Стислий переказ, виклад змісту

Книга перша

АЛЬПИ

Знову, як і 22 червня 1941 року, було відновлено кордони. Бійці, що проходили повз коней прикордонний стовп, повинні пройти перевірку.

Невідомо, чи живий той ворожий авіатор, який скинув бомбу на цю ділянку. А от бійці армії—визволительки за ці чотири роки зміцніли і змужніли. Це, певно, доля. “У справедливих армій доля завжди прекрасна”.

І

Випускник військового училища Женя Черниш, підходячи до прикордонного посту, побачив кремезного чоловіка, який щось весело розповідав солдатам. Женя зрозумів, що він воював у цих місцях у 1941 році. Це був сержант Козаков, який втік із госпіталю, щоб наздогнати свою частину. Він зрадів, що Женю теж направили в Н—ську частину, значить, удвох веселіш буде йти. Черниш зробив зауваження Козакову щодо неохайного вигляду, але, почувши пояснення, зніяковів за свою гарячковість. Адже він з—за Волги на Україну їхав поїздом, а солдати, такі як цей сержант, місили ногами бруд фронтових доріг. Впродовж усього шляху висіли покажчики, на одному побачили букву “Л”. Це була позначка потрібної частини. Козаков згадав, як бійці різних національностей впали навколішки і цілували землю, коли вступили на територію України.

Потім подорожніх застав дощ, і лейтенант Черниш накрив своєю шинеллю попутника.

II

По дорозі Козаков розповів, що родом з Донбасу, виховувався в дитбудинку.

Віддаляючись від кордону, обидва повернулись обличчям у бік Вітчизни, обіцяючи або повернутись, або загинути за неї. Проходячи повз село, побачили циганських дітей, які танцювали під бубон. Цигани улесливо схилялись перед воїнами, яким це приниження було неприємним і тому вони не зупинились. Назустріч траплялись підводи з пораненими, які просили закурити, і Козаков витрушував їм рештки свого тютюну.

На ночівлю зупинились в румунській сім’ї. Голодні діти жадібно доїдали мамалиґу. Козаков згадував осиротілих українських дітей, яким наші солдати копали землянки і залишали їжу. Він погладив по голівці дівчинку, бажаючи щастя їй і всім дітям.

Сержант заснув, а Черниш не міг спати — його кусали блохи.

IІІ

Наступного дня Козаков і Черниш вийшли на центральний шлях. Наближався фронт. Це подобалось Козакову, бо тут пахло волею.

У селі було спокійно, не чути техніки — все маскувалось від ворога. Тиша була якась напружена. Найбільш мовчазно виглядала висота, де засів противник.

Біля штабу побачили розвідників. Вони взяли якогось важливого “язика”, і за це “хазяїн” дав їм вихідний. Хазяїном звали командира полку, гвардії підполковника Самієва. Із розповідей Козакова Черниш знав, що Самієв — невисокий і дуже жвавий таджик. Черниш відрекомендувався. Його прізвище було знайоме Саміеву. Він спитав у молодого лейтенанта, звідки той родом. Коли Черниш відповів по-таджицькому, Самієв аж просяяв, бо знав батька Євгена, інженера-геолога. Черниш був першим земляком, якого Самієв зустрів на фронті. Цією радістю підполковник поділився з майором Воронцовим.

Про Героя Радянського Союзу майора Воронцова ходили легенди. Від політкерівника роти він виріс до заступника командира полку по політчастині. Він був хворим, його трясла малярія, але в медсанбат він не лягав. Бійці безперервно заходили до нього зі своїми проблемами. “Воронцов ніби становив найголовнішу, невід’ємну частину складного організму полку, він був у полку, наче мати в сім’ї. Природно, що мати мусила всіх утішати, вислуховувати, лікувати, карати й підбадьорювати, а сама ніколи не падати з ніг. Вона така звична й рідна, що її не завжди й помічаєш у родині, і лише тоді, коли її не стане, всі відразу зрозуміють, що вона для них означала”.

Самієв дуже багато говорив, розпитував Черниша. Його турбувало, чи готовий той до бою.

IV

Черниш відрекомендувався гвардії старшому лейтенанту Брянському, який йому дуже сподобався. Юнак “з туго перетягнутим станом, із білявою пишною чуприною, стоїть, облитий променями призахідного сонця. “Як соняшнику цвіту”, — думає Женя про нього”. Тут він познайомився з командиром першого взводу лейтенантом Сагайдою, який привів своїх бійців із земляних робіт.

Всі три офіцери пішли оглядати вогневу позицію. Бійців Брянський сам добирав із останнього поповнення. Вони, колишні колгоспники з вінницьких, подільських, наддніпрянських сіл були працьовитими, знали один одного з мирних часів і називали один одного на ймення. Лейтенант був задоволений ними, бо вважав, що “найкращі воїни — це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, взагалі люди чесних трудових професій. Адже війна — це насамперед робота, найтяжча з усіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцять чотири години на добу”.

Вночі Черниш не міг заснути. Він згадував матір, яка, певно, дуже хвилюється. У землянці було задушливо. Молодий телефоніст, побачивши, що Євген не спить, поскаржився, що заважають дівчата—телефоністки, увесь час викликають Брянського. Але Юрій наказав не будити, бо ні для яких “Фіалок” і “Берізок” його нема.

