Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Пан Пляшкер працює в конторі. Чоловік він тихий, і життя в нього було дуже одноманітне, доки він не зустрів Суботика. Той пробув у нього тиждень і все перевернув шкереберть.

А почалася ця історія в неділю. Тієї неділі яскраво світило сонце. Понеділок, як і зазвичай, настав одразу після неділі. У вівторок до пана Пляшкера в гості прийшов пан Вівторакус із торбою раків. Середа, як і належить, припала на середину тижня, а в четвер була гроза й чотири рази прогуркотів грім. У п’ятницю пан Пляшкер, ідучи на роботу, знайшов п’ятака, що лежав орлом догори, й подумав: “Це добрий знак!” І справді, того дня пана Пляшкера відпустили з роботи. А потім настала субота, тоді і з’явився Суботик!

Він одразу назвав пана Пляшкера татком і залишився з ним. Суботик мав руде, аж червоне, їжакувате волосся, куценький хоботець із п’ятачком на кінці й сині цятки на обличчі. Завдяки тим цяткам пан Пляшкер міг здійснювати які завгодно бажання. Наприклад, схотілося йому одного разу машини для здійснення бажань! Із нею він зазнав чимало прикрих несподіванок і набрався великої мороки.

Та найдужче натерпівся від витівок капосної машини для здійснення бажань гладкий пан Амфібер. Навіть поліція, до якої він мало не щодня бігав скаржитися, нічим не могла йому зарадити.

Єдиний, хто знав про цю машину, крім пана Пляшкера та ще, звісно, Суботика, був пан Вівторакус, але він нікому не розказав, навіть пані Аннемарі Моркван, яка пекла для нього смачні пироги з яблуками.

Та врешті-решт машина для здійснення бажань поламалася так, що полагодити її було неможливо, і пан Пляшкер гадав, що вже ніколи не здійснити йому свого найпалкішого бажання: щоб Суботик залишився зі ним назавжди.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

НЕВДАЛА ГРА

Опівночі пан Пляшкер і Суботик сиділи на даху будинку своєї домовласниці пані Моркван. Вони вибралися сюди по нові цятки для Суботика…

Перед цим, у п’ятницю, пан Пляшкер зужив єдину і останню чарівну синю цятку, яку зберіг для нього Суботик, приховавши за своїм лівим вухом. Пан Пляшкер загадав, щоб Суботик назавжди залишився з ним. Та вже в суботу татко Суботика засумнівався: чи справді його бажання було найкращим із можливих? Адже коли вони вирішили зіграти в карти, Суботик влаштував у кімнаті розгардіяш, перекинувши стілець і стягнувши зі столу скатертину з усім, що на ній було. Він просто не вгавав, стрибав, танцював, співав, а потім почав їсти карти. Пан Пляшкер висловив бажання, щоб Суботик не їв карт. Суботик відповів, що тепер, на жаль, усі бажання марні. Пан Пляшкер вирішив піти геть. Суботик став благати взяти і його. Панові Пляшкеру стало його шкода. Він хотів, щоб було як раніше: досить було тільки сказати: “Я хочу…” − і Суботик одразу виконував його бажання. “Бо я ж раніше мав сині цятки, − сказав Суботик, − тож і мусив робити все, чого бажалося вам. А тепер я роблю тільки те, чого бажається мені”. Пан Пляшкер зрозумів, що треба було забажати тоді, щоб у Суботика на обличчі знову була ціла сотня синіх цяточок. І тоді на одну з них він забажав би, щоб Суботик завжди був поруч, а на решту дев’яносто дев’ять − не давав би йому себе дратувати.

Пан Пляшкер уже цілком пробачив Суботикові, тож вони пішли на прогулянку. І хоча дорогою Суботик трохи підгриз чийсь садовий паркан, якомусь водієві висолопив язика, на ринковому майдані вскочив у воду фонтана, ще й посадив туди чиюсь таксу, щоб пограти з нею в тюленів, пан Пляшкер того дня більше не пожалкував, що невдало використав останню Суботикову синю цятку. Анітрохи не пошкодував він про це і в неділю, і в понеділок. Аж у середу пан Пляшкер знову згадав про сині цятки для здійснення бажань. А згадав тому, що закохався.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

ПАН ПЛЯШКЕР ЗАКОХАВСЯ

У середу пан Пляшкер повернувся з роботи додому ніби зовсім іншою людиною. Зазвичай після довгого робочого дня він дома відпочивав, читав газету, і коли Суботик озивався до нього, відповідав здебільшого дуже скупо. Уже аж згодом, після вечері він “відходив” від роботи по-справжньому і тоді сміявся з Суботикових витівок чи нових пісеньок.

Цієї ж середи пан Пляшкер прийшов з роботи співаючи. Радісно привітався з пані Моркван, що саме стояла на драбині й протирала вікно. Допомагав господині прибирати пан Вівторакус − йогоприятель. Пан Пляшкер розповів Суботику, що сьогодні вона не лише привіталася з ним, а всміхалася на протязі всієї поїздки у ліфті. Суботик дізнався, що поряд з кімнатою татка в конторі вже з тиждень працює одна жінка, і вона йому дуже подобається. У неї гарнюній носик, і Суботик став вимагати в татка, щоб похвалив і його носик. Та пан Пляшкер сказав, що в Суботика, власне, такий невеличкий хоботець. Суботик не хотів, щоб у Пляшкера була жінка, він ревнував, але тішився, що татко такий скромний, несміливий: принаймні вона про його закоханість ніколи не дізнається. І як же чудово, що в Суботика більше нема синіх цяток! А то Пляшкер забажав би, щоб і вона у нього закохалася, а тоді, чого доброго, вони б іще й одружились! Суботик не хотів, щоб сюди вселилася ця жінка. Хотів, щоб татко був тільки його. Та поки що пан Пляшкер навіть не знав, як звуть цю жінку.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

ЯКБИ Ж ТО СУБОТИК ЗНОВУ МАВ ЦЯТКИ!

