Стендаль — Червоне і чорне (детальний переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ЧАСТИНА ПЕРША

І

Провінційне місто

Наймальовничіше у Франш-Конте містечко Вер’єр розташоване в долині річки Ду. З півночі воно захищене горою Вера, яка вже у жовтні вкривається снігом. Гірський потічок перетинає Вер’єр і приводить у рух безліч лісопилок. Проте містечко розбагатіло не завдяки лісопилкам. Джерелом добробуту стала фабрика вибивних тканин. Ще в містечку є цвяхова фабрика, що вражає подорожнього страшним гуркотом велетенських молотів. Вона належить меру Вер’єра пану де Реналь.

Пан де Реналь — “кавалер кількох орденів, у нього великий лоб, орлиний ніс і взагалі досить правильні риси обличчя”. Але нову людину “неприємно вражає вираз самозадоволення і зарозумілості, змішаної з якоюсь посередністю і обмеженістю”. Почувається, що найголовніший його талант — це уміння вимагати від людей акуратної сплати боргів, а самому якомога довше не платити власних боргів.

Мер живе у гарному будиночку, навколо якого за залізними штахетами гарні сади.

Кажуть, що пан де Реналь “походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людовиком XIV”.

У Франш-Конте можна завоювати повагу сусідів тільки тоді, коли ви маєте навколо своєї землі багато мурів. Ось тому мер умовив упертого й грубого селянина Сореля перенести свою лісопилку подалі, а землю продати йому. Пізніше пан де Реналь зрозумів, що 6000 франків — Завелика ціна, та шана городян була для нього дорожчою. Громадська думка у Франш-Конте була така сама тупа, як і в інших провінційних містечках Франції, але навіть мер не міг не рахуватися з нею.

II

Пан мер

Гуляючи міським бульваром, городяни могли милуватися одним із наймальовничіших краєвидів Франції. Але кожної весни дощові потоки розмивали доріжки цього бульвару. Виникала потреба збудувати величезний підпірний мур по схилу горба. Цю нелегку справу, що увічнила його ім’я, зробив пан де Реналь. “Не зважаючи на опір ради муніципалітету, мер наказав насипати землі вздовж усього величезного підпірного муру й розширив таким чином бульвар більше ніж на шість футів”. Садівники посадили розкішні платани. Двічі на рік ці дерева нещадно ампутували, і “рука міського садівника стала набагато безжальнішою, відколи пан вікарій Маслон став привласнювати собі плоди цієї стрижки”.

Якось старий полковий лікар, учасник італійської компанії, поскаржився мерові на калічення цих чудових дерев. Пан де Реналь відповів, що він наказує підстригати дерева, щоб вони давали затінок. Він не розумів, “для чого ще може служити дерево, коли воно не дає прибутку, як, приміром, горіх”.

“Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер’єрі: давати прибуток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей усього населення”.

Чужоземець, зачарований красою й свіжістю долин, спочатку уявляє, що жителі чутливі до краси, адже вони дуже багато говорять про красу своєї країни. Так, вони дорожать нею, але тільки тому, що ця краса “дає прибуток місту”.

“Одного погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювався по Алеї Вірності (назва бульвару) зі своєю дружиною” і трьома хлопчиками. Мер сердито розповідав пані де Реналь, що з Парижа приїхав пан Апер і “якось умудрився побувати не тільки в тюрмі і у Вер’єрському притулку для бідних, а й у лікарні, якою безплатно відав мер разом з найповажнішими домовласниками міста”.

III

Майно бідних

Пан Апер мав рекомендаційного листа до вер’єрського кюре. Вісімдесятирічний абат Шелан зберіг залізне здоров’я і залізну вдачу. Разом із паном Алером він відвідав тюрму, лікарню, притулок, багато розпитував. “Незважаючи на дивні відповіді, не дозволив собі ні слова огуди”.

Через декілька годин вони знову повернулися в тюрму. “При вході їх зустрів тюремник, кривоногий велетень шести футів на зріст”. Він сказав священикові, що дістав найсуворіший наказ префекта не пускати пана Апера в тюрму. А тепер його можуть усунути з посади.

Уранці пан мер у супроводі пана Вально, директора притулку для бідних, пішов до кюре, щоб висловити своє крайнє незадоволення. Священик не мав ніяких покровителів і розумів, якими наслідками загрожує йому ця розмова. Але страх втратити посаду не зміг примусити кюре укласти угоду з сумлінням.

Пан де Реналь жив у злагоді із дружиною. Вона була гарною матір’ю, уважною, спокійною, розсудливою співрозмовницею. “Свого часу вона мала славу першої красуні на весь край. …Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху”. Її дуже дратувала невгамовна метушливість цього рослого, міцно збудованого молодого чоловіка, з рум’яним лицем і густими чорними бакенбардами. Вона ніколи не вміла користуватися своєю популярністю, любила самотньо блукати в саду.

“Це була душа проста і наївна; вона ніколи не наважувалася судити свого чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно… Зрештою, пан де Реналь здавався їй значно менш нудним, ніж усі інші знайомі їй чоловіки”.

IV

Батько і син

Пан де Реналь вирішив узяти гувернером до своїх синів сина лісопильника Сореля, який добре знає латинь і примусить дітей учитись. Дядько Сорель дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши пропозицію мера стосовно його сина Жульєна. Хитрий старий ніяк не міг утямити, чого ради така поважна людина хоче взяти до себе його ледачого сина, але про всяк випадок затягував розмову.

