Стислий переказ, виклад змісту скорочено

I

Який чарівний, який розкішний літній день у Малоросії! Тиша й спека. На небі ні хмаринки. В полі ні звуку. Все начебто вимерло; вгорі лиш жайворонок співає, та зрідка кигикання чайки чи дзвінкий голос перепела пролунає в степу. Ліниво й бездумно стоять підхмарні дуби. Сірі скирти сіна й золоті снопи хліба стоять в полі. Нагнулись від ваги плодів розлогі віти черешень, слив, яблунь, груш. Саме таким був один день гарячого серпня року тисяча вісімсот… Шлях, верст за десять до містечка Сорочинців, кипів народом, що поспішав з усіх околишніх і далеких хуторів на ярмарок. Тяглися нескінченною валкою чумаки із сіллю та рибою. Багато з подорожніх поглядало з заздрістю на високого гончара, який віз глиняні горшки, загорнені сіном, щоб не побилися.

Самотою збоку тягся стомленими волами віз, навалений мішками, прядивом, полотном та всякою хатньою поклажею, а за ним брів, у чистій полотняній сорочці і в забруднених полотняних шароварах, його хазяїн. Він обтирав піт, що градом котився з його смаглявого обличчя і навіть капав з довгих вусів. Поряд з ним ішла прив’язана до воза стара кобила. Багато зустрічних, і особливо молодих парубків, брались за шапку, порівнявшися з нашим дядьком. І все тому, що на возі сиділа гарненька дочка з круглим личком, з чорними бровами, ясними карими очима, з безжурно усміхненими рожевими устами, з зав’язаними на голові червоними і синіми стрічками. Все, здавалося, цікавило її. Дівчині було 18 років, і вона була вперше на ярмарку. Їй важко було вблагати батька взяти її з собою, хоч той і душею радий був би зробити це раніш, якби не лиха мачуха, що навчилася тримати його в руках. Мачуха теж сиділа зверху на возі у пишній і шерстяній зеленій кофті, в дорогій плахті і в ситцьовім барвистім очіпку, що надавав якоїсь особливої поважності її червоному повному обличчю, по якому перебігало щось таке неприємне, таке дике, що кожний ту ж мить поспішав перевести збентежений погляд свій на веселеньке личко дочки.

Очам наших подорожніх почав уже відкриватися Псьол; здаля вже повівало холодком. Ряди млинів підіймали на важкі колеса хвилі води й потужно кидали їх, сповнюючи шумом околицю. Віз зі знайомими нам пасажирами виїхав у цей час на міст. Красуня наша задумалася, дивлячись на розкішний краєвид, і забула навіть лузати свій соняшник, чим ретельно розважалась усю дорогу. Раптом вона почула слова: “Ой, та й дівчина!”. Оглянувшись, побачила вона гурт парубків, що стояли на мосту, і серед них один, одягнений чепурніше ніж інші, в білій свитці і в сивій з решетилівського смушку шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але приємного обличчя й огненних очей, що, здавалося, намагались побачити її наскрізь. Парубок у білій свитці не зводив з неї очей. “Я віддав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А он спереду й диявол сидить!” — сказав парубок про мачуху. Регіт знявся з усіх боків. Мачусі не дуже сподобалось таке привітання: червоні щоки її стали аж огненні, і тріскотіння добірних слів посипалось на голову гуляки-парубка. Та коли віз переїхав через міст, хлопець взяв у жменю грязюки й жбурнув услід жінці. Удар був влучний: весь новий ситцьовий очіпок був заляпаний грязюкою, і регіт у гурті легковажних гульвіс вибухнув ще з більшою силою. Огрядна чепуруха скипіла від гніву; та віз від’їхав у цей час досить далеко, і злість її впала на безневинну пасербицю та на вайлуватого чоловіка, який весь час уперто мовчав і байдуже сприймав бурхливу мову розлюченої дружини.

Згодом вони приїхали в передмістя до старого знайомого й кума, козака Цибулі.

II

Звук ярмарку був схожий на звук далекого водоспаду. Народ на вулицях кричав, галасував, сварився. Худоба мукала, мекала, ревіла. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пряники, шапки – все яскраве, строкате, безладне метушиться купами і снується перед очима.

Приїжджий мужик наш з чорнобривою дочкою давно вже тинявся між народом. Підходив до одного воза, обмацував другого, прислухався до цін; а в той час думки його оберталися безперестанно коло десяти мішків пшениці та старої кобили, що він привіз на продаж. Дочці було не дуже приємно тертися коло возів з борошном та пшеницею, їй би хотілося туди, де продавали червоні стрічки, сережки, олов’яні, мідні хрестики й дукачі. Але тут її смішило, як циган і мужик били один одного по руках, скрикуючи самі від болю; як п’яний жид давав бабі киселю; як, посварившись, перекупки перекидалися лайкою і раками. Та ось почула вона, що хтось смикнув її за вишиваний рукав сорочки. Озирнулась – аж парубок у білій свитці, з ясними очима, стояв перед нею. Дівчина сама не могла розібрати, що робилося з нею. “Не бійся, серденько, не бійся!” — говорив він до неї стиха, взявши її за руку. Дівчина не мала сили забрати руку від парубка.

