Ірина Цілик — МІСТОРІЯ однієї дружби (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Цілик Ірина

МІСТОрія однієї дружби

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ перший

Метелики в голові

Таня Хорошун – десятирічна дівчинка з кирпатим носом в ластовинні. Вона має ще зеленкуваті очі та смарагдові коліна й лікті – до них у тон, адже часто падає, а її мама скаржиться, що невдовзі їй доведеться купувати зеленку літрами. Все решта в Тані Хорошун, як у більшості дівчат її віку: худющі ноги, вічно розчухрана коса, короткі сукні і різноманітні витівки.

Одного дня Мирослава Адамівна, вчителька 4-Б класу, влаштувала культпохід замість уроків. Це сподобалося всім її учням, серед яких була також і наша героїня.

Діти прийшли у науково-природничий музей. Все тут здавалося незвичайним, але й справжнісіньким водночас. Школярі ходили різними залами, продовжували охати, ойкати, липнути носами до скляних вітрин, і Таня Хорошун так само охала, прилипала та слухала пояснення Мирослави Адамівни.

А на третьому поверсі на неї чекав сюрприз. Там були метелики! Рік тому дівчинка захопилася цими винятковими створіннями, відпочиваючи в літньому дитячому таборі. З тих пір Таня перелопатила купу енциклопедій в пошуках своїх улюбленців. У музеї ж були зібрані сотні різних метеликів – від зовсім простеньких до рідкісних тропічних франтів з ядучим обарвленням.

Вся сім’я Хорошунів із задоволенням вислухала розповідь про похід до музею. Але щойно Таня попросила піти ще раз найближчими днями, як з’ясувалося, що це не так просто. Тато Толя працював ветеринаром у клініці й не мав зайвого часу на прогулянки містом. Мама Катя з ранку до ночі працювала в редакції журналу про відпочинок і розваги в місті Києві, а тому не відпочивала й не розважалася сама уже досить давно. У Софії скоро мали бути вступні іспити. Та й у бабусі, що викладала вищу математику, були іспити у студентів. Дідусь Женя промовчав, але з усього було видно, що й у нього особливі плани на найближчі дні.

Наступного дня Таня прокинулася, поснідала, зібрала наплічник і вийшла з дому рівно о восьмій: так у неї було заведено. Ще з другого класу вона ходила до школи самостійно. Таня не підводила батьків, завжди встигала на перший урок і ніколи не переходила дорогу на червоне світло.

Надворі травневе сонце сліпучо виблискувало в калюжах, грайливо цівікали горобці, пахли квітучі яблуні. Таня подумала, що піде сьогодні не до школи, а до музею.

У метро старенький незнайомий дідусь спитав Таню, куди вона їде. Дівчинка сказала, що везе мамі у театр сніданок, і швидко вийшла на платформу. Вже на сходинках Таня озирнулася. Унизу було дуже багато людей. Поміж них Таня раптом побачила і старенького дідуся, з яким розмовляла у вагоні. Він стояв під стінкою, зводячи дух і пропускаючи інших, молодих і нетерплячих. Неприємний холодок залоскотав Таню, але вона відмахнулася від нього й поспішила вперед…

Таня стала першим відвідувачем музею. Вона кілька годин роздивлялася улюблених махаонів, адміралів та інших метеликів з незвичними назвами. “Коли я виросту, то неодмінно працюватиму в музеї”, – вирішила Таня дорогою додому.

Повернувшись, вона якраз встигла на обід. Вдома її ніхто ні про що не запитав, і, доїдаючи свій суп, Таня відчула, що в неї з’явилася таємниця.

От тільки Мирослава Адамівна поцікавилася наступного дня причинами її відсутності у школі. Таня сказала, що у її мами був день народження.

Кілька днів по тому Таня справно ходила до школи й виконувала домашні завдання, як годиться. Але якось зранку їй закортіло глянути на деяких метеликів з родини парусникових, а їх не було в її енциклопедії…

Лише вчетверте, коли Таня знову вирушила знайомим позашкільним маршрутом, сталася катастрофа. Саме цього дня мама несподівано звільнилася з роботи по обіді. Вона зайшла за донькою до школи, але там її не знайшла. Натомість, мама зустріла Мирославу Адамівну. Хтозна, про що вони говорили, але ввечері на Таню чекала позапланова сімейна нарада. Тато засмутився більше за усіх, кажучи: “І ніяка ти не Хорошун, а справжній плохун”. Він сказав, що не придбає дівчинці путівку у табір. В кімнаті запанувала тиша. Бабуся з дідусем попрощалися й пішли додому: вони мешкали в сусідньому будинку. Всі інші мовчки розбрелися у своїх справах. А пізно ввечері тато відкрив мамі свою таємницю: зараз просто немає вільних путівок, тому Таня поїде трохи пізніше. Таня цього не знала і гірко плакала у ліжку.

Розділ другий

Дивне знайомство

Таня сиділа на дитячій гойдалці й сердито копала ногою пісок. Вчора сталося непоправне: Вітусю Ільницьку, її приятельку з їхнього двору, відвезли в село до бабусі на все літо. Вітуся розповідала, що в селі є корови, комарі і хлопці. В Хорошунів “села” не було. Друга Танина бабуся мешкала в Житомирі, і корів там не побачиш. Що ж до комарів і хлопців, то такого добра вистачало і в Києві. Але комарів Таня не любила, а з хлопцями приятелювати не випадало. У дворі було кілька хлопців її віку, але їхні ігри здавалися їй нікчемними. Одного ж разу Таня просто-таки побилася з їхнім ватажком і своїм сусідою Марком Захарченком. Він був нижчим, але дражнив Таню курдупликом.

