Стислий переказ, виклад змісту скорочено

СХІДНИЙ ВІТЕР

На Вишневій Вуличці по один бік тягнуться будинки, по другий бік – парк, а посередині ростуть вишні. На цій вулиці стоїть Будинок №17, про нього уся оця книжка. Цей будинок найменший на всю Вуличку, і його б треба пофарбувати. Господарі будинку – містер Бенкс і місіс Бенкс. У них є 4 дітей: Джейн – старшенька, Майкл – трохи молодший, і Джон з Барбарою – близнята. У будинку жили ще: місіс Брілл, яка варила їсти, Елін, яка подавала до столу, і Робертсон Ей, який підстригав газон, чистив ножі й черевики, хоч містер Бенкс казав, що Робертсон “марнує свій час і мої гроші”. І, крім них усіх, була ще нянька Кеті, яка покинула будинок.

Місіс Бенкс потрібна була нова нянька. Містер Бенкс радив дати оголошення в газету. Одного ранку містер Бенкс збирався на роботу і помітив, що надворі дуже холодно, і дме східний вітер. Містер Бенкс відправився на роботу в місто, де він робив гроші.

Отож містер Бенкс пішов із дому, взявши свого чорного портфеля, а місіс Бенкс подалася до вітальні й цілий день писала листи до газет, прохаючи якнайшвидше прислати декількох няньок, бо вони їй негайно потрібні; а нагорі, в дитячій кімнаті, Джейн із Майклом дивилися у вікно, цікаві побачити, хто до них прийде. Діти раділи, що нянька Кеті пішла, бо вони її не любили.

Ввечері місіс Брілл і Елін прийшли дати Джейн і Майклові вечеряти й викупати близнят. А після вечері Джейн із Майклом посідали біля вікна, виглядаючи містера Бенкса і слухаючи, як східний вітер шумить між голим гіллям вишень у Вуличці. Дерева так нагинались і викручувались, що в сутінках здавалося, ніби вони збожеволіли і самі виривають із землі своє коріння.

Раптом до будинку прийшла якась жінка. Однією рукою вона притримувала на голові капелюшок, а в другій несла велику сумку. Джейн і Майкл крізь вікно побачили, що жінка не йшла, а її ніс вітер. Жінка мала блискуче чорне волосся, була струнка, руки й ноги мала великі, а маленькі очі були сині й проникливі.

Діти чули, що жінка не мала ніяких рекомендацій, але мати погодилася взяти її за няньку. Місіс Бенкс повела жінку нагору до дитячої, і жінка не йшла, а ніби виїхала нагору. Майкл і Джейн зачудовано дивилися на незнайому гостю. Жінку звали Мері Поппінс. Вона прискіпливо роздивилися дітей і сказала, що залишиться.

Коли мати пішла, Джейн з Майклом підійшли ближче до Мері Поппінс. Діти спитали, як вона прийшла. І няня сказала, що вітром. Коли Мері Поппінс нахилилася, щоб розпакувати сумку, діти здивовано побачили, що вона порожнісінька. Але з цієї сумки Мері Поппінс витягла накрохмалений білий фартух, великий шматок туалетного мила, зубну щіточку, пакетик шпильок для кіс, пляшечку парфумів, невеличкий розкладний стільчик, коробочку м’ятних таблеток. Няня дістала з сумки здоровенну пляшку з написом: “Вживати по чайній ложці перед сном”. До пляшки була прив’язана ложка. Мері Поппінс сказала, що це ліки для дітей. Майкл пити не хотів, але няня дивним чином змусила його скоритись. Та для хлопчика ліки мали смак суничного морозива. Для Джейн ліки мали смак лимонного соку з цукром. Близнятам теж сподобалися ліки, що були схожі на молоко. Наостанку Мері Поппінс знов налила в ложку рідини і урочисто випила сама, сказавши: “Пунш із ромом”. Мері Поппінс роздягла дітей і вклала спати.

Згодом вона витягла з сумки сім байкових нічних сорочок, чотири ситцевих, коробку доміно, дві купальні шапочки і альбом з листівками. А наприкінці дістала з сумки розкладне ліжко з простирадлом і пуховою ковдрою і поставила між ліжечками Джона й Барбари. Джейн і Майкл заніміли з дива.

Мері Поппінс, накинувши на голову одну з семи байкових нічних сорочок, заходилася під нею роздягатись, наче під наметом. Майкл, зовсім зачарований цією новою несподіванкою, спитав, чи вона їх не покине. Няня сказала, що пробуде з дітьми, поки вітер зміниться. Отак Мері Поппінс оселилася в будинку №17 на Вишневій Вуличці. Загалом, усі раділи, що з’явилась Мері Поппінс.

СМІШИЛЬНИЙ ГАЗ

Мері Поппінс привезла Майкла і Джейн до свого дядька – містера Перука. Будинок дядька був на вулиці Робертсона. Двері будинку відчинила худорлява, не дуже привітна жінка. Няня назвала її місіс Перук, але жінка казала кликати її міс Персіммон. Вона, здавалося, була дуже ображена, і діти подумали, що, мабуть, містер Перук якийсь дивак, коли міс Персіммон так тішиться, що вона не місіс Перук.

Діти з Мері Поппінс пройшли на другий поверх, де у великій, привітній кімнаті горів камін, а посередині стояв здоровенний стіл, накритий до чаю: чотири чашки з блюдцями, стосик бутербродів, булочки, кокосові тістечка і великий сливовий пиріг з рожевою поливою.

Дядька Альберта не було видно. Раптом Джейн з Майклом глянули вгору й, на превеликий свій подив, побачили кругленького, товстого, лисого добродія, що висів у повітрі, ні за що не тримаючись. Містер Перук сказав, що у нього сьогодні, здається, день народження.

