Микола Хвильовий — Вальдшнепи (скорочено)
Стислий переказ, виклад змісту
Микола Хвильовий
Вальдшнепи
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
І
Ганна і Дмитрій Карамазови приїхали в середині червня у невеличке містечко за шістсот кілометрів від Харкова. Товариш Вовчик прибув сюди у липні, знайшов друзів і розповів відразу цікаву історію, що допіру трапилась із ним на річному пароплаві: історію знайомства з досить-таки пікантними дамочками. Ганна зрозуміла, що розмова йде про “тих же женщин”. Вовчик розповідав, що одну жінку звуть тьотя Клава, і з жінками, які теж приїхали відпочивати на два місяці, був ще серйозний в золотому пенсне батько… А втім, може, й не батько.
Коли Вовчик пішов митись, Ганна сказала чоловікові, що ті жінки – нахабки, і не можна цілих два тижні блукати по ночах з якимись випадковими міщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспірацію. Ганна знає, що це – чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боїться за репутацію свого чоловіка. Якимись підозрілими здаються їй ці дачниці, і вона знову пригадує всі подробиці невеличкої сутички, що трапилась на тому ж таки річному пароплаві. Як пам’ятає вона, Дмитрій необережно зачепив ліктем одну з них, здається, молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась і назвала його ведмедем. Зав’язалася розмова, і Дмитрій якось дуже романтично рекомендував свою країну. Він говорив страшенно захоплено, й жінка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона першого мужчину зустрічає з такою ясністю думок. Ясності, на жаль, ніякої не було, але Дмитрію цей комплімент подобався.
Ниття дружини не подобалося Дмитрію, він спитав: “Чого тобі треба від мене? Чи ти хочеш, щоб я собі кулю пустив у лоб?” Ганна перевела розмову на іншу тему. Вона навіть заспокоїлась, бо тоді не припускала, що ці випадкові дами зіграють в її житті неабияку роль.
Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинкові, де й Дмитрій. Крім Вовчика, в квартирі Карамазових була ще служниця Одарка: Ганна найняла її на два місяці. Служниця варила обід і ходила на ринок за продуктами. Одарка була страшенно мовчазна.
Місто, що в ньому оселилися Карамазови, було на півдні. Кожного дня було жарко. Увечері повітря дзвеніло комарами й так палило обличчя, що не було жодної можливості вийти з кімнати.
Одного спекотного вечора Ганна, Дмитрій і Вовчик вели розмову. Вовчик говорив, що як тільки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок і на цілий місяць залізе в комиші. Розмова була нудна. Дмитрій уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогодні не такою безцвітною, як якоюсь безвихідною, бо не може не стояти йому на дорозі. Хіба Ганна здібна піднятись до тих питань, що так тривожать його? Хіба вона коли-небудь переможе свою обмеженість? Ганна все-таки типова миргородська міщаночка. Саме вона й перешкоджає йому протиставити себе рабській психіці своїх дегенеративних земляків. Дмитрію раптом спало на думку покінчити з Ганною. Така трагедія, по суті, була вже. Хіба це не Ганну він розстріляв колись, у часи громадянської війни, біля якогось провінціального монастиря?
Раптом Дмитрій сказав дружині, що вона воскресла. Ганна сказала, що він говорить дуже неясно. Вовчик сказав, що Дмитрій “укінчений фільозоф”, як кажуть галичани. Карамазов більше не говорив і згадував свої університетські роки і свою буйну розкуйовджену голову з південними романтичними очима. Він, здається, хотів тоді кінчати медичний факультет. Але як це давно було!
Ганну чомусь глибоко затривожив він. Їй прийшла мисль, що повторюється зимова історія. Правда, колишніх сцен вона вже не спостерігає, тепер Дмитрій уже не б’ється головою об стінку, він уже не згадує раковину з калом, куди нібито попала революція, йому знову зрідка загоряються очі, і він виглядить бадьоро й весело. Але ці абстрактні розмови про націю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб її країна вийшла на широку дорогу. Але навіщо робити з цього істерику? І, нарешті, це зовсім нерозумне захоплення: по-перше – воно може зробити з нього відсталу людину, по-друге – це просто зрада соціальним ідеалам.
Ганна сказала до чоловіка: “Я все-таки прошу тебе говорити ясніш. Що ти хотів мені сказати?” Карамазов зробив незадоволене обличчя і скрикнув: “Іди ти до всіх чортів!” Вовчик, що знав Дмитрія не гірше Ганни і знав, що зараз може розігратись сімейна драма, поспішив на допомогу і почав заспокоювати друга. У Вовчика ніколи не буває трагедій і він так просто і ясно дивиться на життя. Він прекрасний лінгвіст, йому пропонують уже професорську кафедру, але йому більше подобається більярд і футбол.
II
Коли Ганна вийшла з кімнати, товариш Вовчик сказав Дмитрію, що той поводиться з дружиною не по-товариському. Карамазов відповів, що ненавидить Ганну. Вовчик запитав: “Чому ж ти тоді живеш із нею? I… взагалі, яке ти маєш право дурити її?” Карамазов сказав, що ненавидить її за те, що вона тиха й лагідна, за те, що в неї ласкаві очі, за те, що вона безвільна, за те, що вона нездібна вбити людини.
