Стислий переказ, виклад змісту

Оксана Іваненко

Тарасові шляхи

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧОРНИЙ ШЛЯХ

Увечері дід сідав на призьбі і розказував малому Тарасу про Чумацький шлях. Хлопчик добре знав Чорний шлях, який проходив повз їхнє село Кирилівку, повз самісіньку хату, бо хата їхня саме край села стояла. Цим шляхом ходять тато і мати на панське поле. Цим шляхом їдуть чумаки. А потім шлях цей аж на небо веде, і на небі його вже Чумацьким звуть.

Коли батьки на панщині, удома хазяйнує старша сестра Катруся, а їх же, дітей, п’ятеро, за всіма доглянь, усіх нагодуй, а самій ще тільки 14 років. Діти, коли виростуть, теж будуть в наймах, та це ще й добре; а то як заберуть до панського двору або в москалі (тобто в солдати) хлопців віддадуть, тоді вже прощайтеся! Катруся бігає, порається, турбується про всіх, ще й час знайде квіти коло хати полити та прополоти. Тарас народився – його няньчила, потім Яринку, потім Марійку, Йосипа…

Тарас з хлопцями купається, в поросі валяється, до кузні бігає, незчуєшся, як і літній довгий день мине. Хлопчик любить заховатися десь у бур’яні чи в калині, задивитися на небо і мріяти. Тарас думає, що небо підпирають залізні стовпи, йому цікаво, що там далі за стовпами. Микита, старший брат, мабуть, уже бачив ті стовпи, бо як батько чумакував, то брав його з собою до Одеси. Тарас вирішує йти і подивитися. Долиною, потім левадою, потім ще трохи долиною підходить до могили. Казав дід, що в могилі козаки поховані. З могили видно село, дерев’яну темну церкву з трьома банями й залізними хрестами. Уже пізно, тому Тарас вирішує прийти ще завтра.

Дорогою додому зустрів чумаків. Вони підібрали його, бо хлопець йшов зовсім не в бік Кирилівки. Посадили хлопчика на віз, дали батіжок у руки. І Тарас, задоволений, їде, як справжній чумак. Чумацтво – важка справа, але хазяїн мажі, на якій їхав Тарас, казав: “Як на пана поробиш, то й цей Чорний шлях білим здасться”. Тарас не втримався і запитав, чому шлях називається Чорним. “А того, хлопче, що цей шлях був колись найстрашнішим, найнебезпечнішим… лиха на ньому немало набиралися…”, — сказав чумак. Хотів ще розпитати Тарас і про запорожців, і про розбишак, але вже й його хату видно. Тарас підбігає до дому. Родина вже вечеряє, а сестра Катруся його виглядає.

Сидить Тарас за вечерею, з великої спільної миски дерев’яною ложкою набирає юшку. Бачить родина, що ведуть коваля, якого пан виміняв на хорта. І молодий коваль, до якого Тарас завжди бігав, прощається з усіма і йде Чорним шляхом. Тихо каже Тарас дідові: “А я знаю, що то за Чорний шлях”. “А які ж нам і шляхи знати, крім чорних?” — каже дід і сумно схиляє голову з сивими довгими вусами.

МАНДРІВКА ДО МОНАСТИРЯ

Одного разу дід, Тарас і Яринка вирушили на прощу до Мотронинського монастиря. Дід був кремезний та міцний, хоч йому скоро сто років. От він іде рівною ходою, порепані чорні ноги впевнено ступають по закуреному шляху. Дід Іван щось бурмоче сам до себе.

Тарас весь час забігає то праворуч, то ліворуч, то в ярок подивиться, то коло гаю в кущі залізе. За дідом та за Тарасом підтюпцем біжить маленька Яринка. Вона ледве вмовила маму відпустити її, бо має лиш сім років. Тарас мусить наглядати за нею, бо старший.

