Стислий переказ, виклад змісту

І

Снилося, що вирізав землю з вулиць рідного міста. Ця земля, скоріше торф, оберталася в лепеху, трохи смачніше ніж пісна вафля. Стоять могутні та страшні дуби, а замість хат та парканів тільки руїни. Там вже починає хтось наново будуватися. А потім якось все змінилось, затрепетало та ніби ожило. Дерева, хати розбиті авіабомбами та набоями. А в одній з хат лежить на столі тільки-но убита жінка з немовлям в руках, притиснутим до грудей. Люди ходять тихо, ніби чогось бояться. Придивився і раптом впізнав жінку — це була Ата! Йшов, ридаючи, крізь пустирі. А раптом хтось з голосом, що здавався знайомим, сильно вдарив по голові. Цей голос кляне… І проснувся.

Поруч щось горить, але все одно лежав байдужий, обезволений немов брила. І така тяжка утома, що душа сама поринає назад в сон. Який цей сон радісний, ніжний. Львів, сонячні вулиці, кругом люди — всі свої, щойно на рекрутоване військо. І кругом квіти, то квіти надій і сподівань. Але то не сон, схоже що це спогад. По вулицях марширує майбутня дивізія, зелень-зелена молодь, аж серце зворушується. Гахкають барабани…

Прокинувся, сів. От же барабан проклятий! Але то не він, то щось від вибуху сиплеться. Зорієнтувався, підвівся, болить голова. Ніде немає товаришів. Його покинули. А раптом почув стогін. Петро побачив рештки товариша, який зітхнув востаннє. Це йому попередження, але скільки вже можна тих попереджень. Петро постояв мить над товаришем, взяв свій панцерфавст та МПі і вийшов з дому в чадну ніч.

ІІ

Петро зупинився, він не знав куди йти. За його спиною палає хата. Довкола, навіть у небі, море вогню, ілюмінації з феєрверків, квітами і барабанами. То горить земля, яку забили “катюші”. “Пантоміма тріюмфу ворога, що не знає ні жалю, ні пощади. Куди ж іти?” Позаду крізь розриви чутно далекий скрегіт танків, клекіт їх моторів. І нема в цьому грохоті жодної пустоти, жодної прогалини. Петро поклав панцерфавста біля себе, сідає на землю байдужий і допиває з фляги рештки води. Видно якесь велетенське коло вогню, пострілів, а всередині кола їхня дивізія. Він не один тут! Але треба дочекатися ранку. Петро спирається на пеньок, заплющує очі і починають пролітати всі події перед його внутрішнім зором.

III

Львівський парад був дуже давно, потім пішли солдатські будні. У Петра був товариш, всі окрім нього звали його Ромцьо — завзятий оптиміст. “Він затуляв собою прикру дійсність для Петра”. Не вірилось, наскільки великий заряд життєвого оптимізму має цей парубок, що тепер носить страшну форму з відзнакою “СС”. Він все терпів і промінився надією та вірою, наперекір всьому, і навіть коли війна дійшла найжорстокішої фази і стало зрозуміло, що загинуть вони через чужі інтереси. А ті, через кого їх буде змелено на порох, нещадно муштрують, готують хлопців на “гарматне м’ясо”.

Рядовий Ромцьо, після тяжкого дня муштри, зневаги моральної, а інколи і фізичної, приходив ввечері до Петра і посміхався, приносячи щастя сяйвом своїх очей. У нього не було зневіри та скепсису, тому і не дозволяв згасати своїм друзям та ближнім. Роман наче підіймав непосильний тягар з плечей Петра. Це додавало сили переносити жорстоку дійсність. Всі вони були романтиками з безмежною вірою у свою правоту, лише серед начальства (виключно німців) не було романтиків.

Небо густішало, все сильніше димом і сажею покривалася Німеччина. На Заході відкрився новий фронт. Непереможний вал поламано і ніщо тепер не врятує німецьких військ. Справу програно і на сході. Всі Петрові колеги, а тим більше німці, ходили пригнічені і похмурі, тільки не Роман. Бойові гасла, вкладаючи в них свій сенс, Роман почав проголошувати після покарання. То він одного разу пообідав разом з німцями, не у своїй їдальні. Він продовжував виголошувати “Зігодертод!” та подібне, хоч я йому вказував наскільки відкрита іронія чулась.

Дуже гаряче ставало на Заході, куди котились розбиті на Сході гітлерівські війська. За ними йшли величезні війська противника. Тоді було вирішено подальшу долю нашої дивізії — зупинити скажений наступ зі Сходу кров’ю юнаків. Враження, що недосформована, недовишколена, неекіпірована, недосвідчена дивізія, молодь повинна була втопитись у власній крові. Відтоді Петро і не бачив Романа, безнадійного романтика.

IV

Прискорено перекидати дивізію на фронт почали з 28 червня (сьогодні вже було 18 липня). Хлопці вірили, що їх відправлять до України, Львова, захищати рештки рідної землі від ворога зі сходу. Йшли на схід хлопці ніби на свято, знов піднявся дух оптиміста Романа. Співали пісні про степ, села, стрільців. Дивізію залишили під Бродами на початку липня на 30 кілометровому відтинку фронту. Хлопці бачили жах і відчай в очах відступаючих солдат вермахту. Навіть якщо ці солдати, які дійшли до Сталінграду, панічно відступали, то що б змогла зробити ця зелена молодь! При всім романтизмі вони нічого не зможуть зробити, коли навіть вермахт не відступає, а утікає.