III

Чоловік, з вигляду схожий на заїжджого міщанина, говорив до іншого, в синій свитці та з величезною ґулею на лобі, що погано продаватиметься пшениця. Другий чоловік був впевнений, що вони нічого не продадуть. Перший вважав, що привозу ж, крім їхнього, нема зовсім. А в цей батько дівчини думав про те, що пшениця ще є у нього. Той, що з ґулею на лобі, почав розповідати, що навряд чи вони щось продадуть, бо тут замішана нечиста сила. Адже засідатель одвів для ярмарку прокляте місце, на якому, хоч лусни, ні зернини не продаси. А в старому розваленому сараї, що ген-ген стоїть під горою, водяться чортячі штуки. І вчора волосний писар проходив пізно ввечері там і побачив свиняче рило, яке рохнуло так, що йому мороз пішов за спиною. Чоловіки говорили, що знову з’явиться червона свитка.

Батько дівчини не дослухав, що ж то таке “червона свитка”, бо побачив, що дочка його та парубок спокійно стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки. Це розвіяло його страх і примусило повернутися до звичайної безтурботності. Батько звернувся до хлопця і сказав: “…та ти майстер, як я бачу, обійматися! Щоб мене чорт узяв, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився обіймати покійну свою Хвеську…”. Парубок помітив ту ж мить, що батько його коханої не дуже розумний, і в думках заходився будувати план, як би то схилити його на свою користь. Хлопець сказав, що знає його, – Солопій Черевик, а сам представився, що він син Охріма Голопупенка, – Грицько. Хлопець відразу сказав, що покохав Параску і хоче женитися. А Черевик сказав ставити могорич, то й він дасть згоду.

І всі троє опинились у відомій ярмарковій ресторації – під яткою в жидівки, заставленою незліченною флотилією сулій, бутлів, пляшок всякого роду й віку. Солопій Черевик, трохи підпивши й бачивши, як наречений зять його п’є і не кривиться, радів за дочку. І, посміхаючись та заточуючись, поплентався він з нею до свого воза, а наш парубок пішов купувати кращу дерев’яну люльку з мідною гарною оправою, квітчасту по червоному тлі хустку і шапку на весільні дарунки тестеві й усім, кому слід.

IV

Солопій пішов до дружини Хіврі і сказав, що знайшов жениха для Параски. Жінка сварила чоловіка і казала, що спершу треба пшеницю продати. Хівря здогадалася, що жених – той парубок, що вчепився до них на мосту. “А все ж я не бачу в ньому нічого поганого; хлопець хоч куди! Ото тільки, що заліпив був на мить мармизу твою гноєм”, — говорив Черевик. Жінка знову почала сваритися, бо помітила, що чоловік уже випив. Тут Черевик наш помітив і сам, що розбалакався занадто, і закрив на мить голову свою руками, гадаючи, що розгнівана жінка так і вчепиться йому в чуба своїми подружніми кігтями. Черевик подумав, що доведеться через жінку відмовити путящому чоловікові: “Боже ти мій, господи, за що така напасть на нас, грішних! І так багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив!”

V

День уже закінчувався. Гомін помітно рідшав і вщухав. Парубок у білій свитці сидів засмучений. Високий, засмаглий циган, ударив Грицька по плечу і спитав, чому він такий сумний. Циган спитав, чи хлопець сумує з досади, що сам накинув собі наречену? Але Грицько сказав, що додержує слова, а старий Черевик передумав і не хоче віддавати дочки. Але його й винуватити нема чого, бо це все штуки старої відьми, його жінки. Циган спитав, чи згоден Грицько продати йому воли за двадцять, якщо він допоможе заставити Черевика віддати їм Параску. Здивовано поглянув Грицько на цигана. В смаглявих рисах цигана було щось злостиве, в’їдливе, низьке і разом погордливе. Циган мав рот, що зовсім провалився між носом і гострим підборіддям, невеликі, але жваві, як огонь, очі, довге чорне волосся. На ньому був темно-коричневий старий каптан; черевики, взуті на босі, засмаглі ноги. “Не за двадцять, а й за п’ятнадцять віддам, якщо не збрешеш тільки!” — погодився Грицько.

VI

Черевикова жінка побачила поповича і попросила його до себе, бо її чоловік подався на цілу ніч з кумом під вози, щоб москалі часом не поцупили чого. Попович упав у кропиву, а потім Хівря повела його до хати, де нікого не було. Хівря почала пригощати поповича, а він чекав ще й поживи солодшої за всі пампушечки й галушечки. Хівря розуміла, чого хоче Афанасій Іванович, але прикидалася, ніби не розуміє.

Та раптом почулося знадвору гавкання й стукіт у ворота. Хівря поквапно вискочила й вернулась, уся збліднувши. “Ну, Афанасію Івановичу, ми попалися з вами: народу стукається купа, і мені вчувся кумів голос…” Вареник застряв у горлі поповичеві. Він сильно налякався, а Хівря наказала йому лізти на покладені під самою стелею на двох перекладинах дошки, де було навалено всякого хатнього манаття. Опам’ятавшись трохи, попович скочив на лежанку і поліз звідти обережно на дошки. А Хівря побігла без пам’яті до воріт, бо стукали знову та ще дужче й нетерплячіше.

VII

На ярмарку скрізь пішла чутка, що десь між крамом з’явилася червона свитка.