Дід іде, бурмотить щось, ледь ворушачи губами. Тарас питає діда, про що він шепоче. Дід каже, що на цьому шляху згадав славного Максима Залізняка і гайдамаків. В цих лісах вони збиралися, тут панів проклятих били. І розповідає дід, що у Вільшаній був колись титар, якого вбили пани. Та хіба титаря одного! Не стерпів народ, пішов у гайдамаки – боронити бідний свій край. У Мотронинському монастирі зібралися до Максима Залізняка запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом – панів бити. Був з ними й кобзар, сліпий Волох. Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка – навіть жінки з рогачами у ліси до гайдамаків подались. А раз поляки поховалися у гіллі на грушах. Гайдамаки й позбивали ті груші додолу; гупали, гупали так, що й навіки ліс Гупалівщиною назвали. Козацький сотник Іван Гонта теж приєднався до гайдамаків… А потім зрадили гайдамаків, цариця і її військо з шляхтою разом задушили гайдамаків. Гонту скатували, язика йому одрізали, четвертували, Залізняка в Сибір заслали.

Тарас заходить з дідом і сестрою у монастир. Це ж тут колись ховалися запорожці, переодягнені ченцями. Тарас не достояв до кінця служби, вислизнув на цвинтар і там побачив старого сліпого кобзаря, довкола якого зібралися люди. Хлопчик побіг до діда Івана в церкву і кличе надвір. Дід впізнає свого приятеля-кобзаря. Кобзар на прохання людей заспівав: “Ой, у неділю рано-пораненьку Під Умань виступали…” А Тарас тим часом читав на могилах написи по складах: “Семен Неживий”, “Галайда Ярема”.

Увечері прочани полягали спати під брамою. Поприносили вони до святих стін, до ченців свої скорботи, свої гіркі сльози, на останні копійки поставили свічечки перед образами, і легше стало на душі. Усі поснули. Тільки ченці рахують чималий прибуток. І Тарас не спить. Він будить діда і питає, а що, якби знову гайдамаки, та на панів, та за волю!.. “Спи, спи, дурне, не базікай такого! — затуляє йому рукою рота дід. — Щоб ще почув хто!” Та не спиться Тарасові.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ПЕРШИЙ ДЯК

А читати Тарас вивчився дуже рано. Про школу першим завів розмову дід. Тарасові було і цікаво і трохи боязко йти до школи. Він не раз бігав під її вікнами і чув, як учитель, дяк “сліпий” Совгир, гучним голосом проказує: “Аз-буки!”, а хлопці повторюють. А інколи чути плач та зойки: дяк б’є учнів.

Совгир не був сліпим, а тільки зизооким, але так уже його прозвали люди. Сам він був величезного зросту, схожий більше на запорожця, ніж на дяка. Він був п’яниця, так хто ж із дяків не п’є? У нього було десять-дванадцять босоногих хлоп’ят. Між них і опинився малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком: “Аз-буки, аз-буки!” А вибігши з школи, співав з усіма хлопцями: “Аз – били мене раз! Буки – не потрапляй дякові в руки!”

Тарас до науки відчув велику охоту, хоч і важка була ота наука! Хіба що розуміли хлопці в тих словах, які повторювали за дяком? “Ти вчи, дурне. Потім зрозумієш, що та до чого – всіх так учили”, — казав вдома дід.

Хлопців били триремінним батіжком, що висів завжди на стіні. Тарасові чи не найбільше від усіх перепадало… Швидко прочитає він те, що інші по складах виводять, і нудно йому сидіти в брудній, непривітній, голій хаті, з столом та ослонами, що зветься школою. Тільки дяк одвернеться, він шасть – і вже надворі, і вже дременув до стодоли. А там коло стодоли на соломі проти сонечка щасливі хлопці, які не ходять до школи. Та недовго доводиться Тарасові гуляти; де й не візьмуться два псалтирники – це школярі, що вже псалтир вивчають, – схоплять його та й тягнуть у школу. А дяк, звісно, по голівці його не погладить. У суботу, після вечірні, дяк влаштовував для всіх учнів “субітки”: бив різками.

