Стислий переказ, виклад змісту

Валентин Чемерис

Вітька + Галя, або Повість про перше кохання

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Частина перша. Дуель

Ех Вітько, Вітько! 25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися дуель: о сьомій годині ранку Вітька Горобець з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного ставка. Якраз отам, де три плакучі верби, де Вітька потай від рибника витяг на вудку дзеркального коропа, котрого в нього потім украв кіт Васька. Умови дуелі: дистанція – 12 кроків, зброя – вогнепальна, право першого пострілу – Вітька Горобець, секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний. Ой ти, перше кохання!

Сьогодні субота, вечір. Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору і слухає свого секунданта – Федька Котигорошка, який радить не спати перед дуеллю цілу ніч. Федька кличе мама їсти кабакову кашу, мусив піти.

Вітька зітхає: може це його остання ніч, а завтра лежатиме з простреленими грудьми. Батько кличе Вітьку спати. Голод бере своє: Вітька випиває молока, хоча не знає, чи перед дуеллю можна пити молоко. У хаті батько сидить біля печі та латає чоботи. Під вусом у нього мигнула ледь помітна іронічна посмішка і зникла. Хлопець хоче спати, але згадує наказ секунданта ходити всю ніч по хаті і думати про даму свого серця. Хлопець натикається на стільці, батько кричить не заступати йому лампу, а мама подумала, що в сина болить живіт. Вона гріє пісок, щоб прикласти до живота. І так, з піском на животі, Вітька засинає.

Хлопцеві чотирнадцять неповних років, він відчайдушно закохався у Гальку Козачок, яка хитро поводила хлопця за носа, а тоді відхилила його перше кохання. А завтра він за неї стрілятиметься. Хлопець і дівчина разом росли, дружили в дитинстві. Може, Вітька закохався тоді, коли Галька навчила його свистіти. У свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця! Одного разу вона так засвистіла, що діда Свирида тіпонуло і оселедці, які він ніс з магазину, не загорнені, опинились у калюжі. На всі Великі Чаплі лунав її свист!..

А скільки з Галькою та з Федьком Котигорошком було зроблено набігів на баштани і сади, скільки передрали гороб’ячих та сорочачих гнізд, скільки перекупалися у ставку, скільки переходили у школу, перехапали двійок, скільки билися і скільки мирилися… Вітька ніколи й не думав, що в Гальку Козачок можна закохатися! Але одного дня іншими очима глянув на неї: з довгою косою, чорними оченятами, тоненькою шиєю і маленькими грудьми.

Творчі муки Федька Котигорошка

Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були перший зубний біль і перше безнадійне кохання. Сказати про своє кохання Вітька наважився Федькові Котигорошку. Вони були дуже близькі приятелі. Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі були не схожі. Вітька – високий, худий, з рідким білявим чубчиком, не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Федько – маленький, товстий, флегматичний, смаглявий (за що прозивали Жучком), мав дванадцять років. Здавалося, що Федько котився на своїх коротеньких ногах. Його сестра працювала в бібліотеці, і він мав можливість читати те, що хотів. Читав багато, романи на сімсот сторінок і особливо любив про кохання.

Федько радив негайно освідчитись у коханні, бо так заведено. Він знав різні способи: від ультиматуму до сліз. Але потім вигукнув, що треба серенаду. Вітька не знав, що це таке. Федько пояснив, що це пісня закоханих, у всіх іспанських романах закохані своїм дамам співають. Федько пообіцяв написати таку серенаду, що Галя сама за Вітькою бігатиме. Саме цього й хотілося Вітьці.

Приятелі подалися під грушу. Тут Федько ліг животом на траву, сунув в рот олівець і задумався. Вітька не міг спокійно всидіти і, схопившись, закружляв навколо товариша. Через кільканадцять нестерпних хвилин Котигорошко прочитав такий вірш:

Дорогая Галю,

Я тебе кохаю.

Серце в грудях б’ється

І до тебе рветься.

В жилах кров вирує

І любов мою нуртує.

Світ мені не милий,

І не милі ріки.

Сам стаю я не свій,

Ти моя навіки,

Я навіки твій.

Вітьці сподобалося, тільки не розумів, чому йому не милі ріки. Федько пояснив, що з чимось же повинне римуватися слово “навіки”. Федько ще запропонував пообіцяти у пісні, що носитиме на руках, і ще багато всього пообіцяти. Та Вітька сказав, що обіцяти не треба, бо він нічого не має, лиш десять копійок. Серенаду потрібно було проспівати біля Галиної хати, під самісіньким вікном.

Вітька не вмів співати, лише вмів “Чижик-пижик, де ти був?”. Федько зауважив, що з таким репертуаром даму свого серця не завоюєш. Федько рішуче підсмикнув штани (він доношував штани батька, і вони завжди злітали у важливі моменти) і бадьоро сказав, що щось придумають, бо якщо п’яні співають, то закоханим і сам бог велів. Вирішили хлопці піти разом. Тільки потрібні ще були гітара, сомбреро і місячна ніч. Гітару Вітька взяв у сестри. Із сомбреро вийшла невеличка затримка, але… Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида і, роблячи вигляд, що він щось загубив на вулиці, закрутився біля тину. А на городі в діда Свирида стояло опудало, яке мало з великими крисами солом’яний бриль. Перелізши через тин, Федько миттю “позичив” в опудала бриль.

