Туве Янссон — Наприкінці листопада (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

1

Одного дня рано на світанку Нюхмумрик прокинувся у своєму наметі в Долині Мумі-тролів і відчув, що у повітрі запахло осінню. Він витяг з землі кілочки намету, погасив ватру, взяв наплічник і поквапився, щоб ніхто його не затримав зайвими розпитуваннями. Нюхмумрик йшов спокійною розміреною ходою. Ліс взяв його в свої обійми. Дощ лопотів по крисах його зеленого капелюха та зеленого дощовика.

В одній із долин, які збігали до моря, мешкала собі самотньо одна чепуруля. Нюхмумрикові не раз стрічалися чепурулі, він знав, що живуть вони за своїми дивними й непростими законами, тому завжди оминав їхнє житло надзвичайно тихо і скрадливо. Будиночок цієї Чепурулі був оточений високим гострим частоколом, на хвіртці висів замок. На подвір’ї було порожньо. Чепуруля відчула, що прийшла осінь, і замкнулася у своєму тісному світі. Приємно позбирати, пригорнути ближче до себе все, що маєш; зібрати своє тепло та думки, запорпатися глибоко у затишну дірку, осередок надійності, де можна захистити все те важливе й коштовне, чим володієш.

Одні залишаються на насиджених місцях, інші подаються світ за очі – так завжди було. Кожен робить свій вибір, доки є ще час, зате потім відступати – зась.

Нюхмумрик припалив люльку і йшов далі. “Зараз уже всі прокинулися у Долині Мумі-тролів. Мумі-тато накручує годинника й постукує лапою по склу барометра. Мумі-мама розпалює вогонь у плиті. Мумі-троль виходить на ґанок і бачить, що намету немає. Я забув написати прощального листа…” Нюхмумрик вийшов до довгої затоки, що ховалася в глибокому затінку між горами. У глибині затоки, на березі, тулилася жменька маленьких будиночків, у яких уже горіли ранні вогники. Тут мешкали Гемуль, Мюмля та Капаруля – ті, хто вирішили не покидати насиджених місць, надавши перевагу затишним оселям. Нюхмумрик дуже тихо скрадався задвірками, ховаючись, щоб нікого не зустріти.

Уже майже стемніло. Під вільхами лежав перевернений догори дном і накритий брезентом човен Гемуля. Під човном жив маленький мудрик. Він почув кроки Нюхмумрика і затамував подих. Кроки почалапали далі, і знову все стихло, тільки дощ лопотів по брезенті.

Остання хатинка стояла самотньо під темно-зеленою стіною смерекового лісу. Звідси починалися дикі необжиті місця. Нюхмумрик пришвидшив крок, прямуючи до лісу. Раптом двері хатинки прочинилися на шпарку і старечий голос проскрипів: “Куди йдеш?” “Не знаю”, – відповів Нюхмумрик. Двері зачинилися, і Нюхмумрик увійшов до лісу – попереду на нього чекали сотні миль тиші й самотності.

2

Минав час, дощ не вщухав. Ніколи ще не було такої дощової осені. Усі поховалися по своїх оселях і навіть не витикалися надвір.

Маленький мудрик сам себе називав Лавкою. Ніхто не знав, що він оселився під човном. Брезент з човна знімали тільки раз на рік, під весну. Гемуль ніколи не мав часу на морські виправи, до того ж, він не вмів ходити під вітрилами.

Мудрик Лавка любив моток канату, що міцно тримав його у своїх обіймах, і монотонне лопотіння дощу. Він мав тепле довге пальто, у яке залюбки загортався довгими осінніми ночами. Увечері мудрик любив розважати себе власними вигаданими історіями про щасливу родину. Оповідь починалася зазвичай з опису Долини Мумі-тролів. Мудрик уявляв блакитну скляну кулю, що лежала на стовпці. То була скляна куля Мумі-тата, найгарніша річ в усій Долині. Мудрик уявляв будинок Мумі-тролів. Він ніколи не заходив до будинку, а чекав надворі, доки Мумі-мама вийде на ґанок. На жаль, він завжди засинав на цьому. Лише одного разу йому вдалося мигцем побачити в отворі дверей привітне Мамине обличчя, – Мумі-мама була кругленькою, такою і має бути справжня мама.

Чутно було лопотіння дощу по брезенті. Мудрик спробував повернутися у світ своїх фантазій, але не зумів. Останнім часом таке траплялося з ним дедалі частіше. Мудрик Лавка подумав: “Я вже не можу вимальовувати виразну картинку, вся моя оповідь ніби задкує…” Мудрик трохи поспав, а прокинувшись посеред ночі, збагнув, що має піти у будинок Мумі-тролів.

3

Одного листопадового четверга дощ ущух, тож Чепуруля вирішила помити вікно на горищі. На вікні була лялечка гусені, яка викликала огиду в Чепурулі.

Вона вилізла на дах, щоб помити вікно знадвору. Але не встигла вона вилізти назовні, як одразу почала сповзати задом наперед по мокрому даху. За мить її лапки вперлися у край даху й зупинили падіння. Аж тоді Чепуруля злякалася. Вона не мала кого покликати на допомогу, бо позбулася усіх родичів та надокучливих знайомих, щоб донесхочу чепурити свій дім. Раптом Чепуруля згадала про громовідвід, який тягнувся на горище з протилежного боку будинку. Вона повільно рушила уздовж краю даху. Чепуруля схопилася за дріт і з його допомогою добралася до вікна. Та воно було зачинене. На щастя, ганчірка застрягла між рамою та підвіконням. Чепуруля бачила маленький окрайчик ганчірки, що стирчав з-під вікна, вхопилася за нього й потягнула, обережно, дуже поволі… “Хоч би вона витримала! Хай би це була нова, міцна ганчірка, не старе шмаття… Більше ніколи не буду зберігати старий мотлох, ні на чому не заощаджуватиму, стану марнотратницею і занехаю прибирання… Я занадто чепурю хату, надто охайна… Стану ким завгодно, тільки не чепурулею!” Отак думала Чепуруля. Ганчірка витримала. Вікно спроквола відчинилося, і Чепуруля вкотилася досередини, відчувши себе у безпеці.

