Стислий переказ, виклад змісту скорочено

В Ламанчі, в одному селі, жив один з тих гідальгів, що все майно їх – спис, старовинний щит, миршава шкапина та швидкий гончак. Три чверті його прибутків йшло на їжу. Решту він витрачав на камзол з легкої тканини, оксамитові штани й такі самі туфлі – це було святкове вбрання. У буденні дні гідальго носив дешевший одяг, мав дома ключницю, а для роботи на дворі та в полі був хлопець.

Мав наш гідальго років під 50. Був він міцно збудований, сухорлявий, з обличчя худорлявий, вставав рано і дуже любив полювати. Все своє дозвілля він присвячував читанню рицарських книжок, навіть забув про господарство. Чоловік навіть продав кілька десятин ріллі, щоб придбати рицарських книжок, яких вже дуже багато зібрав у будинку. Серед всіх книжок ні одна не сподобалась йому так, як твори славнозвісного Фелісіана Сільванського. Читаючи плутані фрази цього письменника, бідолаха з’їхав з глузду і перестав спати. Отак через безсоння та постійне читання він сушив собі мозок і збожеволів. З часом він вирішив стати мандрівним рицарем, щоб збільшити свою славу і для користі рідного міста. Він хотів робити все, що робили мандрівні рицарі: карати за різні кривди та потрапляти на різні небезпеки, щоб, перемагаючи їх, укрити своє ім’я вічною славою. Чоловік чистив панцер, який належав його предкам, ладив шолом, вигадував ім’я своєму коневі, якого зрештою назвав Росінантом. Себе ж він назвав дон Кіхотом Ламанчським. Лишалося тільки знайти даму серця. Нею він обрав вродливу сільську дівчину Альдонсу Лоренсо, в яку колись був закоханий, але вона ніколи цього не знала. Для неї він теж вибрав ім’я і назвав Дульсінеєю Тобоською (бо вона була родом з Тобоса).

Нікому не сказавши про наміри, він удосвіта убрався в панцер, сів на Росінанта, надів на голову погано збитий шолом, настромив на руку щит, узяв списа і виїхав за ворота будинку. Та не встиг дон Кіхот виїхати в поле, як пригадав, що його не висвячено у рицарі. Чоловік вирішив, що його висвятить перший, кого він зустріне. Так дон Кіхот мандрував цілий день, а надвечір втомився і зголоднів. Недалеко від шляху він помітив корчму. Біля її дверей стояли двоє дівчат. Дон Кіхот назвав їх значними паннами, і це насмішило дівчат. Корчмар був здивований постаттю дон Кіхота, але запросив гостя пройти у корчму для відпочинку. Жінки почали роззброювати рицаря, але вони ніяк не могли зняти з нього шолома, прив’язаного круг шиї стрічками. Дону Кіхоту довелося їсти у шоломі і пити через очеретину. На цей час підійшов до корчми свинар і свиснув кілька разів у сопілку. Це остаточно переконало дон Кіхота, що він потрапив не у корчму, а в якийсь розкішний замок.

Швидко з’ївши злиденну вечерю, дон Кіхот покликав корчмаря і зачинився з ним у стайні. Він попросив висвятити його у рицарі, але перед цим гідальго вирішив нести почесну варту в каплиці замку.

Корчмар був людиною хитруватою й здогадувався, що його пожилець, з’їхав з глузду, але, щоб посміятися, погодився потурати вигадкам дон Кіхота. Отже, він сказав дон Кіхотові, що той потрапив саме туди, куди хотів. Відбувати варту корчмар порадив у замковім подвір’ї, а зранку відбудеться церемонія висвячення. Дізнавшись, що дон Кіхот не має грошей, корчмар порадив не мандрувати надалі без грошей і без речей.

Вночі під час варти у дон Кіхота відбулася сутичка з погоничем, яку потрібне було корито, на якому лежала зброя дон Кіхота. Побачивши, що погонич підходить до корита, дон Кіхот попередив його не торкатися зброї, бо той заплатить життям за своє зухвальство.

