Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Переказ:

В основі трагедії — середньовічна легенда “Про доктора Фауста” і фрагменти життя самого автора, Ґете.

Перша частина “Фауста” змальовує вічну історію кохання, “мікросвіт” людини, друга — суспільно-політичне життя людства, “макросвіт”.

Своєю трагедією Ґете мав намір дати відповідь на питання, що постійно хвилюють людство: у чому сенс життя, яка природна сутність людини…

Уже в “Пролозі на небі” зіштовхуються різні підходи до природи людини: це раб, відданий слуга чи людина непоборної і нескореної душі? Бог дозволяє Мефістофелеві, силі зла, випробувати на стійкість до спокуси вченого Фауста.

Суперечка на небі між чортом і Богом продовжується в душі Фауста, де бореться темне й світле начало. Жага пізнати світ штовхає Фауста до ворожіння, застосування магії.

Цитата:

Фауст

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

І, на нещастя, богослов…

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське звання

І десять років навмання

Туди й сюди, навкрив-навкіс

Воджу я учнів своїх за ніс,—

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,

Учені, магістри, попи та писаки,

Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,

Із пекла сміюся, чортів не боюся, —

Зате ніяких радощів не маю,

Не вірю я, що я щось знаю,

Не вмію я людей навчати.

Не вмію їх на добре напучати…

Грошей, майна я не нажив

І слави теж не заслужив;

Собака, й той не став би так жити!

Тому-то й почав я ворожити, —

Чи не одкриє духів міць

Мені одвічних таємниць,

Щоб я дарма не мудрував.

Чого не знаю, не казав,

Щоб я збагнув почин думок

І світу внутрішній зв’язок,

Щоб я пізнав основ основу,

А не кидав слова-полову…

Переказ:

У книжці Фауст натрапляє на знак Духа Землі й викликає його. Учений-чорнокнижник вважає себе рівним Духові, якого він викликає:

Цитата:

Фауст

Ні, я знесу вогонь чарівний!

Це я, це Фауст, тобі я рівний!

Дух

В життя потоках, у морі дій

В’юся вгору, вниз,

Ллюся всюди й скрізь!

Народження й смерть —

Океан і твердь,

Ткання мінливе,

Життя бурхливе, —

Я тчу на грімкому верстаті часу

Богам на одіння живую красу.

Фауст

По всьому світу ти снуєш,

Діяльний дух, як я близький до тебе!

Дух

Близький до того, що збагнеш,

А не до мене!

(Щезає).

Фауст

(падає додолу)

Не до тебе?

А до кого ж?

Я, подоба Божа,

І не близький до тебе!

Переказ:

Вагнер, сумлінний і скромний помічник Фауста, з’являється на зміну Духові і скаржиться на недовговічність життя людини, щоб осягнути все, що написано в книжках.

Цитата:

Вагнер

А я ладен і цілу ніч не спати,

Аби вести із вами вчену річ.

Дозвольте й завтра, в Великоднє свято,

Спитати вас про те, про се.

Я щирий до наук — і знаю вже багато,

Але хотів би знати все.

Переказ:

Але Фаусту замало пізнати частину істини, він хоче знати її всю.

Цитата:

Фауст

А що ж “пізнати” означає?

Хто справжнім іменем назве дитя?

Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,

Та й ті провидці, серцем необачні,

Несли свої думки юрбі невдячній;

За те й палили, й розпинали їх…

Переказ:

Розуміння власного безсилля веде Фауста до спроби самогубства. Лише дзвони Благовісту, людський гомін, жарти й співи зупиняють руку Фауста з келихом отрути.

Уже перша дія трагедії розкриває двоїстість натури головного героя, у якому сидить і Диявол, і Бог.

Фауста охоплює святковий настрій, адже ж настав Великдень. Простий народ висловлює подяку Фаустові і його батькові — лікарю, що лікував людей від чуми.

Цитата:

Фауст

За ласку дяку віддаю

І за здоров’я ваше п’ю.

Народ обступає їх колом.

Старий селянин

Еге ж, гаразд, що ви до нас

У цей веселий день прийшли;

Та ви і в інший, гірший час

До нас прихильними були.

Чимало є між нас таких,

Що ваш покійний панотець

Одзволив з пазурів чуми,

Поклавши пошесті кінець.

