Стислий переказ, виклад змісту

Остап Вишня

Мисливські усмішки

(Збірник)

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ВІДКРИТТЯ ОХОТИ

“Відкриття полювання” буває двічі: 1 серпня на птицю, а 1 листопада на звіра, але для кожного мисливця відкриття полювання тоді, коли після довгої перерви у руках знову рушниця. Перед цим багато турбот: рушниця, набої, одежа, рюкзак. А ще треба вирішити куди і з ким їхати.

Куди їхати? Одного разу вам кажуть, що біля Борисполя, на озерах, багато качви. А на завтра хтось каже, що там озера повисихали, тому треба їхати на Носівку. Іще через день чуєте, що в Носівці самі жаби, а коли вже їхати, щоб з качками бути, так тільки на Яготин. І т. д. і т. п.

З ким їхати? Можна з Іваном Петровичем. Він розказуватиме про свого пса гордона, який одного разу став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та так став, що годі було зрушити, довелося лишити в лісі. А коли Іван Петрович повернувся через рік, кістяк гордона і досі стояв. Гарний то був пес. Даєш йому гроші: “Джек! Миттю пляшку вина!” За пів години вже летить з вином. Тільки не можна було більше грошей давать: решту обов’язково проп’є!

Якщо поїдете з Пилипом Федоровичем, він розповість вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, з якого жартувала вся компанія. Наприклад, якось вдягнули кота в заячу шкуру, а бухгалтер у нього стріляв, і “заєць” видерся на телеграфний стовп. А якось прикололи шпилькою до вбитого зайця папірця з написом: “За що ви мене вбили?!” та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера. Він вистрелив, підбіг, а там такий на записці заячий докір!

…А чи не пореготались би ви з оповідання одного старенького дідуся, як він колись, бувши молодшим, не мав рушниці, а завжди додому з качками приходив. Він ховався в очереті, і коли мисливці стріляли в качок, кричав: “Врятуйте!”. Мисливці тікали, бо думали, що когось убили. А дід тоді качечки позбирає і додому…

З першим вистрілом полювання відкрите.

ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП З ДИКОЇ КАЧКИ

М. Т. Рильському

Поїхали ви на лугові озера, на очерети й на тихі плеса. Берете з собою рушницю, набої, всілякий інший мисливський реманент: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Дика качка любить убиватись тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга. А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись. Звуться ці часи у мисливців “зорьками” – вечірньою й ранковою…

На вечірню зорьку ви спізнились. Це обов’язково… Запізнення на вечірню зорьку – це мисливський закон. Словом, спізнились… До озерця ви підходите вже тоді, коли качки полягали спать… Але ви не сумуєте, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого сіна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на небо з зірками і думаєте…

А потім витягаєте стопку, і старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя. Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім затихає…

Раннім-рано ви встаєте… Почалася ранкова зорька… Тут уже все залежить од вашого уміння, від майстерства і практики… Цільтесь в качку обов’язково в око. І бахкайте. А коли не повезе, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар. А потім готуйте янтаревий суп із дикої качки…

Найперше й найголовніше – обскубти качку. Робити це краще в себе в кабінеті. Одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був… Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри. Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам: “Та це ж курка, а не качка!” – ви авторитетно заявіть: “Це – качка. Тепер усі такі качки пішли” — “А чому в неї горло перерізане?” — “Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати. Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й… зарізалась”.

Залишається, отже, останнє: їсти суп. Як його їсти? Ложкою! Попоївши, лягайте на канапу й читайте “Записки охотника” Івана Сергійовича Тургенєва. Прекрасна книжка!

ЛИСИЦЯ

Лисицю найвигідніше полювати взимку, тоді в неї шкурка густа, лискуча та пухната. Хутро лисиці називається горжетка.

Збираєтесь ви і кажете вдома: “На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Явдокимович, два виводки”. Обіцяєте привезти горжетку.

На полювання треба одягатись дуже тепло, бо зима. А на гону треба стояти довгенько: лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, замерзнути можна. Чекати іноді доводиться довгенько, поки собаки приженуть лисицю.

