані Беф — дебела сорокап’ятирічна жінка, заплакана, заспана.

Їхня розмова починається з чуток про носорога.

Ботар. Це все сон рябої кобили.

Дезі. Я його бачила, я бачила носорога.

Дезі (до Ботара). Мені здається, пане Ботар, що ця новина дуже визначна.

Ботap. І це для вас визначеність? А про якого товстошкурого тут ідеться? Що саме розуміє під товстошкурим редактор рубрики про розчавлених котів? Він нам цього не каже. А що він розуміє під котом?

Дудар. Всі знають, що таке кіт.

Ботар. Тут ідеться про кота чи .про кішку? І яка в нього масть, яка раса? Я не расист, я навіть проти расизму.

Пан Папільйон. Але, пане Ботар, не про це мова, до чого тут расизм?

Ботар. Пане начальнику, ласкаво перепрошую. Ви ж не заперечите, що расизм — одне з найбільших нещасть нашої доби…

Беранже не бере участі у суперечці, бо він приходить ледь не запізнившись, власне, він розписується в книзі приходу в останню хвилину перед тим, як її забирає начальник. Проте і в нього питають, чи бачив він носорога. Він підтверджує, що бачив навіть двох. Ботар у гніві, він вважає це фантастикою. Усі беруться до роботи, усе ще сперечаючись, коли начальник питає про пана Бефа, якого ще немає на роботі. Аж ось вбігає, засапавшись, пані Беф і простягає телеграму, у якій чоловік сповіщає, що, поїхавши до батьків, захворів на грип і буде в середу. Пані ледве віддихується, і всі спочатку думають, що вона надто переймається через чоловікову хворобу. А виявляється, що від самого дому за нею гнався носоріг. Ботар усе ще не вірить, проте пані Беф сповіщає, що носоріг унизу, ніби хоче зайти. Усі виглядають, почувши тупіт і ревіння, й переконуються: носоріг тут, він поламав сходи і тепер чогось крутиться. Цей носоріг дворогий, і всі починають знову сперечатися, як і вчора люди на площі, чи він азіатський, чи африканський, наче в тому справа. І раптом пані Беф, поглянувши уважно на носорога, моторошно скрикнула:

Пані Беф. Господи! Невже де правда?

Беранже (до пані Беф). Що з вами?

Пані Беф. Це мій чоловік! Бефе, бідний мій Бефе, що сталося з тобою?

Вона стверджує, що то її чоловік, і носоріг відповідає лагідним ревінням. Як же реагують на це присутні? Начальник говорить, що тепер уже точно звільнить його. Дудар цікавиться, чи застрахований був Беф, а Дезі питає, як у такому разі виплачують страховку. Ботар вважає це безумством і вкотре звинувачує суспільство. Пані Беф вирішує стрибнути вниз, до чоловіка-носорога. Усі розчулені. Вона стрибає й, сівши йому на спину, їде геть. Дезі тим часом викликає пожежників, щоб ті допомогли їм спуститися вниз, адже сходинок тепер немає. Та виявилося, що це проблематично, “просто пожежники поїхали до інших носорогів”. Дезі сповістила: “Повідомлення надходять майже з усього міста. Вранці було сім, а зараз уже сімнадцять”. Ботарові закидають його впертість, але він викручується. Усі через вікно за допомогою пожежників залишають контору. Начальник переймається втраченим робочим часом і наказує зачинити й замкнути контору.

Картина друга

Жанова домівка.