V

Ординарець Брянського вніс казанок зі сніданком. Сагайда, дізнавшись, що в казанку горох і що горілки не давали, почав дратувати Шовкуна, говорячи, що в того невірна дружина. Брянський спинив Сагайду, захищаючи ординарця.

Вже давно всі воїни потерпали без курива, але Шовкун хотів зробити приємне лейтенанту, пропонуючи тютюн, що вислала його Килина в конверті.

Сагайда просить у Черниша адресу якоїсь вчительки, щоб написати їй листа. Про те, що він полюбляє писати будь—кому листи, знав увесь полк. Від нього Черниш вислухав історію, яку знав вже кожен воїн. Визволяючи своє рідне місто, командир побачив замість нього руїни. Будинок, де він жив, теж не зберігся. Від сусідів дізнався, що батько взимку сорок першого пішов на село з тачкою по хліб й не повернувся. Сестру вивезли в Німеччину, а кохана дівчина вийшла заміж за німецького коменданта й виїхала з ним. Сагайда був озлобленим на весь світ: “За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Німеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!” На що Брянський відповів: “Ми не дикі коні, щоб усе топтати… Не такими нас ждуть”.

VI

Якщо бійці не йшли копати траншей, то присвячували вечори бесіді. Колишні селяни говорили про жнива, про низьку культуру сільського господарства на заході, яка неписьменність панує навколо. Згадували свої спалені хати, дітей, яких вороги забрали на роботи в Німеччину. Дехто боявся залишитись без руки, бо для селянина каліцтво страшніше смерті. Вони з повагою ставились до своїх командирів. “— Файні хлопці, — зауважує один, дивлячись услід офіцерам.

— Замолоді тільки.

— Молоді та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.

— Тож то він і білий такий: видно, кров’ю зійшов на операціях.

— А Сагайді не влучиш: коли — добрий, а коли — як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівськоі норми не дають… Начебто я винен. Але ще про мою Килину всяке верзти почне…

— Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує…

— Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть.

— А цей новий, Чорнявський — не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по—якомусь з Магомедовим.

— Який там кавказець: Черниш… З наших, українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був…

— Такий поштивий і бійців називає на “ви”.

VII

Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою. Політзаняття Брянський завжди проводив сам. Адже від того, як він виховає свою роту, залежатиме і успіх у бою, і поведінка кожного воїна під час наступу.

У роті був бурхливий день, бо по всьому 2—му Українському фронту пройшла звістка про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому Поліщукові, який у бою під Яссами власноруч знищив шість ворожих танків. А цей Поліщук був земляком багатьом солдатам роти Брянського. Денис Блаженко знав Поліщука особисто — разом вчилися на курсах трактористів.

Брянський пишався, що виховані ним бійці не боялися бою, а чекали його.

VIII

Черниш лежав у траві на краю насипу і розглядав ворожі доти. Його погукав боєць Гай, бо викликав командир роти, який повернувся з партзборів полку. Євген зрозумів, що мова піде про наступ. Він бачив, як ніяковів солдат, боячись бою. Гай попросив Черниша у випадку його загибелі переслати листа дівчині, бо крім неї у нього нікого не було. Брата—партизана повісили фашисти. Солдат подобався офіцерові своєю сумирністю. “Славний хлопець, — рушаючи, подумав про бійця Черниш. — Життя в нього, як струмок, чисте”.

“Брянський був якийсь урочистий, інакший, ніж завжди. Застебнутий на всі ґудзики, туго підтягнутий, чистий, він стояв на бруствері, справді, мов соняшнику цвіту”. Він сам керував підготовкою до бою. Сповістив Черниша про наступ, поділився міркуваннями щодо своїх необстріляних бійців.

Погукавши Сагайду, він повідомив, що “концерт починається за п’ятдесят хвилин”. Вони рвучно обнялись, як завжди перед небезпечним боєм, Брянський попросив бійців за нього не хвилюватись. “Є, товариші, речі страшніші за смерть: ганьба. Ганьба перед Батьківщиною. Товариші, цього бійтеся більше, ніж смерті. У кожного з нас єдома або мати, або дружина, або діти, або наречена. Вони дивляться на нас звідти, з—за Пруту. То дивиться на нас їхніми очима сама наша Батьківщина, що доручила нам відстояти її честь і незалежність”.

Степ затих. Всі бійці напружено чекали команди. Аж ось загриміли “катюші”. Телефоністу землянці слухав команди Брянського і передавав їх офіцерам. Женя розповів, що займався альпінізмом, комсомолець. Він якомога швидше хоче в бій, до всього готовий.

Самієв вирішив направити Черниша в роту Брянського, колишнього студента з Мінська, ветерана полку. Підполковник вважав Юрія хорошим офіцером. Після війни його необхідно буде направити в академію, бо й сам недавно її закінчив.

Згадавши, що йому потрібен третій помічник начальника штабу, Самієв запропонував цю посаду Чернишу. Хоч ця пропозиція й сподобалась молодому офіцеру, він відмовився. Йому було соромно, що досі не брав участі в боях, тому піде взводним. Юнак відчув, що після його відмови Самієв і Воронцов подивились на нього значно тепліше, по—батьківськи. Євген рушив у тому напрямку, куди його направили.