А ви, ще парубком, із ним

З села ходили до села

Між хворих, чумних мертвяків —

Не брала вас недуга зла.

Випробувань скінчився час:

Спасителя Спаситель спас.

Усі

Хай Бог пошле вам довгий вік,

Учений муж, наш рятівник!

Переказ:

Та максималісту Фаусту цього замало — він хотів би сягнути незрівнянних вершин пізнання. Цей порив зупиняє друга, земна половина його особистості: Вагнерові зрозуміла мета і втіха життя — “книжки, книжки читати”, Фаустові хочеться більшого.

Цитата:

Фауст

Тобі одна знайома путь,

А я — стою на роздоріжжі…

У мене в грудях дві душі живуть,

Між себе вкрай не схожі — і ворожі.

Одна впилась жаждиво в світ земний

І розкошує з ним в любовній млості,

А друга рветься в тузі огневій

У неба рідні високості.

О духи, духи, ви ж тут є,

Ширяєте між небом і землею,

Зійдіть до мене й силою своєю

Змініть, змініть життя моє!

Коли б плаща чарівного я мав,

Щоб він мене поніс у світ незнаний,

То я б його, щасливець незрівнянний,

І за царську порфіру не віддав.

Переказ:

Мефістофель вважає, що настав слушний момент увірватися в життя Фауста і довести, що вчений як представник людського плем’я — нице створіння, “тварина із тварин”. В образі чорного пуделя Мефістофель з’являється Фаусту.

У кабінеті Фауста пудель перетворюється на Мефістофеля, який уявляється вченому частиною єдиного цілого, що представляє світ і темряву. Цитата:

Мефістофель

Вітаю вас, великовчений муже!

Од ваших чарів впрів я дуже.

Фауст

Як звешся ти?

Мефістофель

Як дивно запит цей

Від того чуть, хто зневажає слово

Й, не звикши мислить поверхово,

Зглибляє дійсну суть речей.

Фауст

Таких, як ти, відома суть —

Аж світиться крізь покрив назви;

Пізнаєтесь усюди враз ви,

Коли “лихими” вас “спокусниками” звуть.

Ну, добре, хто ж ти є?

Мефістофель

Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.

Фауст

Це загадка! Розгадку ж хто подасть?

Мефістофель

Я — заперечення усього!

Бо всяка річ, що постає,

Кінець кінцем нічим стає,

І жодна річ буття не гідна.

А все, що ви звете гріхом,

Чи згубою, чи просто злом. —

Ото моя стихія рідна.

Фауст

Ти кажеш, що ти — часть, а сам з’явивсь цілком.

Мефістофель

Мені чужа зарозумілість.

Це ж тільки ви з своїм дурним світком

Себе вважаєте за цілість.

Я ж — часть од часті лиш,

що перше всім була,

Частинка тої тьми, що світло привела,

Те світло гордеє, що хочеться йому

З одвічних володінь прогнати матір тьму.

Переказ:

Через деяких час Мефістофель знову приходить до Фауста, щоб укласти угоду зі зневіреним у пошуках істини вченим. Фауст зухвало впевнений, що може одурити Мефістофеля і не віддати свою душу, вважає, що чорт не зупинить його у бажанні пізнання.

Цитата:

Фауст

Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?

Чи можеш ти стремління ті узнати,

Що їх плекає дух людський?

Є в тебе їжа — в ній нема поживи;

Є в тебе злото — та воно рухливе,

Із рук виприскує як стій;

Покажеш гру — в ній виграть неможливо

Даси коханку — а вона, зрадлива,

З моїх обіймів іншому морга;

Є в тебе честь і слава дорога —

Мов метеор, вона щезає;

У тебе плід зеленим зогниває,

А дерево лиш мить одну цвіте.

Мефістофель

Така вимога біса не злякає,

Я можу дать тобі все те.

Та, друже мій, колись і щось хороше

Утішити в спокої прийде нас.

Фауст

Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе.

То буде мій останній час!

Коли тобі, лукавче, вдасться

Мене собою вдовольнить,

Коли знайду в розкошах щастя, —

Нехай загину я в ту мить!

Ідем в заклад?

Мефістофель

Ідем!

Фауст

Дай руку, переб’єм!