Старий Сорель попрямував до лісопилки, де його старші сини, справжні велетні, обтесували стовбури. Жульєн, замість того, щоб стежити за ходом пилки, сидів і читав. “Ніщо не могло завдати Сорелю такої прикрості, він ще так-сяк міг би подарувати Жульєнові його делікатну поставу, непридатну до фізичної праці й таку несхожу на поставу його старших синів, але ця пристрасть до читання була йому осоружна; сам він не вмів читати”. Сорель вибив із рук сина книжку, другим ударом по потилиці ледь не збив юнака з ніг і, гримаючи кулаком у спину, погнав Жульєна додому. Дорогою хлопець сумно глянув на потік, куди впала його книга.

“Це був невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років, тендітний на вигляд, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом”.

З дитинства він був кволий і всі в сім’ї зневажали його. Він ненавидів своїх братів і батька, але всім серцем полюбив старого полкового лікаря, який давав йому уроки латини та історії, вмираючи, відказав йому хрест Почесного легіону, залишки пенсії і три-чотири десятки книг.

V

Переговори

Старий Сорель намагався випитати у сина, звідки той знає пані де Реналь, яка запрошує його гувернером до своїх дітей, але Жульєн і сам нічого не розумів. Єдине, що він хотів мати у будинку мера, — це привілей їсти не зі слугами, а з хазяями. “Жах їсти зі слугами він запозичив із “Сповіді” Руссо. Це була єдина книга, з допомогою якої його уява малювала йому світське життя”.

“Рано-вранці другого дня пан де Реналь послав по старого Сореля; примусивши почекати себе годину або й дві, той нарешті прийшов…” Хитрий Сорель зажадав, щоб показали йому кімнату сина, його одяг, “були обмірковані численні пункти, що мали визначати нове становище Жульєна; платня не тільки була підвищена з трьохсот до чотирьохсот франків, але її мусили видавати наперед”.

Коли Сорель зрозумів, що більше нічого не може домогтися, пообіцяв прислати сина до замку.

Із самого дитинства Жульєн мріяв пробити собі дорогу — вирватись із Вер’єна. Він ненавидів свою батьківщину і з насолодою поринав у мрії, уявляючи, як познайомиться з паризькими красунями, як його покохає якась блискуча пані, як покохала де Богарне бідного і нікому не відомого Бонапарта.

Спочатку він марив військовою кар’єрою, але пізніше, дізнавшись, що священик у сорок років одержує платню в три рази більшу, ніж уславлені генерали Наполеона, вирішив стати попом. Для цього він вичав теологію, день і ніч читав церковні книги, подружився з простодушним кюре.

Перед тим, як іти до мера, Жульєн зайшов У церкву, бо вирішив, що для його лицемірства це буде корисно. На лаві хлопчик помітив клаптик паперу, на якому було надруковано: “Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні…” Жульєн здивувався, що прізвище страченого співзвучне з його ім’ям.

“Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці блищить кров: це була розлита свячена вода, але від Червоних завіс на вікнах вона здавалася кров’ю”.

У Жульєна стислося серце, коли він входив у дім мера. Але й хазяйка дому була зовсім приголомшеною, що якась чужа людина буде стояти між нею і дітьми. “Вона вже уявляла собі гидкого, грубого, розпатланого суб’єкта, якому дозволяється лаяти її дітей тільки тому, що він знає латинь…”

VI

Клопіт

Пані де Реналь саме виходила із вітальні в сад, коли побачила біля входу дуже блідого й заплаканого хлопця у чистій білій сорочці. Очі цього молодого селянина були такі ніжні, що пані спочатку подумала, що це переодягнена дівчинка. Як же нестримно й весело вона сміялася, коли дізналася, що це і є той гувернер, якого вона уявляла собі брудним нечупарою.

Пані де Реналь запросила Жульєна в будинок. Вона просила хлопця стати другом її дітям, не бити хлопчиків за пустощі. Жульєн був здивований лагідним виразом обличчя цієї чарівної жінки. Він наперед просив пробачення за можливі його помилки, адже він ніколи ні з ким не розмовляв, крім полкового лікаря і кюре, і ніколи не ходив до школи.

Пан де Реналь, почувши їхню розмову, звернувся до Жульєна із застереженням ніколи не зустрічатися ні з родичами, ні з товаришами, “бо їхні манери не підходять для синів мера”, ніколи не давати грошей батькові. Потім він повів хлопця до сукняра і купив йому костюм.

Коли мер і Жульєн повернулися, то пані де Реналь була здивована тими змінами, що відбулися з хлопцем. Це була зовсім інша людина.

Жульєн познайомився із дітьми, показав їм Біблію, проказав напам’ять цілу сторінку.

Він говорив і говорив по-латині, коли до дверей вітальні підійшов лакей, потім з’явилися покоївка і кухарка. Усі були зачаровані й захоплені. На завершення тріумфу до вітальні зайшов пан Вально, власник прекрасних нормандських коней, і пан Шарко де Можірон, суперпрефект округи.

“Жульєн зумів так поставити себе, що менше ніж через місяць після його появи в домі навіть пан де Реналь став поважати його”.

VII

Спорідненість душ

“Діти обожнювали його.