Лінгвіст здивовано подивився на приятеля. Він зовсім не чекав такого рішучого й несподіваного повороту в розмові й, розгубившись, спитав наївно: “А навіщо їй убивати людину?” Дмитрій говорив, що людину дуже нелегко вбити!.. Не на війні, а так, у звичайному побуті, він вбивав і знає, що це дуже складна процедура. І саме тому складна, що робиш це цілком свідомо, зарані знаючи, що не вбити ніяк не можна. І тільки через убивство можна прийти до цілковитого соціального очищення… Дмитрій свідоме вбивство во ім’я соціальних ідеалів ніколи не вважав за злочин.
Товариш Вовчик ще з більшим здивуванням подивився на приятеля. “З якого це часу ти почав так думати?” – спитав він. “Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в мені знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидіти своїх обмежених сучасників”, – сказав Дмитрій. Вовчик сказав, що Дмитрій говорить, як пророк. Карамазов сказав, що він воістину пророк. Справжній пророк, і тільки через нього Вовчик найде сенс у цьому земному житті. Дмитрій раптом зупинився. За якихось кілька хвилин він пожовтів. Рот йому перекосився, і нижня губа дрижала. Вовчик сказав, що Дмитрій Карамазов проспівав собі добрий панегірик. “Мій цинізм примушує тебе й інших звертати на мене увагу, мені ж цього й треба”, – відповів Карамазов.
Уважний спостерігач міг би зарані сказати, що вони ніколи ні до чого не договоряться. Знав це й Карамазов і навіть тішився з цього, бо більш серйозна розмова, безперечно, відбила б від нього й Вовчика – десятого чи то двадцятого з його недовговічних друзів. Він і зв’язався так міцно з лінгвістом тільки завдяки дитячим здібностям того приймати світ цілком безпосередньо. Познайомились вони три роки тому на міському стенді і з того часу кожного літа їздять кудись на полювання. Вони використовують свою місячну відпустку в серпні місяці і тільки зрідка, як-от у цьому році, дістають можливість побувати на Славуті і в липні.
Згодом Карамазов сказав, що виглядає Аглаю – одну з тих жінок, з якими познайомився Вовчик на пароплаві. Дмитрій сказав, що в цей час чоловік тьоті Клави дрімає, і дами мандрують до базару повз їхній будинок. Карамазов раптом запитав Вовчика: “Як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зійшовся з однією з цих дам… саме з Аглаєю?” Товариш Вовчик голосно й несподівано зареготав. Він сказав, що можна спробувати просто приховати роман від дружини. “В попередній розмові ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її”, – сказав Карамазов. Товариш Вовчик нічого не встиг відповісти, бо в цей момент у кімнату ввійшла Ганна і сказала, що лінгвіста хтось кличе. Біля хвіртки товариш Вовчик побачив тих жінок, що нахабно познайомились із ним на річному пароплаві.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
III
Тьотя Клава взяла Вовчика під руку. Аглая поки що не думала фамільярничати з Вовчиком. Тьотя Клава говорила з Вовчиком дуже розв’язне. Вона питала: “Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?” Вовчик просто не чекав такої поінформованості в справах дому Карамазових. Вона питала, як думає провести Дімі (вона так і сказала “Дімі”) ці два місяці? Цебто – біля Ганниної спідниці чи біля Аглаї? Вовчик сказав, що відповідати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга. Він нарешті зрозумів, що жінки прийшли по Дмитрія, тому пішов і покликав його.
Коли дами залишилися самі, тьотя Клава сказала, що Вовчика візьме собі. Насправді тьоті Клаві було 27 років, а Аглаї, що вдавала її племінницю було 23. Дами були в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талії поясками, і мали в руках голубі парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботніш. Аглая мала мигдалеві очі. У Клави був чоловік Женя, і жінки попередили його, що раніше першої ночі не повернуться.
Коли чоловіки підійшли до дам, тьотя Клава взяла Вовчика під руку. Вона сказала, що дуже зрадіє, коли Вовчик для неї буде таким цікавим співбесідником, яким став для її племінниці Дмитрій. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто він, що він, як він. Словом, вимагала, щоб лінгвіст у деталях розповів їй про своє минуле, сучасне й майбутнє. Аглая цього не потребувала від свого кавалера: такі розмови з ним були два тижні тому. Пари йшли розділившись.
Коли вони перерізали провінціальний ринок і увійшли в коло піднавісних огників, Аглая запевняла Дмитрія, що тут їй пахне Флобером і навіть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знає поета Вілйона?.. І потім, він не може не любити гоголівську фантастику. Аглая певна, що можна геніально стилізувати нашу сучасність. Дмитрій говорив щось невпопад, і Аглая назвала його провінціалом. Вовчик розреготався і сказав, що для Карамазова це – найобразливіше слово, і що він і уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого друга. “І зовсім нічого нема тут смішного!” – різко шпурнула Аглая і взяла Дмитрія під руку. Тьотя Клава теж найшла, що смішного тут дуже мало, й найшла навіть потрібним (очевидно, на правах тьоті) прочитати лінгвістові невеличку нотацію.