Вам удома кажуть: “Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема”. Ви кажете, що на Україні чорнобурка не трапляється. “Повні комісійні крамниці!” — “Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?!”

Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…

В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисичачім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка. Ранок. Морозець. Порипує сніжок. Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо-білій ковдрі мільярди діамантів… З вами йдуть собаки Докучай і Бандит. Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже, його вже нічим не здивуєш, а Бандит нервується, рветься і так жалібно скавучить. Йосип Явдокимович радить: “Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру”. Ви стаєте трохи далі груші в ліщині, а Йосип Явдокимович сідає за терном. Ви роздивляєтесь на сліди. Он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолегесенький по снігу “чирк”. То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла…

Легенький свист. То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці. Відпускаються з смика Докучай і Бандит. Через кілька хвилин собаки гавкають, когось женуть. Докучай подає перший “гав” значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем. А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично: “Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!”

Погнали лисицю… Перша горжетка на вас іде! Ви стріляєте. Вискакує Докучай, за ним Бандит. Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі. За ним Бандит: “Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!”

Покотила горжетка через яр. Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить. На Йосипа Явдокимовича пішла. Аж ось чути постріл. Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича. Прибігаєте до Йосипа Явдокимовпча. “Єсть?” Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне: “Єсть! Он! За терном!” Стрибаєте за терен, падаєте в сніг… А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається: “Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!” Горжетку ганяє…

Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили… Вам дома й кажуть: “Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?!” Та нічого: одужає Докучай – знову за горжетками їздитимемо.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЗАЄЦЬ

І

Золота осінь… Рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка білявим станом своїм кокетує. Запізнілі журавлі кличуть “кру-кру”. У цю пору заєць уже має гарне хутро.

Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак, мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштаники… Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут їх заміняють сало й ковбаса. Незмінною залишається стопка. З неї, при певному досвіді, дуже добре оглядати обрій; коли дивитись крізь дно, — місцевість рельєфнішає.

Вдома прощаєшся на 2-3 дні. Ледве не забуваєш рушницю, котрою вдома хтось стола підпер, бо ніжка поламалась… Наказуєте перед дорогою дружині дізнатися, як зайця салом шпигувати. Обіцяєте привезти 5 зайців і їдете.

ІІ

Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах.

З підйому можна полювати одному й колективом. Ідеш собі один і “витоптуєш” зайця, який, як відомо, вдень лежить і відпочиває… Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому, інакше як на сковорідку, бігти нема куди. Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.

Дуже цікаво полювати зайців з собаками-гончаками. Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи в байрак, вони біжать, підіймають зайця і “голосом” його гонять. Ви стаєте на путі і стріляєте. Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у вашому промахові… Голоси собак утворюють оригінальний оркестр. Стоїш, слухаєш і мажеш, мажеш, мажеш…

На засіди ви виходите, коли вже добре стемніє… Виходите в великому дубленому кожусі. Хазяїн вас питає: “Може б, і свитку ще надягли?” Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи… Ніч темна, бадьора. Щільно закутуєтесь у кожуха… Замислюєтесь… Мимоволі із грудей: “Ой, зійди, зійди, ясен місяцю…” А зранку раптом над вухом: “Доброго ранку! Заснули?!” Ще й рушниця десь пропала…

ІІІ

Додому ви все-таки зайця привезли. “А де ж рушниця?” – питається посемейство. Кажете, що в майстра. Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезоні заєць. Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню товариш. Після вечері товариш просить віддати йому завтра те, що на зайця вам позичив.

ВЕДМІДЬ

І

Ведмідь у нас на Вкраїні, крім як у зоологічних парках, ніде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лісах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати. Якби були ведмеді, наші охотники – люди тихі, сумирні й поетично ніжні, перелякалися б.

Ведмеді бувають бурі, і сірі, і білі… Бурі – ревуть по лісах, починаючи з Брянщини. Сірі звуться “грізлі”, водяться далеко.