Стислий переказ, виклад змісту

Валер’ян Підмогильний

Повість без назви

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ДО ТОГО Ж ЦІЛКОВИТО НЕЙМОВІРНА, ВИГАДАНА ВІД ПОЧАТКУ ДО КІНЦЯ АВТОРОМ, ЩОБ ПОКАЗАТИ СУТИЧКУ ДЕЯКИХ ПРИНЦИПІВ, ВАЖЛИВИХ ДЛЯ НАШОГО ДНЯ І МАЙБУТНЬОГО

Раптовий постук у двері прокинув Городовського з задуми. У цьому помешканні він пробув ще тільки годину. Воно складалося з чотирьох кімнат, що з них одну займав постійний пожилець, а решта три були вільні, бо господарі кудись поїхали. Городовський відпочивав, бо за останні дні втомився, але не фізично, інші сили його вичерпувались. Голод душі мучив його.

Двері розчинилися, і увійшов досить літній чоловік з вусами, бородою і взагалі зарослим обличчям – постійний квартирант цього помешкання. Чоловік хотів документи Городовського, щоб засвідчити у канцелярії домоуправи. Городовський дав військовий білет і один карбованець на заявку. Чоловік на ім’я Пащенко Анатолій Петрович був викладачем фізики. Пащенко цікавився в Городовського, на скільки часу той приїхав, як потрапив саме у цей дім. Городовський відповів, що приїхав на 2-3 тижні, а потрапив сюди через знайомих. Пащенко говорив, що це чудесно, бо він любить усе випадкове, а у власному житті мав дуже мало випадків. Городовський ввічливо погодився, застерігши, що він має на увазі тільки щасливі випадки. Але Пащенко вважав, що незалежно від якості, усі випадки хороші, бо вони ламають звичну чи завбачену лінію життя. А це завжди плюс. Анатолій Петрович побачив, що Городовський втомлений, тому сказав, що піде, але перед цим показав, де ванна. Та коли Городовський вийшов з рушником у коридор, з’явився Пащенко і запропонував одвідати його кімнату.

Перше, що вразило Городовського в цій кімнаті, була похмура пітьма (вікно на цьому 4 поверсі виходило в тісний закуток). У охайній кімнаті нічого не було, лише дерев’яна розкладачка, стіл, один стілець і старовинний комод. Пащенко продовжив розмову про випадок. Він вважав, що випадок примушує людей побачити речі з нового боку. Городовський погоджувався і донюхувався, бо чув якийсь ледве помітний дивний пряний запах. Пащенко продовжував: “…люди б задихнулися від своїх звичок і цілей, якби не благородна випадковість. Вона вибиває їх з колії, ламає звички, перевертає мету, і вони бачать те, чого не думали побачити, потрапляють туди, де ніколи не гадали бути, і для них воскресає те, що вже зовсім зів’яло… Якщо ж випадок калічить їх часом, доводить до сліз, до розпачу, до самогубства, то, повірте, ці тупі свині кращого й не заслужили…”. Скоро фізик пішов, бо Городовський був втомлений.

2

Ця повість почалася, власне, трохи раніше у вагоні поїзда Дніпропетровськ – Київ. Городовський не міг заснути вночі і думав про себе, про своє життя. Щоправда, мислити про себе він не любив, бо вважав, що таке самоспоглядання не містить у собі ніякої здорової критики, нових аргументів на користь зміни чи ствердження обраної поведінки, а тільки доводить розумові сили до вищого напруження, не лишаючи ні краплі плодющого дощу.

Коли останній з трьох сусідів у купе заснув, Городовський вийшов у коридор. Відхиливши стільчика коло вікна, він сів і притулився обличчям до шибки. Спочатку він перебрав події останнього часу. Днів десять тому він у складі газетної бригади виїхав з Харкова до Дніпропетровська на ліквідацію прориву у вальцівному цеху металургійного заводу. Його дописи про це вже з’явилися в газеті трьома підвалами. З Дніпропетровська він їхав до Києва, де мали видати його книжку. У центральній пресі він працював уже 5 років, здебільшого в сільськогосподарському відділі, і за цей час написав майже сотню нарисів. Зовсім не їх він уважав за мету своєї роботи. Городовський хотів з цієї осені спокійно віддатись написанню великої, надзвичайно важливої для нього речі, в якій він щиро вбачав усю рацію свого дотеперішнього існування. Для цього він збирав гроші. А пів року тому знайомий редактор одного з видавництв запропонував йому скласти з друкованих нарисів збірку про соціалістичну реконструкцію села. Його збірка була ухвалена до друку. Друк відбувався в Києві, і він вирішив заїхати туди на день з Дніпропетровська, щоб переглянути коректу, простежити за оформленням книжки. Видання книги мало зміцнити його матеріальне становище, гроші могли дати змогу на довший час заглибитися в свою власну працю.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