Чепурулю лихоманило, бо за одну лише бездонну мить їй довелося пережити усе своє життя. Вона вирішила зготувати собі каву. Однак, відчинивши кухонну шафку, Чепуруля вперше збагнула, що має надто багато порцеляни і посуду. Кому все це дістанеться, якщо вона помре?

Чепуруля вирішила їхати в гості, їй захотілося спілкування. Але не до Гемуля. І не до Мюмлі, нізащо не поїде до Мюмлі! До родини Мумі-тролів! Ось до кого Чепуруля подасться на гостину… Давно вже час провідати Маму Мумі-троля. Для неї вона взяла срібну вазу. Навівши лад, Чепуруля висушила волосся, накрутила папільйотки й випила свій пополудній чай. А потім срібну вазу змінила на порцелянову.

4

Була пізня осінь. Нюхмумрик мандрував далі на південь. Іноді він розбивав намет і пускав час на самоплив. Для нього увесь сенс мандрівки полягав у самій мандрівці.

Нюхмумрикові закортіло скласти пісню. Він вичікував, доки це бажання визріє, і ось одного вечора витягнув з наплічника губну гармонію. Ще у серпні, десь у Долині Мумі-тролів, він віднайшов п’ять тактів, котрі мали стати чудовим зачином нової мелодії. Тепер саме час добути їх на білий світ, щоб вони склалися у пісню дощу.

Але п’ять тактів не з’являлися. Він зрозумів, що вони залишилися в Долині Мумі-тролів, і він зможе їх віднайти лише навесні, коли повернеться додому.

5

Гемуль прокидався поволі. Він почувався ще втомленішим, ніж коли вкладався до сну. Хотів знову заснути, але не міг. Він був гемулем, який зі шкіри пнеться, щоб зробити щось добре, та все даремно, і цьому годі було зарадити. Зрештою Гемуль встав і натягнув штани. Він не любив ні одягатися, ані роздягатися, бо це йому нагадувало, що дні минають, а нічого гідного не відбувається. Хоча він щоднини з рання до ночі порядкував, керував та роздавав настанови!

Він чистив зуби і розглядав фотографію, на якій був зображений він сам та його вітрильник. Фотографію зробили у день спуску вітрильника на воду. Гемуль дивився на неї, і йому ставало ще сумніше на душі. “Треба було таки навчитися ходити під вітрилами”, – подумав він.

Раптом Гемулеві спало на думку, що він тільки те й робить, що переставляє речі з місця на місце або повчає інших, як це робити. І в мить просвітління він подумав: “А що було би, якби я нічим не клопотав собі голову?” А наступної миті подумав: “Довелося би вчитися ходити під вітрилами…” Від цього помислу йому зовсім стало зле, і він сів на ліжко.

“Тепер уже нічого не розумію”, – геть засмутився бідолашний Гемуль. Він розпачливо перебирав у пам’яті спомини, які змогли б розвіяти його вранішню меланхолію. Врешті згадав про далеке приємне літо у Долині Мумі-тролів. То було неймовірно давно, однак одну річ Гемуль запам’ятав дуже виразно: кімнату для гостей на південному боці будинку, в якій так любо було прокидатися вранці. І нікуди не треба було поспішати. Запашна кава чекала на ґанку, і жодних тобі проблем… Там мешкала одна родина. Гемуль пам’ятав тільки, що вони сновигали собі туди й сюди, займаючись власними незначними, однак, без сумніву, добрими справами.

Ніхто не бачив, як Гемуль подався з дому. Щастя переповнювало його. Невдовзі його почастують гарячою кавою на ґанку! Десь за кілометр на схід від Долини Мумі-тролів Гемуль зійшов до річки. Він замислено дивився на стрімку течію, і подумав, що життя таке ж, як ріка. Хтось повільно пливе, інші рвуться вперед, а ще інші котяться шкереберть.

Гемуль рушив далі вздовж ріки. Долина, коли Гемуль дістався до неї, була заволочена густою дощовою імлою. Він увійшов до саду й зупинився вражений. Щось тут було не так. Гемуль здогадався: осінь. Чомусь він уявляв собі, ніби в Долині Мумі-тролів завжди літо. В будинку не було нікого.

6

Мудрик Лавка ніколи не бував у Долині Мумі-тролів, але дорогу знайшов, жодного разу не заблукавши. То була дуже довга дорога, а в мудриків короткі лапки.

Ліс гарно пахнув, ліпше, ніж човен Гемуля. Від самого Гемуля тхнуло старим папером та страхом. Мудрик це знав, бо одного разу Гемуль зупинився біля свого човна, постояв трохи, зітхнув, посмикав брезент і подався геть.

Мудрик петляв поміж сотнями струмків та водоспадів, які квапилися у тому ж напрямку, що й він. До Долини вже лапою подати, він майже прийшов. Мудрик впізнавав берізки. Він прислухався. Хтось у Долині гупав сокирою. Напевно, Мумі-тато рубає дрова на зиму. Між деревами завиднілася річка, місток через неї, а далі – стежка.

Мудрик Лавка перейшов місток і заглибився в сад. Тут усе було так, як він змальовував у своїх розповідях, інакше й бути не могло. Усю дорогу до дровітні він щодуху біг, а коли прибіг, у ніс йому вдарив інший запах – запах старого паперу та страху, запах Гемуля.