Тарас скінчив азбуку раніше за інших. Прийшов додому щасливий і гордий. “Казав дяк, — сказав батькові, — що вже часослов треба”. І тоді Тарас виконував традицію: ніс у школу горщик каші, а в кишені – кілька мідяків. І каша і гроші були нагородою вчителеві, яка належала з учнів при зміні книжок: азбуки на часослов, часослова на псалтир.

Таки добре вивчився Тарас читати. Іноді дідові прочита та так затягне “алілуя”, що баби тільки головами похитують. “Оце буде дяк!” “Куди йому, – скаже батько. – Такий шибеник росте, що й управи на нього немає”. “Дяк не дяк, а буде добрий козак, – усміхнеться дід, – і до науки мастак!”

НА ПАНСЬКІЙ ГУЛЯНЦІ. ВЕСІЛЛЯ

Катруся виростала тоненькою, сіроокою, дуже схожою на матір. І ласкава була, як мати, до всіх привітна. Мар’яна і Ганна були найкращими Катрусиними подругами. Тепер на них, трьох гарних дівчат, уже починали задивлятися парубки. Мар’яна, тиха та мила, з мрійними очима й русявою косою до пояса, була одиначка у вдови-солдатки Докії. Мар’яна була ніжна та гарна, білолиця, як панянка. Ганна, навпаки, весела та шумна була: і танцювати, і співати, і пожартувати з хлопцями.

Якось мама Ганни розповіла, що ходила у Вільшану і там побачила, що до пана приїхала панночка-небога з молодим. І такі там бенкети, такі плаття – спина гола, шия гола, руки голі. Незабаром після того управитель наказав усім в селі збиратися гарно, бо панночку заміж віддають, усіх дівчат погуляти скликають.

Другого дня, в неділю, усі одяглися в новий одяг і пішли у Вільшану. Одстояли відправу в церкві, пішли на панський двір, а там дівчат і з Кирилівки, і з Вільшаної, і з Моринців (всі одного пана кріпаки). Дівчата ніяково-туляться до матерів: не знають, як і поводитися тут. На ґанок панського будинку вийшла сама панночка із своїм нареченим, і всі їй до землі вклонилися. Заграла музика, дівчатам наказали танцювати, щоб панночка подивилася. Мар’яні наказали заспівати весільної пісні. Соромливо, взявшися за руки, пішли дівчата колом, і Мар’яна затягла: “Зажурилася перепілочка…” Панночці сподобалося. Згодом дівчата танцювали і співали так, що навіть забули, що пани дивляться на них.

На балконі за столиком сидів старий пан із синами, панночка з молодим, гості. Пан вирішив подарувати дівчину панночці і попросив вибрати. Панночка вибрала Мар’яну. Її мама Докія заголосила. Мар’яна теж заплакала. Важко було розлучатися. З гулянок від пана поверталися, як з похорон. Вирядила Катруся подругу – засумувала, а Докія ходить, як смерть.

Та скоро за цим віддали заміж Катрусю. Тарас з цікавістю приглядався і прислухався до всього. Приїхали старости з паляницями, вклонилися так важно і таку чудернацьку мову повели, ніби вони мисливці і бачили, як куниця до них у хату забігла. Яринка й Тарас заховалися на піч і прислухалися. А Катруся стояла, соромливо опустивши голову, коло печі й колупала пальцем комин. Так годилося робити, коли сватають. Тато наказав вийняти рушники й хустку, і Катруся перев’язала ними старостів і молодого, того самого парубка, що вже з весни заглядався на Катрусю. А ввечері зібралася молодь потанцювати.

Після сватання пішли клопітні дні: і змовини про подарунки, і коровай, і дівич-вечір.