Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Майстер і Маргарита 1

“Ну, добре, хто ж ти є? –

Я — тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого…”

Гете. “Фауст” 2

Частина перша

Розділ 1

НІКОЛИ НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ З НЕВІДОМИМИ

У пору спекотливого весняного заходу сонця на Патріарших ставках з’явилося двоє громадян. Перший — сорокарічний, у сіренькій літній парі, малого зросту, темноволосий, вгодований, з лисиною, в чорних рогових окулярах — Михайло Олександрович Берліоз, редактор товстого журналу і голова правління однієї з московських літературних асоціацій — МАСОЛІТу. Другий — плечистий, рудий, чубастий молодик у збитій на потилицю картатій кепці — був у ковбойці, жмаканих білих штанях і чорних тапочках — поет Іван Миколайович Понир’єв, що писав під псевдонімом Бездомний.

Вони поспішали до ятки “Пиво і води”. Навкруги не було нікого. У ятці була тільки тепла абрикосова. Напившись, літератори сіли на лаві. Щось навкруги було не так. Берліоза чомусь охопив безпричинний страх, йому захотілося втекти. То ж він подумав, що пора на відпочинок, до Кисловодська.

Тієї миті повітря згусло і з нього з’явився прозорий громадянин — жокейський картузик, картатий куценький піджачок, на зріст у сажень, але в плечах вузький, худий, фізіономія глумлива. Берліоза знову охопив жах, він вирішив, що це галюцинація. Руки його тремтіли.

Розмовляли Берліоз і Бездомний про Ісуса Христа і велику антирелігійну поему, яку Іван Миколайович писав. На думку редактора, поему треба було переробити, бо сенс “її був не в тому, був Ісус лихим чи добрим, а в тому, що Ісуса, як особи, взагалі ніколи не існувало!

Тут в алеї з’явився перший перехожий. Пізніше хтось казав, що чоловік був низький на зріст, зуби мав золоті і накульгував на праву ногу, а інші — що він був на зріст височезний, коронки мав платинові, накульгував на ліву ногу, треті зовсім описати перехожого не змогли.

Перехожий був схожий на чужоземця: високий, з лівого боку були платинові коронки, з правого — золоті, років сорока з гаком, криворотий, чисто виголений брюнет у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, черевиках. Сірий берет він заломив на вухо, мав тростину з чорним руків’ям у формі голови пуделя. Праве око чорне, ліве зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Берліоз прийняв його за німця, Бездомний — за англійця.

Обидва продовжували розмову про Христа — був він чи ні. Їх перервав чужоземець. Він запитав, чи справді вони думають, що Ісуса не було на світі? І до всього іншого не вірять в Бога? Берліоз і Бездомний відповіли, що це справді так і у Росії всі перестали вірити в казки про Бога.

Незнайомець спитав, як же бути з доказами існування Божого, що їх є рівно п’ять? Берліоз відповів, що не вірить у жодний з них. Незнайомець завважив, що філософ Кант дощенту поруйнував усі п’ять доказів та створив власний шостий доказ. Берліоз відповів, що цей доказ також непереконливий, а не дуже освічений Бездомний подумав, що цього Канта треба арештувати та відправити на Соловки. Незнайомець сказав, що про недоладність його доказу він говорив Кантові за сніданком, чим дуже збентежив співбесідників.

Берліоз витріщив очі, не розуміючи, що верзе незнайомець — бо філософ Кант вже давно помер! Іноземець відповів, що Кант перебуває набагато далі, ніж Соловки, і запитав, хто ж керує життям, якщо Бога немає. На думку Бездомного — життям керує сама людина. Незнайомець слушно зауважив, що людина не може планувати навіть завтрашній день, бо замість відпочинку в Кисловодську може втрапити під трамвай. Невже це вона сама собою так покерувала? Тут Берліоз зрозумів, що незнайомець відповідає на його, Берліозові, думки — так, людина смертна, раптово смертна! Навіть не може знати напевне, що робитиме сьогоднішнього вечора.

Тут вже Берліоз заперечив: він був певен, що сьогодні ввечері буде керувати засіданням MACOJIITy. Незнайомець передрік Берліозові інше: засідання не буде, бо Берліозові відріже голову… російська жінка, комсомолка. І це буде обов’язково, бо Аннушка вже купила олію і вже встигла її розлити…

Бездомний зрозумів, що незнайомець — пацієнт з лікарні для душевнохворих. Та той тільки сміявся: “Шкода тільки, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!”

Незнайомець звідкись знав, як його звуть! Тут обидва вирішили, що ця людина — шпигун, а той ніби почув їхні думки і показав якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з доброго паперу та візитну картку. Приятелі встигли угледіти в документах друковане латиною слово “професор” і початкову літеру прізвища — подвійне “В” — “W”.

“Ви — німець?” — запитував Бездомний. Незнайомець відповідав, що так, але невпевнено, мовляв, він — фахівець з чорної магії. І пояснив: у державній бібліотеці виявлено рукописи — оригінали чорнокнижника Герберта Аврилакського, написані у десятому сторіччі, він їх розбиратиме, бо він єдиний на весь світ фахівець.

