Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Роман

Сонячного літнього дня у студію до талановитого художника Безіла Голуорда завітав друг — лорд Генрі Уоттон. Безіл розповів, що працює тепер над портретом дуже вродливого двадцятирічного юнака, Доріана Грея, чия краса захопила художника, примусила змінити стиль, відкрила новий метод творчості. Лорд Генрі вражено подивився на ще незакінчений портрет і виказав бажання познайомитися з Доріаном. Це не викликало захвату в господаря, бо лорд Генрі мав репутацію “принца парадоксу”, людини, яка осміює загальновизнані цінності, знущається із сучасної моральності, тому, на думку Безіла, міг погано вплинути на юнака. Однак у цей момент слуга доповів, що Доріан Грей прийшов і чекає у студії. Безіл змушений був представити його лорду Генрі.

Лорд Генрі дуже сподобався Доріану, він ніколи ще не зустрічав людей з таким парадоксальним мисленням. На своє запитання, чи справді лорд Генрі має на людей поганий вплив, Доріан почув таке: “Доброго впливу на людину взагалі не існує… тому що впливати на когось — означає віддавати власну душу… Людина вже не думає своїх власних думок, не запалюється своїми природними пристрастями… І чесноти вона переймає від інших і… гріхи запозичує… Мета життя реалізувати власне “я”. На думку лорда Генрі, основа моралі — страх перед суспільством, а основа й таємниця релігії — страх перед Богом. Безіл бачив, що від цих розмов вираз обличчя Доріана змінився, але він так заглибився у свою роботу, що не усвідомив значення того виразу. А лорд Генрі вів далі: “…найхоробріший з нас боїться самого себе… Самозречення… і досі калічить нам життя… Єдиний засіб позбутися спокуси — піддатися їй… Згрішивши, ми покінчуємо з гріхом, бо вже чинячи гріх,— людина очищається… Найбільші гріхи світу чиняться в людському мозкові, і тільки в мозкові”. Доріан був приголомшений. Він не знав, що сказати, але відчував потребу знайти якусь відповідь. Утім, вирішив він, мабуть, краще не думати про це. “Хвилин десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що у ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не привнесені ззовні”. Слова лорда Генрі торкнулися якихось потаємних струн душі Доріана. Так бентежила його музика, але її вплив був менш виразний. Лорд Генрі стежив за Доріаном із ледь помітним усміхом, він “пустив свої стріли навмання” і сам був вражений дією, яку справили на юнака його слова. Безіл Голуорд не зрозумів значення цієї мовчанки, він прагнув тільки передати вираз обличчя натурника, і це захопило його. Раптом Доріан скрикнув, що не може більше стояти, бо у майстерні страшна задуха, треба вийти на повітря. Безіл вибачився перед Доріаном за те, що за роботою позабув про все, порадив не вірити жодному компліменту, який говорив лорд Генрі, хоча і не чув нічого з їхньої бесіди. Доріан відповів, що лорд Генрі не улещував його комплементами, “можливо, тому я й не вірю жодному його слову”. Але лорд Генрі був переконаний, що Доріан повірив усім його словам. Звернувшись до Безіла з проханням розпорядитися принести прохолодні напої, “чогось із полуничним соком”, лорд Генрі виходить услід за Доріаном у садок. Там, у садку, серед квітучих кущів бузку, аромат яких “спрагло, наче вино, пив” Доріан, лорд Генрі виклав теорію “нового гедонізму”: “Юність — це єдина річ у світі, що варто мати!”, “Краса є прояв Генія, навіть вище за Генія”, “Краса — це поза всякими сумнівами. Їй дано божественне право на верховенство… Справжня тайна життя — це видиме, а не невидиме. Розкошуйте часом, доки юні! Не легковажте золотою своєю порою, прислухаючись до нудних базік… покладаючи своє життя заради неуків, нездар і нікчем… Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що у вас є! Нічого не променіть, шукайте завжди нових вражень. І не бійтесь нічого. Світ належить вам на короткий час… Наша молодість ніколи не повертається… З роками ми вироджуємося у бридких маріонеток, переслідуваних пам’яттю пристрастей, що їх ми занадто боялися, і гострих спокус, що їм не наважувалися піддатися… Нічого чисто немає в світі, крім юності!”. Доріан зачудовано слухав. Бузкова гілка впала з його руки, він дивися, як бджола підлетіла до маленьких квіточок і “вирушила у мандри овальною зоряною китицею”, потім вона вилетіла й полетіла до квітки берізки, яку “немов стрепенуло і стебельце плавно колихнулося”, коли вона “заповзла у барвисту трубку”. Ці спостереження за бджолою повернули його до буденності, відсунули нові думки й відчуття, які бентежили і лякали.

Завдяки проповідям лорда Генрі й прекрасному портрету Безіла Голуорда Доріан Грей уперше усвідомив свою вроду та її швидкоплинність. Доріан відчув розчарування, йому було шкода своєї краси. Дивлячись на портрет, він сказав, що було б добре, якби старішав портрет, а він сам повік залишався молодим. Безіл, розчулений цими словами, подарував портрет Доріану. Лорд Генрі став залучати юнака до світського життя, навчаючи його насолоджуватися “земним існуванням!”. Родич лорда Генрі — лорд Фермон — розповів тому історію походження Доріана, Мати Доріана всупереч сімейним традиціям пов’язала свою долю з простим офіцером. Дід Доріана по матері доклав певних зусиль, аби розірвати цей шлюб: незабаром Доріанового батька вбили на дуелі, яку підбурив його тесть. Мати ненадовго пережила чоловіка, ранню смерть її Доріан переживав тяжко. Лорду Генрі Доріан здався цікавим “матеріалом” для психологічного експерименту.

