Людмила Старицька-Черняхівська — Діамантовий перстень (скорочений переказ по главам)
Стислий переказ, виклад змісту
Людмила Старицька-Черняхівська
Повість “Діамантовий перстень”
Стислий скорочений переказ по главам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Дід курив люльку. На столі перед дідом лежав старовинний перстень з чудовим блакитним діамантом. У кімнаті сиділа і бабуня, яка дрімала. Дід запитав мене, чи хочу знати історію цього персня. І почав оповідати.
І
У 1831 році була польсько-російська війна. Революція спалахнула в Варшаві 29 листопада 1830 року, бо конституційна Польща й монархічна Росія з’єднані під однією короною, не могли порозумітися. Олександр, цар Росії, обіцяв об’єднати Польщу в історичних межах 1772 року, але обіцянки не виконав. Росія утискала й приборкувала конституцію Польщі. Поляки почали створювати таємні організації. Коли на російському престолі осів Микола Перший, відносини погіршали ще більше. Після повстання декабристів у Росії, коли вона виявила зв’язок польських таємних товариств з Південним Товариством, почалися репресії поляків.
У Європі теж повставали народи. Спалахнула революція у Франції. Микола Перший вирішив оголосити війну Франції і воювати силами Польщі, яка відмовилась виступати проти Франції. Так спалахнуло повстання у Варшаві. Костянтина (брата Петра І, який керував Польщею) мали вбити, та замах не вдався. Росія оголосила війну. Костянтин втік з Варшави.
Російське військо було знеможене після війни з Туреччиною. Польща мала на той час перевагу: тридцять п’ять тисяч польського війська. Але не знайшлося проводиря. У російському війську ліберальна частина офіцерства навіть підтримували поляків. Дід у той час був двадцятисемирічним ротмістром у російській армії. Йому теж подобалося вільнодумство поляків.
6 лютого 1831 року російський фельдмаршал Дибич перейшов польський кордон і на Гроховому полі відбулась битва. Зустрілись армія народу, що вийшов на смертельний бій за свою волю, і слуги царські, що вийшли з наказу царського віддати своє життя за право самовладця душити волю. Дід, а тоді ротмістр Лисенко, сказав, що полягло у тім бою чотирнадцять тисяч поляків. І з російського боку не менше.
Дибич похвалявся задушити Польщу за два тижні. Але він загубив всю справу. Не здобув перемоги під Гроховим. Девізом російської армії стали “обережність і запопадливість”. Обережний Дибич цілі дні сидів зі своїм штабом над мапами, оглядав, перевіряв свої небезпечні пункти, оборонні позиції. Полякам теж не повезло: їм бракувало талановитого, завзятого командира. На щастя поляків і на Литві, і на Вкраїні закипіло повстання. Вся європейська преса підтримувала поляків, вихваляла їхній героїзм, патріотизм.
У Лисенковому полку визначалися двоє чоловіків, що бурно підтримували плани Росії: ротмістр Жолтков і поручик Шлітер. Жолтков ненавидів “лібералістів”. Шлітер належав до зрусифікованих німців. Був надзвичайно акуратний, пунктуальний, з вилизаним рудуватим волоссям і вусами і холодними сіро-зеленими очима. В душі він був страхополохом. До солдат він був надзвичайно жорстокий, і вони ненавиділи його. Найбільше ненавидів ротмістра Лисенка.
Одного разу молодий офіцер, жвавий, веселий, рум’яний, завжди закоханий підпоручик Турута повідомив усіх солдатів, що прибув Денис Давидов – одчайдушний партизан. Давидов прийняв команду над Лисенковою частиною.
Польський генерал Дверницький мав завдання з’єднати всіх волинських повстанців, перейти на Поділля, тоді всіма об’єднаними силами вдарити на росіян. Становище росіян було скрутне: у місті Володимирі-Волинському було багато повстанців. Давидов кинувся на Володимир. Там опинився і Лисенко.
У Володимирі на чолі повстанських частин стояв молодий багатий граф Людвіг Стецький разом зі своєю молодою красунею графинею, вона брала участь у всіх військових подіях. Російське військо знищило повстанців. Місто запалало. Ротмістр Лисенко в’їхав у місто, коли справу було вже закінчено. За Лисенком їхав Турута.
На одній вулиці палав будинок. У ньому Лисенко побачив жінку. Це була дружина графа Стецького. Солдати чекали, щоб вона згоріла. Лисенко врятував її. Там був і Шлітер. Він сказав, що жінка належить йому. Лисенко наказав поручику Туруті відвезти жінку у штаб. Ротмістр придбав смертельного ворога Шлітера.
II
На Правобережній Україні виступали повстання. Туди спішив Дверницький. Він мав уже ввійти до Кременця, та, незважаючи на все його завзяття, російський генерал Ридігер заступив йому шлях. Зчинився останній бій під Баремелем, і Дверницький, щоб врятувати своє військо, мусив перейти австрійський кордон.
Тим часом відбувся Остроленський бій з повною перемогою Росії. Почали готуватись до наступу, до штурму Варшави. Частини, у яких був Лисенко, залишались на Поділлі і Волині, щоб вгамовувати повстанців, які переховувалися по лісах.
Штаб Лисенкового полку став у одному містечку. Лисенко опинився в одному селі, що належало великому магнатові графові Ружмайлу. Ротмістр мав добре пильнувати і знайти князя Порецького – голову повстанців, що переховувався в цих лісах. Лисенко був радий пожити більш-менш спокійним життям, відійти від полку, від суперечок з Шлітером, з Жолтковим. У нього був свій денщик Гончаренко і собака Трезор.
