Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Пролог

Спершу я бачу кольори, потім людей. Я міг би відрекомендуватися, але у цьому немає необхідності. Незабаром ми з вами добре познайомимося, одного дня я схилюся над вами і заберу вашу душу. Тоді небо буде зафарбоване якоюсь барвою. Яким буде небо? Люди помічають колір дня лише на світанку і при заході сонця, але кожної секунди день пронизують міріади відтінків та інтонацій. Споглядання кольорів – моє відволікання від роботи.

Я не терплю людей, які вижили, залишилися. Не можу на них дивитися, проте частенько не втримуюсь і дивлюсь. Це історія про одного умільця виживати.

Крадійку книжок я бачив тричі. Перший раз – біля залізничної колії. Усе було в снігу. Там було двоє кондукторів, одна мама, її донька, труп хлопчика. Потяг зупинився, і я вийшов разом з ними. На моїх руках лежала маленька душа. За десять метрів від мене стояла бліда і голодна дівчинка і тремтіла від холоду.

Другий раз я бачив крадійку книжок, коли прийшов по молодого чоловіка, який розбився на літаку. Першим прибіг до нього хлопчик, потім прибігла крадійка книжок. Минуло багато років, та я впізнав її. Хлопчик поклав пілотові на груди ведмедика. Я вийняв душу пілота. Обрій почав зафарбовуватися сірим кольором.

Коли я востаннє її бачив, усе було багряним. Небо скидалося на суп, воно кипіло і вирувало. Бомби впали на вулицю. Крадійка книжок стояла навколішки. В руках вона стискала книжку. Хотіла повернутися до підвалу, писати, або перечитати свою історію останній раз. Але підвалу більше не було. Я хотів спинитися, присісти біля неї, хотів сказати: “Пробач, дитино”. Але це заборонено. Вона опустилась на коліна і завила. Поки розбирали завали, на її книжку декілька разів наступили, потім закинули до вантажівки зі сміттям, і тут я не втримався: взяв книжку, не підозрюючи, що збережу її й тисячі разів звертатиму на неї погляд протягом усіх цих років. Я переглядатиму ті місця, у яких ми перетиналися.

Мені частенько доводилося згадувати її, і в незліченній кількості своїх кишень я носив її історію – щоб розповісти. Якщо маєте бажання, ходіть зі мною. Я розповім вам історію.

Частина 1

Мама (Паула Мемінгер), дівчинка (Лізель) і хлопчик (Вернер) їхали у поїзді. Мама спала. Хлопчик сильно кашляв. Я зайшов у вагон забрати душу хлопчика. Крадійка книжок – Лізель Мемінґер, зрозуміла, що братик Вернер помер. Перед цим їй снився фюрер – Адольф Гітлер. Ішов січень 1939 року. Їй незабаром мало виповнитись десять років.

Я вийняв душу хлопчика, що безсило повисла на моїх набряклих руках. Лізель почало трясти. Дівчинка розбудила маму.

Мюнхенський потяг зупинився через ремонт пошкодженої колії. Жінка зійшла з поїзда з тілом сина. Біля неї стояла заціпеніла дівчинка. Двоє кондукторів вирішили довезти усіх трьох до наступної станції, і нехай уже там розбираються.

Лізель зійшла з мамою у якомусь місті. Назва міста нічого їй не говорила, але саме тут, два дні по тому, поховають її братика Вернера. Серед свідків – священик і двоє гробарів, що тремтіли від холоду.

Посеред неосяжного засніженого простору на кладовищі ховали Вернера. Одному з гробарів було не більше чотирнадцяти. Із кишені його куртки випала чорна книжка, він цього не помітив.

Мама й донька покинули кладовище і попрямували до наступного мюнхенського потяга. Обидві були худі й бліді. У Мюнхен вони їхали, щоб віддати дітей у прийомну сім’ю, але хлопчик не доїхав. Коли відбулася зустріч із чиновниками, почалось прощання мами і Лізель. Дівчинка зарилася обличчям у мамине зношене шерстяне пальто. Її відтягували.

Серед околиць Мюнхена заховалося містечко під назвою Молькінґ. Саме туди везли дівчинку – на вулицю, що називалася Небесною, хоч нічого там небесного і райського не було.

Прийомні батьки Губерманни чекали на дівчинку і хлопчика і мали отримувати невелику допомогу на їх утримання.

Лізель їхала туди на машині. Дівчинка думала про маму. На Небесній вулиці до дівчинки вийшов високий Ганс Губерманн, прийомний батько Лізель. З ним була приземкувата Роза Губерманн, що скидалася на маленьку шафу. Вона ходила перевальцем. Майже симпатична, якби не обличчя з пом’ятого картону і такий роздратований вираз на ньому. Її чоловік курив цигарки, які сам скручував.

Лізель відмовлялась виходити з машини. Ганс вмовив дівчинку, яка, врешті боязко зайшла в будинок. Ганс Губерманн тримав її за одну руку. У другій руці була валіза, у якій була маленька чорна книжка, яку уже шукав чотирнадцятирічний гробар із невідомого міста. Книжка називалася “Посібник гробаря. Дванадцятикрокова інструкція з успішного копання могил”.

Між крадіжкою першої і другої книжки минуло чимало часу. Першу книжку Лізель вкрала у снігу, а другу – у вогню. Деякі книжки їй дали. Загалом у неї було чотирнадцять книжок.

Вирішивши написати свою історію, Лізель дивуватиметься, коли саме книжки стали для неї всім. Може, тоді, коли вона вперше побачила кімнату, де були цілі стелажі з книжками, чи тоді, коли на Небесній вулиці з’явився Макс Ванденбурґ, чи через читання в бомбосховищі?