Як на гріх, після обіду пішов дощ, і затяглася негода. Як же тепер співати, коли і в рот дощу наллє! Вітька з ненавистю позирав на сльозливі хмари, котрі й не думали розходитися над Великими Чаплями, Федько сердито підсмикував мокрі штани.

І на третій день не вигодинилося. А тут Федькова сестра почала бідкатися, де це зникла її гітара, і чомусь надто підозріло позирала на Федька. Далі – гірше. Дід Свирид ходив по селу й питався, чи ніхто не бачив, яка це трясця потягла з опудала бриля. Федько по кілька разів на день переховував бриля й гітару.

Та нарешті на п’ятий день дощі вгамувалися. Ще кілька днів чекали місячної ночі, бо Федько авторитетно заявив, що без місяця не те. Одного вечора вигулькнув молодик.

Серенада

І ось та мить настала. Опівночі, як уляглось село, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею і спинилися біля очеретяного тину. За тином біліла причілкова стіна, двоє темних вікон мирно позирали собі на вулицю, не підозрюючи ніякої халепи. Над селом влив молодик. Тиша. Тільки чути кумкання жаб.

Федько радив починати. І голову радив вище підносити, бо бриль спадав, і бренькати, як зможе, бо грати Вітька не вмів.

Вітьчина рука смикалась на струнах, але серенада геть-чисто вилетіла з голови, Федько ззаду підказував. Вітька зажмурився і – наче з мосту у воду стрибав – щодуху загорлав:

Дорогая Галю,

Я тебе кохаю.

Серце в грудях б’ється

І до тебе рветься…

Федько злякано кричав: “Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет”.

Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під тином скільки було сили:

В жилах кров вирує

І любов мою нуртує…

Вітя спробував було ніжніше, але вийшло голосніше.

Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака.Та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою серенаду. Зненацька рипнули двері і на ганок хтось вийшов.

Федько шепотів, що це Галя.

Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару:

Світ мені не милий,

І не милі ріки.

Сам стаю я не свій,

Ти моя навіки,

Я навіки твій…

Раптом почувся хриплий крик: “І яка вона трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому позакладало! Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! Я в хаті не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на погибіль!”. Це була баба Хівря. Хлопці переплутали хати.

Прожогом кинувся собака і зайшовся таким несамовитим гарчанням, що Вітьку й Федька наче вітром здуло. Аж біля Федькової хати зупинились. Тут Федько придумав дещо: відіслати поштою вірш у газету, щоб його надрукували. Так і домовились.

“Шановний товаришу Горобець!”

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

З того часу, як творчі муки Федька Котигорошка полинули до Києва, Вітька не знаходив собі місця. Чи надрукує газета їхній вірш? І Вітька жадібно гортав сторінки, до болю в очах вдивлявся в рядки. Батько не розумів, чому сина потягло до друкованого слова.

Одного ранку приятелі вирішили піти на пошту і запитати, чи немає їм листа. Раптом побачили, як до них йшла Галя. Вітьці здавалося, що вона пливла, ледь торкаючись землі стрункими ногами в білих черевичках та гордо несучи маленьку голівку з товстою косою. Через плече висіла сумка з газетами, журналами, листами – під час літніх канікул вона працювала листоношею. “Привіт, орел!” – дзвінко крикнула Галя і вдарила оторопілого Вітьку Горобця журналом по спині.

Вітька розгублено мовчав, бо всі думки повилітали з голови. Вітька мовчить та червоніє так зрадливо, що навіть білявий чубчик і той робиться червовим. Він не помітив, що Галя теж змінюється при зустрічі з ним: робиться веселою, щоки ледь-ледь рожевіють, оченята спалахують якимось сяйвом. Галя запила, де Жучок. Він був за спиною Вітьки і раптом сказав, що Вітька закохався. І тої ж хвилини Вітька зірвався з місця і чкурнув, тільки курява піднялася. Федько зітхнув і собі пішов.

Галя трохи постояла на місці, а потім наздогнала Федька і почала питати, в кого закоханий Вітька. Пообіцяла за відповідь купити халви. Федько проговорився: “Ти хочеш, щоб я за солодку халву сказав, що Вітька в тебе закоханий? Я свого друга навіть за тонну халви не видам. І не проси!”.

Галя уникала дивитися на Федька і віддала йому лист для Вітьки.

Лист був з редакції. “Шановний товаришу Горобець! Ознайомились з вашим віршем “Як я Галю Козачок здорово кохаю”. На жаль, твір не підходить нам по темі. Дивно, що ви, живучи в селі, не бачите, що зараз весна і довгоносики знищують посіви цукрових буряків. А замість боротьби з довгоносиками Ви пишете вірші про кохання. Напишіть нам краще актуальну байку й засобами сатири затавруйте в ній довгоносиків. Це буде якраз по сезону. Вивчайте класиків. З повагою. Літконсультант”. Хлопці нічого не розуміли.

Зілля, що приворожує…

На другий день, читаючи “У неділю рано зілля копала”, Федько Котигорошко зненацька ляснув себе по лобі й голосно вигукнув, що треба Галю приворожувати.