Франц Кафка — Перевтілення (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Оповідання

І

Прокинувшись одного ранку після неспокійного сну, Грегор Замза виявив, що перетворився на страшну комаху. Лежачи в ліжку на твердій спині-панцері, він бачив, треба було тільки трохи підвести голову, свій коричневий, випуклий, поділений на кільця лускою живіт, на верхівці якого ледь трималася готова остаточно зслизнути ковдра. Чисельні, убого тонкі, порівняно з рештою тіла, ніжки безпорадно копошились у нього перед очима. “Що зі мною сталося?” — подумав він. Це не було сном. Його кімната, справжня, тільки замала, але звичайна кімната, мирно покоїлась у своїх чотирьох добре знайомих стінах. Над столом із розкладеними на ньому зразками сукна — Замза був комівояжером, висів портрет, який він нещодавно вирізав з ілюстрованого журналу і вставив в гарну золочену рамку, що її сам випилив лобзиком. На портреті зображено даму у хутряному капелюсі і боа, вона сиділа дуже прямо і простягала до глядачів важку хутряну муфту, де цілком ховалась її рука. Потім погляд Грегора потягнувсь у вікно, і похмура погода — чути було, як по жесті підвіконня тарабанять краплі дощу,— спричинила й зовсім журливий настрій. “Добре було б ще трохи поспати і забути всю цю нісенітницю”,— подумав він, але це було неможливо здійснити: він звик спати на правому боці, а в теперішньому своєму стані ніяк не міг прийняти таке положення. З яким би зусиллям він не повертався на правий бік, неодмінно перевалювався назад на спину. Заплющивши очі, аби не бачити своїх безпомічних ніжок, він відчув якийсь невідомий до цього, тупий і слабкий біль у боці.

“От ти, Господи,— подумав він,— яку я обрав клопітку професію! День у день у роз’їздах. Ділових хвилювань набагато більше, ніж на місці, у торговельному домі, а крім того, бачте, терпи подорожні негаразди, думай про розклад поїздів, мирися з поганим і нерегулярним харчуванням, зав’язуй з новими й новими людьми стосунки, які ніколи не бувають ані довгими, ані сердечними. Хай його чорт візьме усе це!”

Грегор лежав на спині і думав, що від цього раннього вставання можна збожеволіти, що інші комівояжери живуть неначе одаліски. Коли він, наприклад, повертається вдень у готель, вони тільки снідають, а спробував би він так поводитись, його б відразу викинули з роботи. Якби він не мав на утриманні батьків і сестру, то пішов би до свого хазяїна і сказав йому все, що думає. Втім, надія ще є: він виплатить борги своїх батьків, на це знадобиться п’ять чи шість років, і піде-таки до хазяїна, ось тоді вони й розстануться раз і назавжди. А тепер, подумав Грегор, треба встати, його потяг відходить о п’ятій. Він подивився на годинник і з жахом зрозумів, що вже майже сім годин, навіть якщо страшенно поспішати, не встигнеш на наступний поїзд, а про запізнення вже, напевне, доповіли хазяїну.

Він хотів відговоритися хворим, але йому здалося, що це викличе підозри — за п’ять років роботи у фірмі він жодного разу не хворів: хазяїн приведе лікаря, який вважає, що всі люди здорові, але дехто не хоче працювати, і вони дорікатимуть батькам сином-ледацюгою. У двері постукали, і голос матері нагадав, що він збирався їхати. Грегор хотів розповісти, що з ним сталося, але з жахом почув власний голос, не схожий на той, до якого він звик, тому він тільки подякував матері і сказав, що вже встає. Ця розмова привернула увагу інших мешканців дому. Спочатку батько, а потім сестра Грета почали стукати в двері і запитувати, що сталося. Грегор відповів коротко: “Йду”. Батько заспокоївся і повернувся до свого сніданку, а от сестра благала відчинити двері. Та Грегор хотів спочатку спокійно і без перешкод встати, одягнутися, поснідати, а потім подумати, як бути далі — у ліжку ні до чого б не додумався. Він пригадав, що вже не раз, лежачи у ліжку, відчував якийсь біль, а коли вставав, розумів, що то було тільки в його уяві. Йому і тепер цікаво, як розвіється сьогоднішнє марево. Скинути ковдру вдалося просто, та далі справа пішла гірше.

Щоб встати, йому потрібні були руки, а маленькі ніжки, хоча їх було й багато, не допомагали. Спочатку він вирішив вибратися з ліжка нижньою частиною тіла, але вона виявилась малорухомою. Тому Грегор зробив спробу вибратися верхньою частиною тулуба і почав обережно повертати голову до краю ліжка, тулуб врешті-решт посунувся за головою. Як тільки він повиснув на краю, йому стало страшно посуватися далі — він міг впасти на голову і втратити свідомість, чого йому ні в якому разі тепер не можна було робити. Через це вирішив повернутись у вихідне положення, потім розкачатися і всім тілом впасти на килим, голову ж під час польоту тримати високо. Він побоювався лише, що його падіння приверне увагу і за дверима всі сполошаться. Але зважився на цей вчинок. Він подумав, як було б просто, якби йому допомогли злізти з ліжка і стати на ноги. Та навіть коли б двері не були зачинені, невже він покликав би когось на допомогу. Від цієї думки Грегор посміхнувся. І тієї ж миті почув, що хтось дзвонить у квартиру; він здогадався, що це з його фірми прийшли довідатися, чому його немає на роботі. З жахом він зрозумів, що прийшов сам управляючий. Грегор з усієї сили смикнувся тілом і впав на килим. У вітальні почули звук падіння.