Але хлопці намагаються де-не-де набратись відваги. Але навіть ті, хто співав воєнних пісень та тримався браво, відчувши подих війни і близькість фронту, робилися мовчазними і замкнутими. Іде дивізія наче на парад: новенькі шоломи, новенькі пістолети, — а назустріч їм замазані порохом, розтерзані війною вермахтовці.

Навіть коні непокоїлись від інстинктивного передчуття смерті та залізні машини ставали цапки та не хотіли йти вперед. Дуже кепське враження справив командир дивізії, що тільки-но прибув на “опелі”. Фрайтаг тримався спочатку хоробро, але вибухи за станцією здмухнули хоробрість генерала.

Петрова батарея розташувалась з правого флангу “Галичини”, біля Ясенів. Було тихо і сонячно, боєвища не виглядали вже такими жахливими. На землі, повній червоних маків, кукурудзи, гречки та пшениці і загинути було не так страшно і жалко. Здавалось, що війна та буде не скоро, чи її зовсім не буде. Вони окопалися під Ясенівом, пристосувалися, але згодом за приказом батарея висунулась далі на південь.

V

Перші три дні укріплення і розбудовування пройшли зовсім тихо. Ніхто з генералів не думав, що і як саме потрібно робити, як тими примітивними укріпленнями ворога зупиняти.

Ходило пророцтво, ніби ворог сам щезне, нападе якась змора і не дійде він до Львова. А на фронті все затишшя, нема незчисленних армій та “катюш”, лише де-не-де пролетить “кукурузник”. Полізли “качки” серед радистів, ніби жарти, але у них була гірка частина правди.

Була неділя, 16 липня, в церкві найближчого села проходила служба Божа, і всі селяни настроєні оптимістично. Селяни вірили, що “наші хлопці” проженуть більшовиків геть. А потім знову почав тікати зі сходу вермахт, забираючи з собою всю худобу та все, що можна було унести з села. Замість вони видавали якість папірці, мовляв, так потрібно. Петрові гармаші втрутилися, коли ентузіасти-есесівці реквізували геть все. Якби не український старшина, вийшло би страшне побоїще. Селяни дякували своїм воякам, але святковий настрій вже пропав.

Крига зрушила, Петро отримав наказ пересувати батарею на південний схід до позицій, які опустив вермахт. Зазнала парубоцька дивізія перших втрат від більшовицьких літаків. Під час нічного переходу стали помітні серед вояків синдроми психічного зламу. Як отаборилися уранці – не було німців серед них.

Коли почалося пекло, стало важко слідити за порядком. Тоскно завили пси, аж мурашки побігли. З-за обрію виринала дуга бомбовозів, яких захищали срібнокрилі винищувачі від авіації противника. Але авіації противника не було, ніхто не боронив юнацькі сотні. Перший клин винищувачів порівнявся з рядами піхоти та викинув свій вибуховий вантаж. Небо почорніло від диму та вогню, кінець усьому. Землетрус, смерчі йшли догори.

Петро заліз у щілину, намагаючись якнайсильніше втиснутися в землю. Бідні юнаки ховались в ямках і благали на порятунок, бо навіть для досвідчених вояків того було б забагато. Бомбові розриви вже віддалялися, де-не-де вихоплювались поодинокі фігури. Але вже наближалась нова черга бомбовозів.

Пройшли ще дві хвилі ворожих літаків. Зв’язковий Петрової батареї передав наказ відкривати вогонь у східному напрямку і повідомлення, що ворог вже оточує дивізію “Галичина” та весь XIII корпус. Батарея Петра першою відкрила вогонь по темним масам, які почали виринати з-за обрію. Ворожа артилерія також відкрила вогонь. Знов почалось пекло. Здавалося, що після бомбардування Петрової піхоти ніхто не залишиться в живих, але все одно підіймалися з землі солдати.

І диво, тут показав себе дух нездоланного романтика, мрійливого Ромцьо. Хлопці билися немов справжні лицарі. Повтікали командири, ходили чутки, що зрадив 30-й полк. Все це діяло психічно. Пекло було довгим Петрова батарея була повністю розбита. Розстрілявши набої, гармаші стріляли панцерфавстами та кидали гранати, але не бачили ворога у людській подобі. Лише десятки тон скаженого вогненного заліза. Було видно підбиті та палаючі танки та танкетки, але не видно очей ворога, не було його обличчя.

Петро дуже хотів глянути в очі ворогу. Ось з’явилась група танків Т-34, шість штук, йшли вони прямо на нього. Петро глянув на товариша Кирила Діброву, здавалося що все живе при наближенні танків прилипало до землі. Утікати неможливо, битися неможливо. Діброва тільки без жодного зв’язку шепотів молитви. А страх паралізував волю і розум. В безпам’ятстві Петро схопив в’язку гранат, смикнув забезпечника і, піднявшись у повний зріст, жбурнув їх вперед, у чорну страшну масу. Потім провал у пам’яті. Діброва радісно кричав. Оговтавшись, Петро побачив за кілька метрів перед собою палаючу сталеву потвору. І всі шість танків було знищено. Гармата, міна, артилерія, та Петрові гранати не залишили цілим жодного з цих танків.

Але на тому бій не припинився. Ввечері почали стріляти “катюші”. Багато людей збожеволіли того дня, багато застрілилися або були витолочені нещадним вогнем. Петро отримав був поранення в голову, але не покинув товаришів. Він не виходив з бою, все одно не було куди подітися, і ще більш за все на світі він боявся полону. Він хотів битися до останнього, і таких як він було багато.

Того дня з батареї Петра вціліли лише він та Кирило Діброва. Потім в короткім ударі з ворогом впав і Кирило. Петра підібрали на якусь машину, яка згодом підірвалась на міні, потім пішли далі з якимись хлопцями.