Стислий переказ, виклад змісту

Оксана Забужко

Інопланетянка

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Посланець не сподобався їй одразу, був ніякий, вбраний у щось неприкметне. Все це Рада розгледіла вже потім.

Вранці, коли вона відчинила двері на терасу їй угледілося, ніби в розсохлому плетеному кріслі хтось сидить, але там не було нікого. Рада пішла по воду. Вона подумала: хоч би нікого не зустріти (сусідські дачі цілий вересень стояли порожняком, але трохи оддалік, ближче до озера, люди ще водилися). Хоч Рада не хотіла, щоб хтось її бачив, на вулиці з’явилася балакуча старушенція. На щастя, стара її не завважила, і Рада сторожко перетнула путівець, котрий відділяв дачі від переліску, й сховалась у сосняку. І ось тут почалися ті дивні речі.

Попервах її вразила була тиша, їй здалося на мить, наче вона розчиняється в повітрі. Згори долинув шерех і осипався додолу: білка, радісно зрозуміла Рада. Тваринка, кинувши свою шишку, зупинилась й спитала Раду: хто ти? Це я, – слабнучи од ніжності, без слів мовила Рада, – вибач, я не хотіла тобі перешкоджати, не зважай на мене, просто я теж тут живу. З-за кущів вибіг собака, Рада впізнала: це був сусідський Чорниш, який трюхикав кудись у своїх собачих справах, на душі йому було ой як маркітно, бо його покинули господарі. Рада вклякнула коло Чорниша й заплакала. Потім вона подумала, що в Чорниша, мабуть, блохи, і встала. У цьому світі ніхто, крім людей, не вмів брехати: білка, кущ, собака – кожен був собою й нічим іншим бути не знав. Оцим ми й різнимося, подумала Рада.

До колонки йшла стежкою, обабіч зарослою чагарником. Нерви тріпотіли, мов той лист у чагарнику. Рада перевела подих, на повні груди ввібрала гіркавий дух палого листу, почула і впізнала власний глибокий смішок-зітхання – як у хвилини Любові… І побачила Посланця.

Тобто, за Мить до того, як побачила, вона вже знала, що він сидить на терасі, в тому-таки плетеному кріслі. Чоловіча постать була доволі блякла, кольору сепії, випаленого степу, сухої трави… Вона не здивувалася з його появи. “Я божеволію?” – спитала. “Ні”, – незворушно озвався невиразний голос. “В такому разі, хто ти?” – “Посланець”. Рада відчувала, що може вільно і сповна висловитись перед ним – як ні перед ким досі. “Так ти все-таки чорт? Покажи копито”, – було легко, як уві сні, де все здійсненне, і водночас трохи чудно, що вона ні крихітки не боїться. Посланець цілком по-людському засміявся, закинувши назад круглу, як кавун, гиряво стрижену голову. Профіль він мав класично строгий, а однак усе ж якийсь безособовий. “Я й прийшов до тебе тому, що ти не злякалася”, – сказав Посланець. “Я не чорт, як ти собі його уявляєш. І не архангел, хоч міг би ним бути, – якби ти була віруюча. Тут усе залежить від тебе”.

Рада вийшла на терасу й стала перед незнайомцем, схрестивши руки на грудях – із неприємним почуттям, наче йому видно її внутрішні органи. Він вайлувато підвівся, виявившись таким високим, аж їй на мент потемніло в очах, – ніби він заступив собою всеньке світло. Він попросив її сісти на крісло. Рада зрозуміла, що він говорив, маючи на увазі саме те, що говорить, – не більше й не менше. Тому його мова не затуманювала смислу сказаного, як звичайно в людей, – Посланця можна було зрозуміти або ні, але не можна було зрозуміти хибно: він не знав брехні.

Рада сказала, що зараз нічого не може писати, бо це схоже на затруєння словами. Вона гадала: є якась критична межа, за якою слова, нагромадившись, стають екологічно небезпечним шлаком, – середовище не встигає їх переробляти. Змалечку вона не зносила балакунів – отих, що: фа-фа, ля-ля – привіт інвалідам розумової праці – як справи – підшиваються – хо-хо – цирк на дроті – о німфо, за віщо така неласка, я вже навколішках. Раді здавалося, що такі письменники чадять собою довкруги, як ото заводські димарі. Але вони принаймні підкреслено демонструють, що ставляться до власних слів несерйозно. А от коли вже й не просто серйозно, а з тремом у голосі і щиро, але вартість тих слів вагою живого життя не вища, ніж у “фа-фа, ля-ля”, то як вона потім має послугуватися тією ж мовою?