Бездомний і Берліоз полегшено зітхнули: зрозуміло, їх співбесідник — історик. Та тут незнайомець прошепотів: “Майте на увазі, що Ісус таки існував…”

Друзі не погодилися і зажадали доказів. Фахівець був непохитний: жодних доказів не потрібно… І акцент його чомусь зник: “…Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана…”

Розділ 2

ПОНТІЙ ПІЛАТ

“У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат”.

В нього боліла голова і бентежив запах троянд, який прокуратор ненавидів більш за все. Пілат був хворий на гемікранію, від якої не було ліків.

Прокуратор сів у кріслі на мозаїчній підлозі біля водограю і почав розмову з секретарем про піддослідного з Галілеї. Треба було затвердити смертний вирок Синедріону, ради старійшин.

Привели звинуваченого — чоловіка років двадцяти семи, у синцях, вдягненого у старенький роздертий блакитний хітон. Голова його була покрита білою пов’язкою з ремінцем округ лоба, а руки зв’язані за спиною.

Голова прокураторова боліла, та він запитав, чи не підбивав той народ зруйнувати єршалаїмський храм? У відповідь звинувачений тільки назвав прокуратора, якого весь Єршалаїм називав страховиськом, — “Чоловіче добрий”.

Прокуратор здивувався. Він наказав покликати кентуріона Марка Щуролупа, вивести дивака на хвильку і пояснити, як слід розмовляти з самим прокуратором. Вивівши чоловіка з-під колонади, Щуролуп витяг з рук легіонера бича і, несильно розмахнувшись, вдарив арештанта по плечах… Той впав, як мішок. Чоловіку наказали римського прокуратора називати “ігемон”, інших слів не говорити, стояти рівно…

Ув’язнений просив тільки не бити його. Виявилося, що його ім’я — Ієшуа Га-Ноцрі з міста Гамали, мандрує з міста у місто, батько був сирієць. Одним словом, волоцюга — підсумував прокуратор. Та волоцюга виявився вельми дивним: знав крім арамейської грецьку та, за звітом, збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ… Дивак заперечував: ні, не збирався, не намовляв, добрі люди переплутали… Говорив лише те, що розпадеться храм старої віри і постане новий храм істини і що Левій Матвій, збирач податків, мабуть, щось не так записав, наслухавшись Ієшуа. Прокуратор не вірив своїм вухам: збирач податків викинув гроші на дорогу і сказав, що піде з цим диваком у мандри!..

Пілат думав, що найпростіше було б вигнати з балкона цього чудного харциза, промовивши лише два слова: “Повісити його”, піти до палацу, впасти на ложе, жалісно покликати собаку Банга, поскаржитися йому на біль, а може, випити отрути…

І несподівано почув голос: “Істина у тому, що в тебе болить голова і болить так сильно, що ти думаєш про смерть, тобі навіть дивитися важко на мене і зараз я мимоволі завдаю тобі мук. Ти не можеш навіть і думати про що-небудь і прагнеш, аби прийшов твій собака, єдина істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз скінчаться, головний біль минеться…”

Прокуратор підвівся, на його обличчі проступив жах. Однак він притлумив його своєю волею і знов опустився у крісло. Біль минув.

“Гроза почнеться пізніше, надвечір… — сказав прокураторові Ієшуа.— Прогулянка тобі була б вельми корисна, а я супроводив би тебе. Ти справляєш враження дуже розумного чоловіка…”

Секретар прокуратора зблід, як мрець, і впустив сувій на підлогу: ніхто не мав права так розмовляти з прокуратором.

Дивний чоловік продовжував: “Лихо в тому, що ти надто замкнений і втратив віру в людей. Не можна віддавати всю свою прихильність собаці. Твоє життя вбоге, ігемоне…”

Секретар вірив і не вірив своїм вухам. Доводилося вірити і чекати гніву прокуратора на таке зухвальство. Та прокуратор почав розмовляти з чоловіком латиною: він вирішив, що той — лікар, роблячи висновок з того, що чоловік розуміє його, та дивуючись, як він дізнався про собаку. “Це просто, — відповів ув’язнений також латиною. — Ти водив рукою у повітрі, наче хотів погладити, і губи…”

Але прокураторові треба було дізнатися, чи правда, що дивний чоловік не закликав зруйнувати або в якийсь інший спосіб знищити храм, чи правда, що він з’явився в Єршалаїмі верхи на віслюку в супроводі голодранців, що гукали вітання, наче якомусь пророкові? Але ув’язнений ніякого віслюка не мав: він прийшов пішки, разом з Левієм Матвієм. Прокуратор запитав, чи не знає чоловік таких собі Дісмаса, Гестаса та Вар-раввана? “Цих добрих людей я не знаю…”, — відповів Ієшуа.

Прокуратор здивувався: чоловік чомусь усіх називав “добрі люди”, навіть злодіїв! Та Ієшуа був впевнений: лихих людей немає на світі. Пілат засміявся: виходить, для Ієшуа і Щуролуп — також добрий чоловік?

Відповідь приголомшила: так, кат Щуролуп також добрий, але нещасливий, бо добрі люди знівечили його. “Якби з ним поговорити, думаю, він перемінився б…” — додав Ієшуа. Пілат подумав, що цей філософ, мабуть, не сповна розуму, і хотів просто вислати його за межі Єршалаїму — і все. Але секретар подав йому записи, з яких було видно, що цей чоловік промовляв крамолу проти великого кесаря.