Батько біля дверей говорив, що прийшов управляючий, нехай Грегор негайно відчинить двері. А той, відчуваючи, що його голос більше не слухається його, відповів тільки коротке “ні”. У вітальні запала тиша, а у своїй кімнаті заплакала сестра. Грегор подумав, чому вона не разом з усіма і чому плаче. Тому що він не вставав і не впускав управляючого, тому що ризикував втратити своє місце, і тоді хазяїн почав би переслідувати її батьків, вимагаючи сплати боргів? Але ж це передчасні побоювання, адже Грегор ще тут, зі своєю сім’єю, яку він не збирається кидати. Щоправда, він безпорадно лежить зараз на килимі і, дізнавшись, у якому він стані, ніхто не став би наполягати, щоб він впустив управляючого. Управляючий почав втрачати терпець і став докоряти Грегору за незрозумілу впертість, з якою той не хотів нікого пускати в свою кімнату, потім і за те, що не поїхав на роботу, потім навіть за те, що видався поганий сезон для торгівлі. Грегор так розхвилювався, що забув про все, що з ним сталося, він прагнув тільки запевнити, що він усе виправить, встигне на наступний поїзд, благав не звільняти його через прогул, пощадити його батьків, Поки він говорив, йому вдалося підвестись у повний зріст, хоча це і посилювало його фізичні страждання. Він дійсно хотів відчинити двері, хотів вийти і поговорити з управляючим. Йому було цікаво, як відреагують на його появу ті, що зібралися під дверима. Якщо вони злякаються, то з нього знімається вся відповідальність і він може заспокоїтись. Якщо ж приймуть його спокійно, то, виходить, і у нього немає причин турбуватися, і поспішивши, він дійсно встигне на наступний поїзд. Грегор чекав відповіді. Але почув лише, як управляючий запитав його батьків, чи зрозуміли вони хоча б слово з того, що говорив їхній син. Мати плакала і кричала Греті, щоб та бігла за лікарем. Батько гукнув служницю, аби вона покликала слюсаря, хай відімкне двері. Серед цього галасу Грегор почув, як управляючий дуже тихо сказав, що то був голос тварини. І все ж Грегору стало спокійніше: впевненість, з якою давалися розпорядження, обіцяла надію, адже рідні зрозуміли, що з ним щось негаразд, і готові прийти на допомогу. Він дійшов до дверей і спробував відчинити їх, затиснувши ключ щелепами. Йому було боляче, з рота текла якась огидна рідина, та він не припиняв роботи.

Нарешті двері відчинились. Його поява справила сильне враження. Управляючий не міг вже нічого говорити, тільки відступав назад до передпокою і сходів. Мати стиснула руки, подивилася на батька, зробила два кроки до Грегора і впала на стілець. Батько спочатку зняв кулак, наче намагаючись заштовхнути Грегора назад, потім затулив очі руками і заплакав. Через деякий час страшно закричала мати, підвелась і, відступаючи назад, сіла на стіл, накритий для сніданку, навіть не помітивши, як гаряча кава розлилася на столі і тече на килим. Грегор відчував, що тільки він лишається тепер спокійним. Він оглянув кімнату, подивився на свій портрет на стіні, де був знятий підчас армійської служби у лейтенантській формі з шаблею на боці, на відчинені двері, через які було видно сходи, що вели вниз. Звертаючись до управляючого, він запевнив, що зараз одягнеться і поїде на роботу, якщо, звичайно, управляючий дійсно хоче цього, поїде, бо завжди виконував свої обов’язки, хоча життя комівояжера не таке вже й легке. Управляючий відходив тепер хутчіше, а Грегор вирішив будь-що затримати його і довести, що зможе виконувати свої обов’язки й надалі. Однак дорогу йому перетнув батько, який намагався заштовхнути сина назад у його кімнату за допомогою палиці і видав про цьому якісь огидні шиплячі звуки. Зрозумівши, що наздогнати управляючого, який вже був на сходах, не вдасться, Грегор вирішив підкоритися батькові, але для цього йому необхідно було розвернутися, бо рачки він просувався дуже поволі. Він ще не дуже добре управляв своїм тілом, та й шипіння батька дратувало його, заважало зосередитись. Нарешті батько зрозумів добрі наміри сина і зачекав, поки той зробить складний маневр повороту, направляючи його своєю палицею. Але Грегора чекало ще одне випробування: виходив він з кімнати вертикально, як людина, хоча це завдавало йому страшного болю, під час же розмови впав на всі ноги і йому стало набагато зручніше пересуватися, проте тепер він не міг протиснутись у вузькі двері кімнати. Якби хтось здогадався допомогти йому підвестись, або батько відчинив другу половинку дверей, він міг би пройти у власну кімнату, але ніхто не прийшов йому на допомогу і — він застряв у дверях. Батько таки вирішив допомогти і так буцнув його ногою, що він влетів у свою кімнату, обдерши один бік.

II

Лише у сутінках Грегор прийшов до тями від тяжкого сну. Його збудили обережні кроки біля дверей, і він попрямував подивитися, що там діється. Лівий бік болів, одна ніжка була поранена і волочилася долу. Біля дверей він зрозумів, що його так тягнуло сюди,— там стояла миска з солодким молоком, куди накришили хліба. Грегор відчув несамовитий голод і занурився у молоко, але вже за мить зрозумів, що колись улюблена їжа втратила для нього і смак, і привабливість — він не міг її їсти.