Як буду змушений гукнути:

“Спинися, мить! Прекрасна ти!” —

Тоді закуй мене у пута,

Тоді я рад на згубу йти.

Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,

Тоді хай послух твій мине,

Годинник стане, стрілку зронить,

І безвік поглине мене.

Переказ:

Угоду підписано. Фауст починає пізнавати світ пересічних людей. Мефістофель приводить ученого до шинку, де Фауст не знаходить радості у примітивних розвагах і п’янім товаристві. Ця перша спокуса Мефістофеля для Фауста не стала фатальною.

Щоб зробити Фауста чуттєвим і пристрасним, Мефістофель звертається і по допомогу до відьми, яка готує чаклунський напій, що повертає Фаусту молодість. Це — нове випробування Фауста.

Цитата:

Мефістофель

Ні, ні! Чекай, усім жінкам цариця

До тебе прийде наяву.

(Стиха).

Тепер, з тим хмелем у голівці,

Гелену вбачиш в кожній дівці.

Переказ:

На шляху помолоділого Фауста, що жадає спокус, з’являється Маргарита (Гретхен). Моральні настанови Гретхен і Фауста діаметрально протилежні: Маргарита шукає прихильності, любові, Фауст же, попри почуття до дівчини, — насолоди. Він підмовляє Мефістофеля сприяти йому у звабленні Маргарити і навіть шантажує чорта.

Цитата:

Фауст

Ти мусиш дівку ту підмовить!

Мефістофель

Яку?

Фауст

Та ту, що ось пройшла.

Мефістофель

Вона приходила на сповідь,

Тут у священика була;

У сповідальню я прокравсь —

Вона невинна, я дізнавсь.

Ходила на сповідь задарма;

Над нею в мене влади нема.

Фауст

Уже за чотирнадцять їй.

Мефістофель

Говориш ти, мов Ганс Ласій,

Що на всі любі квітки жадний

І думає, що кожна честь

І ласка лиш для нього єсть;

Цей шлях бува часом трудний.

Фауст

Пане магістре Похвальний,

Не треба моралі, то марна праця!

Ось тобі слово моє тверде:

Як те дівчатко молоде

Цю ніч мені на руки не впаде,

То опівночі ми мусим розстаться.

Переказ:

У душі Фауста бореться “чорне” і “біле”. Почуття до Гретхен зупиняють Фауста на якийсь час, він тепер звертається до Мефістофеля з проханням.

Цитата:

Фауст

Не спокушай, не говори

І рани в серці не ятри!

Не розпаляй в душі безумній хоті

До ярої, незайманої плоті.

Мефістофель

Вона гада, що ти її забув уже…

Тобі ж, здається, байдуже.

Фауст

І вдалині я все близький їй буду,

Її повік не кину, не забуду.

Я заздрю й на розп’ятого Христа,

Коли його торкнуть її уста.

Переказ:

Поступово Фауст навіть сперечається з Мефістофелем і готовий загинути разом із Маргаритою.

Цитата:

Мефістофель

Бува й мені, що аж жижки трясуться

До сарн-близнят, що між лілей пасуться.

Фауст

Геть, звіднику!

Мефістофель

Ну лайсь, нехай і так; про мене!

Створивши хлопця й дівку, Бог

Докупи тут же звів обох,

Щоб сповнили покликання священне.

Тяжка біда мені з тобою!

Та я ж до милої покою,

А не на смерть тебе веду.

Фауст

Що за небесний рай — її обійми!

Нехай вона мене в них палко прийме!

Чи ж я забув її біду?

Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,

Недолюдком без просвітку й мети,

Неначе водоспад, що в льоті карколомнім

Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…

А ось вона — в невинності дитинній

На тихому альпійському лужку

Жила собі в своїй хатині,

Як у маласенькім світку.

І я, богомерзенний,

На тім не перестав,

Що скелі величенні

На друзки розбивав!

Я ще й її життя розбив зухвало!

Ти, пекло, цеї жертви вимагало!

Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!

Що мусить буть, хай збудеться притьмом,

Нехай судьба її впаде й мене роздавить,

Нехай загинемо разом!

Переказ:

І все ж Фауст занапастив життя не тільки Маргарити — він стає причиною загибелі всієї родини Гретхен: сонне зілля, яке Маргарита дає матері, під чарами перетворюється на отруту.