Палац графа Ружмайла був великим і гарним. У ньому Лисенко знайомиться зі старою графинею і її онукою Броніславою, яка була дуже красивою. Вона мала дві довгі хвилясті коси нижче пояса, обличчя було біле і ніжне, на щоках пробивався легкий рум’янець, чоло було біле, очі сірі, мала дев’ятнадцять-двадцять років. Одягнена була у чорну сукню жалоби, на довгому срібному ланцюжкові висів срібний медальйон, а на лівій руці блищав чудовий діамантовий перстень. Стара графиня сказала, що поховала сина і внука, вона в жалобі.
Лисенка поселили у гарній кімнаті у флігелі. До нього прийшов Гончаренко і повідомив, що на території палацу зовсім нікого немає, крім чотирьох старих чоловіків і двох баб – слуг. Ротмістр зрозумів, що всі пішли з палацу у повстанці.
III
Зранку до Лисенка прийшов старий слуга Франц зі сніданком. Запитав чи не буде яких наказів. Лисенкові палац і слуги нагадували казку з тисячі й однієї ночі. Ротмістр пішов у парк, а потім планував відвідати поручика Туруту. Біля палацу був розкішний сад, безліч троянд, парк, павільйон.
Згодом Лисенко пішов у село. У місцевого отця жив Турута. Отець запросив Лисенка у хату. Ротмістр розпитував про повстанців. Отець ухилявся відповідати, але сказав, що за підтримку повстання пани пообіцяли селянам зменшити панщину. У отця була дочка – Тася, дуже красива дівчина, яка подобалася Туруті.
Лисенко попрощався і пішов лісовою стежкою, якою до палацу було ближче. У лісі він почув українську пісню:
Ой, дівчина по гриби ходила,
В зеленому гаї заблудила!
Лисенко був родом з Полтавщини, в думках перебирав усі пісні, але не міг такої пригадати.
IV
У палаці ротмістр запитав Франца, чи є у їхньому лісі дичина, адже бачив у лісі зайця і хотів піти з собакою на полювання. Запитання якось схвилювало старого слугу, який сказав, що в лісі дичини немає.
З голови Лисенка не йшла дівоча пісня, яку почув сьогодні в лісі. Вирішив запитати Тасю про цю пісню.
Наступного дня ротмістр пішов на полювання, яке виявилось щасливим, бо вполював три куріпки. Лисенко вирішив піти до Тасі, щоб розпитати про пісню. Пішов лісом, з ним був собака Трезор. У лісі знову почулася знайома пісня. Була третя година, так само, як і вчора. У Лисенка одпала охота іти на село. Він пішов додому. Франц передав пропозицію молодої панни Броніслави відвідати бібліотеку ружмайловського палацу.
Ввечері слуга провів Лисенка до величезної кімнати – бібліотеки графства Ружмайлів. Там ротмістр побачив заборонені вірші Раєвського, Рилєєва, Пушкіна. Зачитавшись, Лисенко згадав бої з повстанцями, яких йому стало жаль.
Зранку, щоб чув Франц, Лисенко сказав, що знову йде на полювання. У лісі близько третьої години знову почув ту саму пісню: “Ой, дівчина по гриби ходила!”. Лисенко загадав Трезорові заклякнути і поліз на дерево. Звідти побачив високу постать, загорнену в чорний плащ. Вона пішла у яр. Згодом почулись три удари. Через годину постать вийшла з яру і зникла.
Лисенко зійшов у яр ледь помітною стежкою. На шляху була здоровезна липа, яка всихала. Під кущами Лисенко побачив порожню пляшку з французького вина. Також Лисенко знайшов звичайний зелений пояс.
Коли вдома Франц приніс обід, Лисенко помітив, що вино було у такій же бутилці, як у лісі.
Ввечері ротмістр знову пішов у бібліотеку. Там побачив “Історію русів” Кониського і сів читати. Раптом невеличкі замасковані двері розчинилися, і до хати увійшла Броніслава. Вона лише сказала, щоб ротмістр почувався як вдома. Потім поставила одну книжку, взяла іншу і вийшла.
Лисенко підозрював, що вона зайшла, щоб побачити його. Ротмістр подивився, яку книгу вона поставила. Це була “Орлеанська діва” Шіллера.
V
Наступного дня Лисенко сказав Францові, що йде у село, а сам подався у ліс. Трезора не брав. У лісі близько третьої години Лисенко заспівав дзвінко і голосно: “Ой, дівчина по гриби ходила”, дійшов до дуба з заламленою гіллякою, залишив пояс на тому самому місці, спустився у яр і продовжував співати. Раптом почув три глухих удари, наче деревом об дерево. Ось і липа, Лисенко і собі ударив тричі. Потім сховавсь за сусіднього дуба. І тут з дупла липи виліз молодий шляхтич, справжній красень: високий, стрункий, біле обличчя, високе чоло, хвилясте русяве волосся, темно-сині очі. Він здивовано озирнувсь навколо. Почали долинати слова пісні, наближалась дівчина. Лисенко вийшов з-за дерева. Незнайомий почав битись з Лисенком шаблями. Тут надбігла дівчина. Це була Броніслава. Виявилося, що шляхтич – князь Порецький, якого всі шукають. У Порецького була поранена права рука. Коли Порецький назвав Лисенка москалем, ротмістр сказав, що він козак. Лисенко відмовився битися далі і дав слово козака, що нікому їхньої таємниці не розкаже.
Лисенко пішов у палац. Йому принесли листа з дому. А ввечері Франц подав лист від Броніслави. Вона просила прийти у бібліотеку.
Там вона призналася, що Стефан Порецький її наречений. Дівчина не хотіла гинути в московській неволі, в кайданах, в каторзі, в Сибіру.