Вона простягла руку й торкнулася Посланцевої сорочки з дешевої літньої тканини, нижче були сірі вельветові штани, а на босих ногах Посланця красувалися нефарбовані, грубої ручної роботи сирівцеві сандалії. Ці сандалії неясним чином дражнили сприйняття, мов зміщений фокус, мов ще не вирізнений чужорідний звук у рівному шумі зливи, вони збуджували недоречну й невчасну згадку про щось уже бачене. Вона бачила такі сандалії на старогрецьких вазах. Посланець сказав, що це взуття з Сицилії, там така мода. Ідіотизм якийсь, подумала Рада роздратовано. Якщо досі почувалася розкуто, то тепер наче наскочила на підводний риф. Спитала, з якого року ця модель, і він відповів, що, мабуть, десь п’ятсот дев’яностого… п’ятсот вісімдесят дев’ятого.. до Христа, зрозуміло. Він сказав, що існує в тих фізичних координатах, що й вона. Зараз, наприклад, чверть по 9, 30 вересня 1989 року. Але це тільки видима частина спектра. Щілина. Вушко голки. Чисте “тепер”. Поки він вимовляє це слово, “тепер” уже проминуло. Люди живуть йому навздогін і називають це плином часу. Насправді ж ніякого плину нема, світ – одночасний резервуар усіх минулих і майбутніх подій, людей – і мертвих, і живих, і ненароджених… “Ти носиш увесь світовий час у собі, – долинав до неї спокійний, добротливий голос. – Кожен носить увесь світовий час у собі. Про це у Сковороди: мікросвіт, “внутрішня людина”. А в гностичних апокрифах душа йменується – “та, що поглинає простори”. Варто тільки змінити систему відліку, одірватися від шпарки, розігнути спину – і відкриєш сотні пережитих тобою життів, там, у невидимій частині спектра”. Він пригадав їй Сицилію, і Рада наче перенеслася туди. Здавалося, вона бачила Сапфо. Коли усе зникло, Рада сказала, що в цьому, далебі, є щось комічне – валасатися по трансфізичних просторах, по античних Сіракузах, лізти в душу до Сапфо, і все для того, щоб – поцупити пару сандалій! Ну не сміхота?! Посланець сказав, що просто хотів переконати її, що він її творіння. Рада подивилась йому на ноги, де вже були білі адідасівські кросівки.

Удвох із Посланцем вони викотили на терасу журнального столика на коліщатах і пили на осонні свіжозварену каву. Рада подумала, що зараз йому розповість усе: про Валентина Степановича, про Арсена, про своє знелюднення. Колись вона любила людей. Навіть тихо й дружно всіма ненавиджена деформована краля Аліна Щековська, істерична апаратницька шльондра з блатними манерами, що раз на три місяці наїздила на працю чорною “Волгою”, не була для Ради чимось остільки ж відпихаючим, як для інших. У юності Аліна була видала тоненьку збірочку віршів. Якось Аліна наскоком опала Раду в курилці і розповіла про свій страх смерті: у 20 років їй приснився сон, у якому Сатана попросив її віддати душу в обмін на те, що помре вона безболісно. А той Сатана – то мусить бути література. Раді було пронизливо шкода дівчинки Аліни, на мить розбудженої на світанку життя, її трупа, розпухлого в цю розповнілу, нарвану бабу, котрій уже ніколи не збагнути, кому то вона так задурно віддала тоді свою душу…

“І це ти називаєш любов’ю до людей?” – перепитав Посланець. “А що ж це, по-твоєму?” – насторожилася Рада. “Жалощі, – шорстко кинув він. – Жалуєш не так за людьми, як за своїми в них частковими відбитками – за собою жалуєш”. Раді стало нудно: чому Посланець верзе їй дидактичні банальності? Посланець ледь помітно осміхнувся; в Раді знову ворухнулася прикра, свідомість того, що він наскрізь бачить її думки. Рада спитала, а яка ж мала бути її реакція, коли не типово людська. “Ну, могла б бути й мистецька”. – “А митець – хха! – це що ж, не людина?” – “Не цілком”.

Не людина. Нелюд. Рада згадала Аресена – колишнього чоловіка, який спакував рюкзак і йшов від неї. Арсен говорив їй: “Ти сприймаєш людей лише як матеріал – видираєш із них для себе якісь клапті живого життя, а те, що зостається, тебе не обходить”. Їй хотілося торкнутись його руки, уткнутися в рідний запах, прокурене вовняне тепло – але вона боялася щось цим порушити, внести в надсадно високе звучання фіналу фальш сторонньої ноти, – все мусило розвиватися самопливом. Він говорив: “А мені, між іншим, як кожній людині, хочеться, щоб мене вряди-годи гладили по голівці й казали, який я гарний, причому щиро, казали! А ти витягуєш мене на собі, як на дибі, і все рвешся з мене щось добути!” – “Вже не рвуся”, – машинально вихопилося в Ради. – “Ага, так, уже не рвешся, бо я вже для тебе зробок, зужита сировина – більше не потрібен і можу забиратися к бісовій матері”, — він ніби описав словесне коло, замкнув його, вернувшись туди, звідки почав. Рада вже гарячково намацувала слова, аби ту мить щонайвищої напруги зафіксувати, але все нагло розпадалося безладним нагромадженням ніяк між собою не пов’язаних речей, гармонія щезала. Вона дивилася на знервованого Арсена і думала: до чого ж тут вона, Рада Д.?! Чому вона зараз тут, у цій кімнаті, з цим чоловіком?..

Рада вважала, що ціле її життя було шамотанням з дійсністю – недожитою, недовичерпаною, недовідчутою. З дитинства дійсність мучила її невпізнаним огромом можливостей, і неясно було – як до неї прилучитися. Вона усвідомлювала, що світові немає до неї ніякого діла. Він і надалі відбуватиметься – без неї, без її відома. Кожного вечора, коли її клали спати і відбирали ще одну нагоду прилучитися до дійсності, залишалася надія на завтрашній день. У 6 років вона подумала, що піде до школи, як сусідська Наталочка, виросте й учитиметься в інституті, як тьотя Маринка, їй дзвонитимуть по телефону дорослі дяді, вона вийде заміж, як мамина колега тьотя Люда. Рада невиразно відчула, що все це може виявитись ніяк не пов’язаним зі сповненням її надії, отож подалася до мами і спитала: “Мамусю, а для чого це все? Для чого людина живе?” Мама розповіла їй те саме, що вона вже знала: що Рада піде до школи, потім виросте… З маминих слів виходило, мовби все то речі самі собою надзвичайно цікаві, привабні й утішні, і вони справді почали здаватися такими – ніби про них читано з товстої книжки з малюнками.