Кілька наступних днів настрій у пана Пляшкера був дуже мінливий. У четвер він прийшов додому співаючи, бо бачив ту жінку у ліфті, і вона йому навіть кивнула головою! Суботик вдома теж йому поклонився п’ять разів поспіль, але пан Пляшкер не виказав через це такого захвату, як через ту жінку. Тож Суботик цілий вечір був сердитий.

Зате в п’ятницю пан Пляшкер сумував, бо не побачив її на роботі. Дарма що пів дня їздив ліфтом угору та вниз. Пан Обердубер, його начальник, розлютився й сказав, що відрахує з платні гроші за прогаяний час. Пан Пляшкер геть занепав духом, і Суботик цілий вечір виробляв усякі кумедні витівки, розповідав веселі жарти й голосно виспівував, щоб втішити татка. Пані Моркван кілька разів стукала в двері кімнати пана Пляшкера й закликала втихомиритися. Вона гукнула, що якби пан Вівторакус не був приятелем пана Пляшкера, то воно вигнала б їх з Суботиком геть. Суботик вважав, що пані Моркван підлещується до пана Вівторакуса, а пан Пляшкер вважав, що жінка і його приятель подобаються одне одному.

Упродовж наступних тижнів настрій пана Пляшкера не поліпшився. Урешті-решт Суботик не витримав. Він сказав, що цілими днями чекає його, а коли нарешті татко приходить, то сидить, як зануда. Пан Пляшкер мріяв про цятки, бо сам не міг наважитися обізватися до жінки. Коли б у Суботика були цятки, він зміг би навіть закохати жінку в себе.

Раптом пан Пляшкер придумав, що треба зробити: повторити усі події так, як тоді, коли з’явився Суботик. Бо в неділю яскраво світило сонце, понеділок настав одразу по неділі, у вівторок до нього навідався пан Вівторакус, середа припала на середину тижня, у четвер чотири рази прогуркотів грім… А коли Суботик повернувся, то знову мав на обличчі сині цяточки! Тепер пан Пляшкер хотів, щоб Суботик пішов у п’ятницю, а він мав подбати, щоб випав такий тиждень, коли в неділю яскраво світитиме сонце, і так далі. Суботик сказав, що так не вийде, бо перше ніж повернутися з цятками, треба піти, а він не може, бо ж татко забажав, щоб він залишався з ним завжди. Пан Пляшкер вирішив порадитися з паном Вівторакусом.

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ

ЧАКЛУНСЬКЕ ЗАКЛЯТТЯ

Цього тижня пан Вівторакус чомусь не приходив, і пан Пляшкер дізнався у пані Моркван, що його приятель дуже заклопотаний. Завтра чи післязавтра його кицька має привести кошеняток, а наступного дня він іде до зубного, бо його хом’ячок Анді зламав зуб. Пан Пляшкер попросив пані Моркван передати Антонові, що він дуже хотів би з ним побалакати.

Пан Пляшкер повернувся до своєї кімнати, і дуже рано ліг спати. Тієї ночі Суботик зненацька прокинувся, сів у ліжку й прислухався. Щось було не так, як завжди: татка не було. Суботик знайшов його на кухні. Татко виглядав дуже сумним. Почувши шум, на спільну кухню прийшла і пані Моркван. Вона наказала вимкнути світло, як ітимуть спати, й не зчиняти галасу. Коли вона пішла, Суботик пожалів татка і розповів, що є один спосіб здобути цятки, хоч про це й не вільно розповідати. Це дуже−дуже важко, і потрібно не боятися висоти. Пан Пляшкер признався, що у нього паморочиться в голові навіть коли пройде кілька кроків понад краєм тротуару, але він готовий до всього. І тоді Суботик розповів, що є таке закляття: “Як п’ятниця вступається суботі, в ту опівнічну пору спати − годі! Бо саме настає цятковий час − на дах, мов на коня, мерщій вилазь! Як повний місяць в небо випливає, згадай: у світі чарівні слова є! Нехай тоді одне з них пролуна − його лише одна істота зна. Хоч то ім’я тії істоти, так, але його читати слід навспак!” Виходило, що у ніч п’ятниці, під час повного місяця, треба вилізти на дах та сказати слово “Суботик” справа наліво. Пан Пляшкер усе зрозумів, але не знав, навіщо ще й йому лізти на дах, адже це міг зробити і Суботик. Суботик пояснив, що цятки здобувають неодмінно удвох. Один − той, хто приймає їх на себе, і другий − той, хто загадує бажання. Інакше не можна. Наступного тижня саме мав бути повний місяць, але, на жаль, у вівторок чи в середу. Тоді пан Пляшкер у своєму кишеньковому календарі знайшов, що знову повний місяць буде 3 серпня, і ця ніч припадала на п’ятницю. Це було дуже добре. Пан Пляшкер тішився, що йому хоч раз поталанило, а Суботик додав, що таткові поталанило ще й тоді, коли він прийшов і залишився з ним.

П’ЯТИЙ РОЗДІЛ

ПАН ВІВТОРАКУС ДАЄ ПОРАДИ

Уже наступного дня Суботик почав готувати татка до сходження на дах. Спочатку пан Пляшкер стояв на стільці і дивився вниз. Вправа номер два була вже тяжча: доводилося ступнути зі стільця на стіл і стояти на стільниці рівно, не хитаючись. Та він і двох хвилин не годен був простояти і починав страшенно хитатися. Тому наступного вечора Суботик вигадав третю вправу.