Більшість шкільних друзів Тані також не забарилися роз’їхатися з міста, і, як на лихо, у дворі сьогодні не було жодної живої душі. Дівчинка вийшла з двору на вулицю, хоч батьки не дозволяли. Але ноги самі вже несли Таню в невідомому напрямку.

Між тим, вулиця, на якій мешкала наша героїня, була мальовничою. Зусібіч височіли старовинні поважні будинки, тулячись один до одного своїми кремезними статурами. Куди лише не глянь – черевасті пихаті балкони, граційні брами, ліпні прикраси, навіть і маленькі башточки. Але Таня уваги на це все не звертала.

Дівчинка йшла вулицями і раптом по інший бік зауважила свого дідуся Женю! Щоб він її не побачив, Таня шуснула до найближчої брами. Здається, пронесло: дідусь, неспішно гортаючи на ходу газету, нічого не помітив і посунув собі далі.

Дівчинка побачила, що посеред незнайомого їй двору, оточеного високими будівлями, стоїть дивний маленький зелений будиночок. Він був дуже старий, але ряснів усілякими дерев’яними прикрасами, асиметричними терасами та веселими віконницями. Либонь, саме в такій хатинці міг би мешкати Карлсон.

Неподалік від цього милого будинку стояв екскаватор, кілька будівельників і круглий дядько в костюмі голосно про щось гомоніли. Екскаватор завівся. Вітрець легенько дмухнув Тані у волосся.

І саме цієї миті відбулося щось надзвичайне. “Татаро-монгольска орда”, – прошелестів чийсь глухий голос десь поблизу Тані. Це й видавалося надзвичайним, адже поруч з нею нікого, зовсім нікого не було! “Ну, ніякої совісті!” – вдруге промовив таємничий голос, і Таня аж підскочила на місці, але, як і раніше, нікого не побачила. Екскаватор став наближатися до зеленого будиночка. Дівчинка запитала, хто з нею розмовляє, і почула таку відповідь: “Я всього лише старе втомлене Місто, яке не потрібне своїм мешканцям”. Здавалося, що це говорять то голуби у деревах, то скрипучий тролейбус.

Голос жалівся, що його мешканці руйнують старовинні будинки. Наприклад, цей зелений будиночок має більше, ніж сто тридцять років. У ньому мешкали різні цікаві люди. Там жив один відомий художник. Місто жалілося, що замість будинку побудують новий бізнес-центр або готель. Таня спитала, чому Місто нічого не зробить.

Десь далеко зайшлася виском сирена швидкої допомоги. У сусідньому дворі голосно завив пес. “Та, мабуть же, зроблю”, – нарешті неохоче зашурхотіли камінчики, осипаючись під гусеницями екскаватора. І зразу почалося щось дивовижне. Все навколо потемнішало. Знагла налетів сильний буревій, жбурляючи сміття та гілки дерев у лобове скло екскаватора. Таня затисла вуха долонями. Здавалося, торнадо упало на місто! Все захиталося, заворушилося навколо, і раптом величезне старе дерево поблизу будівельників із голосним хрускотом упало просто перед екскаватором, перегородивши йому шлях.

Переляканий водій випорснув з кабіни та кинувся навтіки, його товариші і череватий керівник розбіглися. Таня Хорошун дивилася на все це і сміялася. Вітер вщух, сонце знову засяяло, і на душі було дуже легко. Навіть дерево знову стояло цілісіньке на своєму місці, весело тріпочучи листочками!

Місто довго мовчало, а тоді спитало дівчинку: “А ти сама як думаєш, що таке місто?”. Дівчинка відповіла, що це вулиці, дороги, будинки, дерева, магазини, театри, ринки… “Головне – це люди”, – сухувато сказало Місто. “Поки мої мешканці не знайдуть спільної мови, я ніколи не зможу бути по-справжньому могутнім. Ось в чому річ”, — сказало Місто.

Воно сказало, що завтра о пів на п’яту ранку чекає на дівчинку у її дворі, бо буде екскурсія.

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ третій

Незвичайна екскурсія

Таня Хорошун прокинулася дуже рано. Вона натягнула шорти і футболку, застелила поспіхом ліжко й навшпиньки вийшла з квартири, навіть не почистивши зуби і не випивши ранкового чаю.

Кулею Таня злетіла сходами донизу, вискочила у двір і завмерла. Таким своє місто вона ще ніколи не бачила. Сіруватий серпанок ніжно овіював сонну вулицю. Невпевнено блимнули і згасли ліхтарі.

Місто заговорило до дівчинки гуркотом порожньої бляшанки з-під лимонаду, зашурхотіло оголошеннями на дверях її під’їзду.

Дівчинка бачила, як Місто прокидається. Бадьорі рум’янощокі жіночки в яскравих безрукавках взялися відчищати велике тіло Міста. Від лоскоту Місто реготалося. На зміну двірничкам з’явилися поливальні машини. Вони зрошували Місто холодним душем. Весело задеренчали перші трамваї, поволі виповзли з депо автобуси й тролейбуси, привезли на вокзал бабусь з клумаками міжміські електрички. Трохи згодом у порожньому череві Міста загурчало метро й почало розвозити перших пасажирів.

Місто остаточно прокинулося.

Зашелестіли розмовами прочинені вікна, випускаючи назовні запахи кави та яєчні. Авта повезли гарячий хліб до крамниць. Забрязкали посудом кав’ярні. Десь на околицях Міста запахкали нечистим подихом труби великих заводів. А продавці на ринку встигли зняти накривки із сиру та молока. З воріт великої кондитерської фабрики вирушила ціла низка автівок у різних напрямках: вони повезли торти.

У квартирах залементували тисячі будильників.