Погонич не звернув уваги на слова дон Кіхота, взяв зброю і кинув її у бік. Тоді наш мандрівний рицар сильно ударив по голові погонича, що той аж упав на землю. Зробивши це, дон Кіхот підібрав зброю і почав знову спокійно нести варту. Трохи згодом, з наміром напувати мули підійшов другий погонич. Не встиг він зняти зброю з корита, як дон Кіхот, не кажучи ані слова, підніс спис і розколов голову погонича на чотири частини. Побачивши своїх поранених товаришів, погоничи почали здаля кидати каміння у гідальго, а той щосили захищався щитом, але не відходив від корита, охороняючи свою зброю. Корчмар у свою чергу голосно кричав, щоб погоничи дали спокій божевільному. Корчмареві не подобалась поведінка дон Кіхота і він вирішив якнайшвидше висвятити його у рицарі. Він сказав дону Кіхоту, що досить вже відбувати варту, потім приніс якусь книгу, недогарок свічки, наказав ідальго стати на коліна. Він узяв у руки меч, ударив ним дон Кіхота по шиї і по плечах, промимрив під ніс, ніби молитву. Так корчмар скінчив нашвидку церемонію. Дон Кіхот осідлав Росінанта і поїхав чинити рицарські подвиги.

Висвячений на рицаря, дон Кіхот пригадав корчмареві поради про речі, які повинен мати при собі рицар: гроші та сорочки – і вирішив повернутися додому, щоб запастися всім потрібним та взяти зброєносця. У гаю дон Кіхот побачив прив’язаного коло дуба хлопця років 15, якого бив ременем кремезний селянин. Побачивши це, гідальго скрикнув розгніваним голосом, що сором битися з тим, хто не може оборонятися. Селянин пояснив, що б’є наймита Андреса за поганий догляд за отарою овець. Коли дон Кіхот дізнався, що селянин не платить хлопцю гроші за його працю, то присягнувся убити його на місці. Почалася суперечка між рицарем і селянином Хуаном Альдудо. Чоловік сказав, що обов’язково сплатить гроші наймиту дома, бо зараз з собою в нього нема і реалу. Дон Кіхот примусив селянина заприсягтися рицарським орденом, попередив, що покарає того за невиконання обіцянок і поїхав далі. А коли дон Кіхот від’їхав від гаю, Хуан Альдудо схопив хлопця за руку, знов прив’язав до дуба і побив мало не до смерті.

Згодом дон Кіхот побачив купку людей. То були купці, з якими їхали їх слуги та погоничи. Гідальго почав вимагати, щоб ті зупинились і визнали, що немає в світі кращої дівчини, як імператриця Ламанчі, незрівнянна Дульсінея Тобоська. Купці збагнули, що мають діло з божевільним. Один з них попросив показати Дульсінею. Тоді розлючений рицар кинувся на них із списом роздратований і лютий, але кінь дон Кіхота посковзнувся і впав серед дороги, а його хазяїн ніяк не міг підвестися, бо заважала зброя. Тоді один з погоничів підійшов до бідолахи, поламав його спис і побив дон Кіхота. Купці поїхали далі, а ідальго ніяк не міг підвестися. Проте, він відчував себе щасливим, вважаючи, що саме такі пригоди трапляються з мандрівними рицарями.

В такому стані знайшов дон Кіхота один селянин, його сусіда на селі. Дон Кіхот, звичайно, визнав того за героя з рицарських романів. Селянин на своєму віслюку привіз божевільного рицаря додому. На той час у дон Кіхота були його приятелі – священник та цирульник, які бесідували з ключницею. Ключниця, вгледівши свого господаря, запитала у селянина, що трапилось. Тоді вона зробила висновок: “…його спантеличили оті кляті рицарські книжки..”. Священник погодився з думками ключниці і сказав, що завтра же віддасть ці книжки під суд, де їх засудять спалити. Дон Кіхота поклали на ліжко, а наступного ранку священник прийшов до дон Кіхота разом з цирульником Ніколасом.