Містер Перук сказав дітям, що він – весела людина, яка любить сміятися. І якщо його день народження випадає на п’ятницю, то він так сміється, що набирається смішильним газом, і просто не може втриматися на землі. А щоб спуститися додолу, йому треба подумати про щось сумне.

Джейн з Майклом не робили нічого кумедного, а тільки приголомшено дивилися на містера Перука, а він знов гучно реготав і підскакував і перекидався вгорі, мов надувна кулька. Раптом діти і собі зареготали, а потім обоє шугнули угору. Містер Перук сказав, що вони просто наковтались смішильного газу.

Мері Поппінс усе ще стояла внизу, доволі серйозна. Дядько почав вибачатися перед нею за те, що сміх перейшов на її підопічних. Діти покликали няню до себе, попросивши згадати щось смішне. Але дядько сказав, що їй досить лише захотіти – і вона злетить, навіть не усміхнувшись. І він якось дивно, загадково поглянув на Мері Поппінс.

Мері Поппінс сказала, що, оскільки, усі не зможуть спуститись, то вона мусить піднятися до них. І з цими словами, на диво Джейн і Майклові, вона опустила руки вздовж боків і, навіть злегесенька не всміхнувшись, шугнула догори і вмостилася біля Джейн, що уже сиділа в повітрі.

Виявилося, що пригощатися неможливо, бо стіл унизу. Тому дядько Перук наказав усім думати про щось сумне. Майкл думав про школу, про те, що одного чудового дня йому доведеться піти вчитися. Але сьогодні й це здалось йому веселим, і він засміявся. Джейн подумала, що за чотирнадцять років стане дорослою. Але це було зовсім не сумно, а, навпаки, дуже гарно і досить утішно. Містер Перук теж не міг засумувати. Тоді дядько попросив Мері Поппінс допомогти, і стіл шугнув через усю кімнату вгору і, плавно повернувшись у повітрі, став перед ними. Усі розташувалися вгорі круг столу і почали їсти пиріг.

Раптом двері кімнати відчинилися, і на порозі стала міс Персіммон з чайником окропу на таці. Вона думала, що для гостей треба буде ще гарячої води. Те, що усі сиділи в повітрі, дуже обурило міс Персіммон. Але й вона піднялася згодом вгору, усупереч власному бажанню. Вона мало не плакала від сорому, коли, нарешті, дісталась до столу і поставила на нього чайник із водою. “Дякую”, — спокійно і дуже ввічливо сказала Мері Поппінс. Після цього міс Персіммон повернулася і почалапала додолу. Ледве торкнувшись підлоги, вона прожогом кинулася геть з кімнати.

Перук і діти реготали з міс Персіммон, але раптом Мері Поппінс сказала, що пора додому. І враз, в одну мить, Джейн з Майклом і містер Перук опустилися на землю. Думка про те, що треба Джейн і Майклові йти додому, була їхня перша сумна думка цього дня, і тільки-но вона з’явилася в їхніх головах, як весь смішильний газ одразу вивіявся з них.

Дорогою додому Майкл спитав Мері Поппінс, чи часто її дядько літає в повітрі. Але няня вдала, що такого зовсім не було. Джейн з Майклом перезирнулися поза спиною в Мері Поппінс. Вони більше нічого не сказали, бо знали, що марно з нею сперечатись, хоч би які дива діялись перед очима.

МІС ЖАЙВОРОН ТА ЇЇ ЕНДРЮ

Міс Жайворон мешкала в сусідньому величезному будинку. Навіть Адмірал Бум заздрив міс Жайворон через чудовий будинок, хоча й сам мав не гірший. До будинку міс Жайворон вело двоє воріт. Одні – для родичів і приятелів, а другі – для різника, пекаря і молочаря.

Джейн з Майклом завжди знали, коли міс Жайворон у себе в садку або десь поблизу у Вуличці, бо на ній було стільки брошок, намиста й сережок, що вона вся дзвеніла й бряжчала, наче полковий оркестр. І щоразу як вона їх зустрічала, то питала: “Як наше здоров’ячко сьогодні?”. Діти не знали, про чиє здоров’я вона питала: своє чи їхнє.

У міс Жайворон був песик Ендрю, який жив розкішним життям. Він спав на шовковій подушечці у кімнаті міс Жайворон, двічі на тиждень їздив у її машині до перукаря; він їв вершки щосніданку, щообіду й щовечері, а інколи ще й креветки, і мав аж четверо пальт. А вже коли був день народження в Ендрю, то на його святковий пиріг ставили дві свічки замість однієї за кожний прожитий рік.

Ендрю дуже не любили всі на Вуличці. Песик навіть мав дві пари маленьких шкіряних черевичків, щоб гуляти в Парку за будь-якої погоди. Всі сусіди називали песика нікчемою, але Мері Поппінс заборонила дітям так казати.

Життя, яким жив Ендрю, йому просто остогидло. Він віддав би половину усього свого багатства за шмат сирого м’яса, замість осоружної курячої грудинки чи омлету зі спаржею. Ендрю плекав мрію бути простим дворовим собакою. Він ще й разу не минув свого родоводу, який висів на стіні у вітальні міс Жайворон, не здригнувшись із сорому. І не раз, не два він думав собі, що нехай би краще в нього не було ні батька, ні діда, ні прадіда, коли міс Жайворон із цим так носиться.

Коли траплялася нагода, він так і летів до воріт, щоб побачити якогось дворового собаку. Найбільшим приятелем Ендрю був не просто собі дворовий собака, а посміх людський. Він був наполовину ердель, наполовину гончак. Де тільки траплялася на вулиці бійка, він ліз у найбільшу гущу; йому перепадало від листоноші та регулювальника.