Лев Толстой — Війна і мир (детальний переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ТОМ ПЕРШИЙ

Частина перша

У липні 1805 року Анна Павлівна Шерер, відома фрейліна імператриці Марії Федорівни, приймаючи в себе першого гостя, поважного чиновного князя Василя Курагіна, говорила з ним про Наполеона французькою мовою. Анна Павлівна гарячково переконувала співрозмовника в тому, що саме їхньому государеві випала місія ” задавити гідру революції, яка тепер ще страшніша в особі цього вбивці і лиходія”. Однак князь Василь більше переймався особистими справами, зокрема тим, як би влаштувати свого сина на посаду першого секретаря у Відні. Мова зайшла про всіх його дітей, і Анна Павлівна висловила своє невдоволення молодшим — Анатолем. Зітхнувши, князь сказав про двох синів, Іполита і Анатоля, що один з них “дурень спокійний”, а другий “дурень неспокійний”. Проте опікуватися їхньою долею — це його батьківський обов’язок, і він питає у фрейліни, чи немає в неї на прикметі багатої нареченої для Анатоля. Анна Павлівна пропонує поговорити з “маленькою княгинею” Лізою про сестру її чоловіка — княжну Марію Болконську. Тим часом гості почали з’їжджатися. Це були люди, різні за характером і віком, проте всі вони належали до вищої верстви суспільства. Приїхала красуня Елен, дочка князя Василя, одягнена для балу в англійського посланця. Вона заїхала сюди по батька. Приїхала маленька княгиня Болконська, яка через свою вагітність не виїжджала у великий світ, але ще їздила на невеликі вечори, вона мило поводилася, вітаючи всіх, і всім було весело дивитися на гарненьку майбутню матір, і кожен, хто розмовляв із нею, бачив її світлу усмішку, думав, що він сьогодні особливо милий; приїхав князь Іполит, син князя Василя, та багато інших. Анна Павлівна запросила і двох “цікавих людей”: віконта Мортемара, “гарного емігранта, із справжніх”, якого привіз Іполит, і абата Моріо, “його недавно приймав государ”. Ними господиня “частувала” своїх гостей. Майже всі гості спілкувалися між собою французькою мовою. Усі вони змушені були вітати спочатку “нікому не відому, нікому не цікаву і не потрібну тітоньку” Анни Павлівни, вислуховуючи слова про її та государя імператора здоров’я. Це був своєрідний ритуал, яким не можна було знехтувати, так ніби всі домовилися про правила якоїсь гри і ніхто не збирався їх порушувати. Занепокоєння промайнуло на обличчі господині, коли незабаром після маленької княгині увійшов товстий, масивний молодий чоловік в окулярах — незаконний син відомого вельможі графа Безухова. П’єр щойно повернувся з-за кордону, де виховувався, й уперше був у вищому світі. Неспокій і страх на обличчі господині, коли вона побачила в дверях П’єра, могли стосуватися розумного й боязкого, спостережливого і природного погляду, який відрізняв його від усіх у цій вітальні. Віконт розповів анекдот про Наполеона і відому артистку. Анекдот сподобався, дами здавалися задоволеними. Фрейліна діяла як господар прядильної майстерні, що запускає кожне веретено, розсадивши усіх робітників по місцях. Помітивши, що абат і П’єр говорять занадто жваво і природно, Анна Павлівна непокоїться та втручається в розмову і для зручності спостереження приєднує їх до загального гурту. В цей час до вітальні увійшов князь Андрій Болконський, невисокий, дуже вродливий молодий чоловік з виразними і сухими рисами обличчя. Його погляд, його поведінка доводили, що всі присутні у вітальні йому добре знайомі і добряче набридли, а більш за всіх, здавалося, наганяла нудьгу його вродлива і жвава дружина. Анна Павлівна запитує, чи правда, що він збирається на війну, і князь Андрій сухим і нудним голосом повідомляє, що Кутузов воліє взяти його до себе ад’ютантом. Єдиний, кому він щиро зрадів, був молодий Безухов. Як тільки князь Андрій побачив П’єра, погляд його став ласкавим і дружнім. Незабаром князь Василь від’їжджає з дочкою на бал до англійського посланця. У передпокої його наздоганяє літня дама — княгиня Анна Михайлівна Друбецька — і просить князя Василя замовити слово перед государем, аби її сина Бориса перевели до гвардії, і слово перед Кутузовим, аби той узяв Бориса в ад’ютанти. Князь Василь, який розпочинав свою кар’єру завдяки батькові цієї княгині, неохоче погоджується виконати перше прохання і категорично відмовляється виконати друге.