Поки дон Кіхот іще спав, священник, цирульник, ключниця і небога увійшли до бібліотеки і знайшли там сто великих томів, які потрібно було спалити. Поки всі були в бібліотеці, дон Кіхот прокинувся і, вигукуючи якісь безглузді слова, рубав і колов мечем направо й наліво. Його схопили й знову силоміць поклали на ліжко, нагодували, і він знову міцно заснув.

Цієї ж ночі ключниця спалила всі книжки. А священник і цирульник замурували приміщення бібліотеки так, щоб його не міг знайти їх хворий приятель.

Два тижні після цієї пригоди дон Кіхот не виявляв намірів повторювати свої божевільні вчинки. Але за цей час він встиг переконати свого сусіду Санчо Панса залишити родину і служити йому за зброєносця. Дон Кіхот пообіцяв Санчо Пансі призначити його губернатором одного з островів, який завоює гідальго під час мандрів. Потім наш мандрівний рицар продав деякі речі, щоб зібрати більше грошей у подорож, узяв сорочки і однієї ночі виїхав із зброєносцем з села. Санчо Панса ж прихопив з собою осла. Це він пояснював тим, що не міг довго ходити пішки.

Дон Кіхот і Санчо Панса побачили тридцять чи сорок вітряків, що стояли недалеко в полі. Дон Кіхот одразу сказав, що то велетні з величезними руками, з якими він зараз битиметься й усіх повбиває. Зброєносець пояснив, що це вітряки, але дон Кіхот кинувся на вперед і встромив спис у крило найближчого з вітряків.

Вітер подужчав, тому спис потрощило, а їздця разом із конем шпурнув геть у поле. Санчо Панса допоміг рицарю підвестися, після цього вони рушили далі, прямуючи до Пуерта Лапіс, де, запевняв дон Кіхот, їм не бракуватиме різних пригод.

Ніч вони перебули під деревами. З гілки одного з дерев ідальго зробив спис. Він не спав цілу ніч, думаючи про сеньйору Дульсінею, на відміну від зброєносця, який міцно заснув.

Наступного ранку рицар та його зброєносець поїхали до Пуерта Лапіс. Поки вони розмовляли, на шляху з’явилися два монахи-бенедиктинці, з масками проти пилу на обличчях і парасольками в руках. Трохи позаду їхала карета, оточена вершниками, а ще позаду йшли два погоничі. Як потім з’ясувалося, в кареті їхала жінка. Монахи подорожували окремо і цілком випадково зустрілися з нею в дорозі. Дон Кіхот уявив собі, що монахи, то якісь чарівники, які везуть у кареті вкрадену принцесу. Рицар напав на монахів, а коли один з монахів упав, Санчо Панса підбіг і заходився здіймати з нього одяг, бо це була законна здобич дон Кіхота. На цей час до зброєносця під’їхали погоничі і побили його за непристойне поводження з монахом. Дон Кіхот під’їхав до карети і пояснив сеньйориті, яка в ній сиділа, що вона звільнена мандрівним рицарем дон Кіхотом Ламанчським. На подяку за його вчинок, він просив сеньйориту поїхати до Тобоса до незрівнянної Дульсінеї Тобоської та розповісти про нього.

Один з вершників, що супроводжував даму, почав битися з рицарем. Дон Кіхот ударив мечем вершника по голові так, що в того потекла кров з носа, з рота, з вух, він упав. Дон Кіхот грозився відтяти його голову, але тоді жінка з карети почала благати гідальго помилувати її підлеглого і пообіцяла, що поїде до Дульсінеї.

Згодом дон Кіхот і Санчо Панса в’їхали у лісок, що був поблизу.