Лізель прибула до Губерманнів недогодованою, мала дротяні ноги і руки, як вішаки для одягу. Волосся дівчинки мало білявий колір, але очі були темно-карі. На той час у Німеччині вам не хотілося б мати карих очей. Напевне, вона успадкувала їх від тата, якого не пам’ятала, але чула, що його називали комуністом.

Прибувши до Молькінґа, Лізель таки усвідомлювала, що тут її порятунок, бо мама постійно хворіла, а на лікування завжди бракувало грошей.

Губерманни жили в одному з маленьких коробкоподібних будинків на Небесній вулиці. Дах був пласким, а під будинком розташовувався неглибокий підвал. У 1942— 43 му підвал був непідходящим укриттям, тому під час бомбардувань доводилося бігти до кращого укриття.

На початку дівчинку найбільше ошелешила лайка. Роза називала чоловіка свинтусом, а Лізель – свинючкою. Ганс заспокоював дівчинку і навчив скручувати цигарки. Ганс любив курити, а ще більше любив крутити цигарки. За професією він був малярем і грав на акордеоні у пивних Молькінґа. Він уже обдурив мене на одній війні, згодом потрапить на іншу, але йому знову якось вдасться мене уникнути.

Ганс був непоказним, він завжди зливався з тлом. Безперечно, у Ганса була цінність, і Лізель Мемінґер помітила її. Його очі були зроблені з доброти і срібла.

Роза була низькою на зріст, волосся збирала у пучок. Вона прала і прасувала для п’яти заможних сімей Молькінґа. Куховарила жахливо. Вона направду любила Лізель Мемінґер. Одного дня Роза сказала Лізель називати її мамою, а Ганса – татом.

Лізель снилися кошмари з мертвим братом. Серед ночі до її кімнати приходив Ганс Губерманн, щоб заспокоїти. Між ними зростала довіра. Від самого початку дівчинка знала, що Ганс Губерманн прийде посеред крику і не покине її. Щоранку Ганс сидів у кріслі біля дівчинки, з опущеною головою, зігнутий ледь не навпіл. Він ніколи не лягав на сусіднє ліжко, яке було призначене для хлопчика. Іноді тато грав для неї на акордеоні, доки з кухні не долинали прокльони Рози.

У першу ніч перебування в домі Губерманнів Лізель заховала останню річ, яка пов’язувала її з братом, – “Посібник гробаря”. Їй було байдуже, про що ця книжка. Важливішим було те, що вона означала: останній раз, коли вона бачила братика і маму.

Губерманни мали двох рідних дітей, але вони були дорослі і жили окремо. Ганс молодший працював у центрі Мюнхена, а Труді підробляла покоївкою й нянею. Незабаром обох поглине війна. Вона виготовлятиме патрони, він ними стрілятиме.

У школі виявилося, що дівчинка не вміє читати й писати. Її перевели до найменших дітей, де вона почувалася гігантською. Удома не було кому її вчити, не було і книжок (крім однієї, захованої під матрацом).

У середині лютого Лізель виповнилося десять, її взяли до Союзу німецьких дівчат. Там вчили правильно виконувати привітання “Хайль Гітлер”, вчили марширувати строєм, робити перев’язку і зашивати одяг.

Ганс витягав зі старого серванту акордеона і ходив вечорами грати у пивні.

Вечорами в маленькій кухні Роза Губерманн постійно сперечалася і нарікала. Після вечері, коли тато йшов, Лізель і Роза зазвичай залишалися на кухні, і мама бралася прасувати.

Декілька разів на тиждень, коли Лізель поверталася зі школи, вони з мамою забирали і розносили випраний та випрасуваний одяг найзаможнішим мешканцям міста. Мама віддавала і забирала одяг із удаваною посмішкою, та щойно відходила, проклинала цих багатіїв. Пан Фоґель, пан і пані Пфаффельгюрвери, Хелена Шмідт, сім’я Вайнґартнерів. Усі вони були у чомусь винні: Фоґель тажко відривав від себе гроші, Пфаффельгюрвери ретельно перевіряли роботу, Хелена Шмідт (заможна вдова) ні дня не працювала. Проте найбільше презирства Роза приберегла для будинку мера, дружину якого Роза вважала скупою. Лізель бачила цю жінку з переляканими очима, волоссям, що скидалося на пух, у позі загнаного звіра.

Удома всю білизну прали у кип’ятильнику біля плити, розвішували біля каміна у вітальні, а тоді прасували на кухні.

Часто у їхні двері плювала сусідка Гольцапфель. Це для неї було традицією,бо вони з Розою Губерманн понад десять років посварилися за щось. Пані Гольцапфель не була заміжньою, проте мала двох синів, на декілька років старших за сина Губерманнів. Обоє були в армії, й обоє, в епізодичних ролях, іще з’являться на цих сторінках, я вам обіцяю. Кожного вечора Лізель мусила витирати двері зі слини.

Як і більшість маленьких містечок, Молькінґ населяло багато диваків. Жменька таких жила на Небесній вулиці, крім пані Гольцапфель, там були: Руді Штайнер – хлопчик, що жив по сусідству і був схиблений на темношкірому американському легкоатлеті Джессі Овенсі, пані Діллер – непохитна арійка, власниця крамниці на розі, Томмі Мюллер – хлопчик із хронічною інфекцією вуха, що призвела до декількох операцій, рожевого струмка шкіри і звички смикатися, Пфіффікус – порівняно з його лайкою Роза Губерманн здавалася святою.

Загалом вулицю населяли переважно бідні люди.