Тим часом у вітальні триває розмова про Наполеона. Віконт говорить, що ще рій перебування на престолі Наполеона — і “хороше французьке громадянство” буде знищене. П’єр гарячково стверджував, що “Наполеон великий, тому що він став вищим над революцію, придушив її зловживання, утримавши все добре — і рівність громадян, і свободу слова та преси, — і тільки тому здобув владу”. Він хотів був сказати ще щось, але Анна Павлівна перебила і, бажаючи бути люб’язною з віконтом, висловила думку, що французька нація звільниться від узурпатора Наполеона і кинеться в обійми законного короля. Князь Андрій піддав це сумніву: адже до минулого, на його думку, важко буде повернутися. П’єр зміг-таки вставити слово і зауважив, що це дворянство перейшло на бік Наполеона. Віконт заперечує, але князь Андрій підтримує П’єра. Необізнаний з умовностями вищого світу, П’єр починає відверто висловлювати свої думки щодо особистості Наполеона. Господиня і всі присутні шоковані самостійністю його суджень, що суперечать усталеному погляду російської аристократії на Наполеона. На допомогу своєму другові приходить князь Андрій і говорить, що Наполеона можна вважати великим, коли той не боїться подати руку хворим у чумному шпиталі, але є вчинки, які важко виправдати. З цими словами князь Андрій підвівся, щоб їхати додому. Тієї ж миті князь Іполит Курагін раптом встав і, зупиняючи всіх, почав розповідати анекдот. Говорив він російською (за його словами, інакше могла пропасти вся сіль анекдоту), з такою зимовою, як француз, що рік прожив в Росії. Анекдоту ніхто не зрозумів, як і те, чому його треба було розповідати неодмінно російською, але всі віддали належне світській люб’язності князя, що приємно закінчив неприємну вихватку мсьє П’єра. В передпокої князь Іполит стояв біля гарненької вагітної княгині і дивився на неї в лорнет. Анна Павлівна вже встигла переговорити з Лізою про сватання, яке вона затівала між Анатолем і зовицею маленької княгині. Князь Андрій сухо й неприязно звернувся до князя Іполита, який заважав йому пройти до карети, а потім привітно нагадав П’єру, що чекає його на вечерю. Після їхнього від’їзду віконт зауважив, що маленька княгиня дуже мила, майже як француженка, й можна пожаліти “цього офіцерика, який корчить з себе можновладну особу”.

Із салону Шерер П’єр поїхав до князя Андрія, і під час дружньої розмови той зауважив, що не можна всюди говорити те, що думаєш. Вони розмовляють про вибір життєвого шляху, про кар’єру і на питання друга, чому він іде на війну, Болконський відповів, що “це життя це по ньому”. У розмову друзів втручається дружина Андрія. Княгиня Ліза боїться майбутніх пологів і не хоче їхати без чоловіка в село до його батька, однак її нарікання лише дратують чоловіка, він не розуміє її страхів. У відвертій розмові з другом князь Андрій зізнається, що його шлюб був помилкою, хоча його дружина прекрасна жінка, він іде на війну, бо його не влаштовує життя, яким він живе. П’єр дає слово Князю Андрію більше не брати участі в гультяйських розвагах у компанії Анатоля Курагіна, про які по Петербургу ходило багато пліток.

Незважаючи на те, що П’єр пообіцяв князю Андрію не їздити більше до Анатоля Курагіна, того ж вечора він знову поїхав, легко домовившись зі своєю совістю. Йому спало на думку, що слово, дане князю Андрію, не має ніякого значення, адже раніше він дав слово Анатолю бути в нього. Коли П’єр увійшов, вечеря вже скінчилась, але гості не роз’їжджалися, і він почув регіт знайомих голосів та рев ведмедя. Вся п’яна компанія з’юрбилася біля вікна, а в центрі її виділялись Анатоль Курагін і Долохов. П’єр не одразу зрозумів, що тут відбувалося. Анатоль, побачивши П’єра, схопив пляшку з вином і примусив його пити склянку за склянкою, а тим часом розповів, що Долохов на парі збирається випити пляшку рому одним духом, сидячи при цьому на вікні третього поверху з опущеними назовні ногами. Долохов жив разом з Анатолем Курагіним і, хоча був небагатий, до того ж без усяких зв’язків, зумів поставити себе так, що його поважали більше, ніж Анатоля. Він був знаменитістю у світі гультяїв, бо грав у всі ігри і ніколи не програвав, а скільки б він не пив, ніколи не втрачав ясності розуму. І тепер він здавався тверезим серед п’яної компанії. Він виграв парі, хоча це здавалося майже неможливим. Сп’янілий П’єр хотів повторити те, що зробив Долохов, але Курагін закликає всіх їхати гуляти далі. П’єр запропонував узяти з собою ведмедя.

Князь Василь виконав обіцянку, дану княгині Друбецькій. Її сина Бориса перевели до гвардії прапорщиком, проте ад’ютантом при Кутузові він так і не був призначений, і княгиня повернулася в Москву до своїх багатих родичів Ростових. У родині Ростових саме святкували іменини Наталій — матері і меншої дочки, тому зранку в домі гості з візитами та привітаннями, їх приймають граф і графиня та їхня старша дочка Віра; допомагає княгиня Друбецька. Приїздить Карагіна з дочкою Жулі. Мова заходить про останню міську новину — хворобу графа Безухова. Княгиня Друбецька розповідає про скандал, до якого причетні син графа П’єр, Долохов і Курагін: вони прив’язали квартального спина до спини до ведмедя і пустили їх у річку. За це Долохова розжалували в солдати, сина Безухова вислано до Москви; скандал навколо імені Анатоля зам’яв князь Василь. Всі засуджують поведінку П’єра і жаліють графа Безухова, який любить свого сина і навіть звернувся до государя, аби визнати П’єра законним спадкоємцем. Карагіна повідомляє, що в Москву, наче у службових справах, приїхав князь Василь Курагін, але всі знають, що справжня причина його приїзду — хвороба графа Безухова, адже князь Василь через свою дружину прямий спадкоємець усієї маєтності графа. Під час цієї розмови у вітальню забігла тринадцятилітня чорноока, з великим ротом, не гарна, але жвава дівчинка — молодша дочка графині Наташа. Очевидно було, що вона не розрахувала бігу і випадково опинилась у вітальні.