Доріан закохався у сімнадцятирічну Сібіл Вейн, актрису одного з другорядних лондонських театрів. Він був вражений її талановитою грою у п’єсах Шекспіра. Сібіл палко покохала Доріана, який здався їй реальним взірцем краси, “чудовим принцем”, що виник із її дівочих мрій. Однак це не завадило їй приховати від Доріана сімейну таємницю: і Сібіл, і її брат Джеймс — позашлюбні діти, бо свого часу їхня мати палко кохала одного аристократа. Доріан сприймав Сібіл як живе втілення краси й талановитості, і в його уяві вона уособила й Офелію, і Дездемону, і всі прекрасні жіночі образи, створені у мистецтві. Сібіл, навпаки, прагнула бачити у Доріані реальну людину, яка здатна на реальні почуття й вчинки. Доріан говорив із Сібіл про ідеальне кохання, вона — про шлюб. Доріан і Сібіл заручаються. Наступного дня після заручення Доріаи, аби познайомити з майбутньою дружиною і похвалитися її талантом, запросив Безіла і лорда Генрі на виставу з участю Сібіл, де вона мала грати роль Джульєти. Ні Безіл, ні лорд Генрі не схвалювали намір Доріна одружитися, але на запрошення відгукнулися. Однак того вечора Сібіл грала бездарно, бо її захопили реальні почуття, мистецтво більше не цікавило її. Друзі Доріана були розчаровані. Вони навіть недосиділи до кінця вистави, хоча кожен із них на свій кшталт намагався зменшити розчарування Доріана: лорд Генрі — парадоксальним кепкуванням, Безіл — співчуттям. Після вистави Доріан зайшов у кімнату до Сібіл. Та не заперечувала, що грала погано, і пояснила, що до зустрічі з ним щиро вірила у реальність тих почуттів, які зображувала на сцені, бо не знала нічого, крім мистецтва. Але тепер вона спізнала справжні почуття і вважала, що грати їх на сцені, то зневага до кохання, яке палало у її серці. Доріан не хотів слухати таких слів, сказав, що вона вбила його кохання. Сібіл молила не кидати її, але він був невблаганний. Усю ніч Доріан блукав вулицями Лондона, повернувшись додому, випадково глянув на свій портрет. Жах охопив юнака, коли він помітив, що портрет змінився: “жорстокі зморшки з’явилися біля рота”. Доріан намагався переконати себе, що то йому тільки мариться, але пригадав свої слова у студії Безіла і зрозумів: відтепер усі його пристрасті й гріхи відбиватимуться на портреті. Доріан вирішив більше не грішити, позбутися впливу лорда Генрі і знов повернутися до Сібіл. Він написав їй листа, але вранці отримав звістку, що Сібіл пішла з життя. Лорд Генрі довідався про це з ранкових газет, написав Доріану, аби той ні з ким не бачився, доки він не прийде. Спочатку Доріан болісно сприйняв звістку про самогубство Сібіл, винуватив себе у її смерті. Лорд Генрі був заклопотаний лише тим, аби Доріана “не вплутали у слідство”, бо “у нас, у Лондоні, люди ще надто забобонні”. Він переконував Доріана, що “не треба брати цього надто близько до серця. Краще їдьмо зі мною на обід”, до опери, де можна знайти “кілька цікавих жінок”. Доріан наче не чув його, пригадував свою закоханість у Сібіл, своє рішення повернутися до неї. Але у цій палкій промові було більше не каяття, а страху, що “ніщо тепер не зможе втримати від падіння”, тому кінець того монологу був несподіваний, але логічний з точки зору Доріана: “Вона не мала права вбивати себе! Це егоїстично!” Лорд Генрі зрозумів: Доріан прагне позбутися відчуття моральної відповідальності за смерть дівчини, тому став переконувати, що шлюб із Сібіл був би невдалий, бо “жінка може зробити мужчину праведником” лише у один спосіб — позбавивши його будь-якого інтересу до життя. Доріан втішився тими міркуваннями, поклавши всю відповідальність за смерть Сібіл на долю: “…я вважав за обов’язок одружитися. І не моя провина, коли ця страшна трагедія перешкодила мені вчинити те, що належало”. Він запитав у лорда Генрі, чому “ця трагедія” не мучить його так пекуче, як би він хотів, невже він зовсім не має серця? Йому “здається все це дивною розв’язкою дивної п’єси”. Лорд Генрі відчував. гостру насолоду, граючи на “неусвідомлепому самолюбстві” Доріана, і пояснив, що “реальні трагедії стаються в неартистичній формі”, “їм бракує вишуканості”, тому вони викликають огиду. На думку лорда Генрі, Доріан мав почуватися щасливим, бо дівчина покохала його так, що. надала перевагу смерті перед життям без його кохання. У смерті Сібіл, провадив далі лорд Генрі, є щось прекрасне, і він “радий жити у вік, коли трапляються таки дива”. Нехай Доріан вважає, що Сібіл зіграла свою останню роль. Доріан надовго замислився, потім сказав, що лорд Генрі допоміг йому зрозуміти себе самого, бо він відчував усе те, але побоювався тих відчуттів. Вони більше ніколи не говоритимуть про цю смерть, бо то було незрівнянне переживання і більш нічого, вирішив Доріан.