3

Його книжка була вже зверстана і обкладинка подана художником. Цей художник, з яким Городовський познайомився у філії видавництва, невисокий і білявий, з м’яким розкошланим волоссям, страшенно зрадів, коли автор похвалив його роботу. Художник говорив, що любить малювати пейзажі, але любов рідко дає прибутки, тому він малює обкладинки, а пейзажі прикрашають його помешкання. Художник просив Городовського заходити в гості і дав адресу.

Покінчивши справи у видавництві, Городовський мав час до вечірнього поїзда на Харків. Він вирішив поїхати просто за місто, на околиці Лук’янівки, й повалятись самотою на траві.

Трамвая не було досить довго, і Городовський, ставши в чергу, мав час розглянутися навколо. Черга вигиналась спокійним, досить мальовничим півколом, і Городовський став оглядати жіночі постаті та обличчя перед собою. Жінки були тут загалом приємніші, ніж у Харкові, і не так великою наявністю вродливих, як меншим відсотком бридких. Вони були свіжі і вдягались виборніше, хоч засобів до цього мали видимо менше.

З’явився трамвай. Черга вщільнилась, у дверцях сталася жахлива тиснява із криками. Городовського відтіснили. Побіч нього пройшла жінка, яку він чи й міг добре постерегти за миготінням голів і тулубів. Але враження від неї дістав дуже чудне, таке яскраве, що мимоволі відійшов геть, щоб краще її роздивитись. Він безглуздо пішов за нею. Серце в ньому задихалось, як від довгого, скаженого бігу. Він почував, що вже ледве може переступати. Відчував до себе сором, гордощі, обурення. Він, серйозна людина, може допуститись такої нісенітниці, як уганяти за випадковою спідницею. Спинись, Андрію, ти смішний!

Андрій Городовський спинився. Йому здавалось, що він ступав за нею нескінченно довго, але, озирнувшись навкруги, побачив, що й пів кварталу не відійшов Хрещатиком від зупинки, де щойно стояв. Він повернувся і пішов в протилежний бік.

Городовський зайшов у “Пролетарський сад” і сів на лавку. Якась огида до себе, похололість рук і невичерпна стома – усе свідчило за те, що він дізнав сильного, виняткового переживання, трохи подібного до страху, якби страх міг бути такий принадний. Чим же вона його так нагло причарувала? Городовський мляво посміхнувся. Причарувала! Це слово здається смішним людині, що має за плечима 29 років, з яких більша половина проминула в добі революції. І що ж вона мала в собі таке притяжне?

Він шкодував, що вона жодного разу не обернулась, але й знав, що сам не привернув би уваги, бо його обличчя якесь мляве і очі досить невиразні. Хоч знав також, що такий вигляд він сам собі почасти виплекав, а в хвилини піднесень і пристрасної задуми прокидалось, оживало його лице і спалахували очі. Городовський пам’ятав, що жінка була досить висока, в сукні… І більше нічого, крім невиразного обрису, він не згадав. Зрештою він досить весело покинув думати про неї. Якщо “чарівниця” не полишила в його душі хоч стільки сліду, щоб він міг її пригадати чи пізнати, вдруге зустрінувши, нікчемне ж її чарування!

До поїзда було ще три години. Він вирішив пройтися пішки на вокзал, повечеряти там і спокійно рушити до Харкова.

Було 4 вересня. На Харків йому, власне, не лишилося ніякої роботи, а з 10-го він мав на місяць путівку в Сочі до будинку відпочинку. І після того ніщо вже не перешкоджатиме йому віддатись давно замисленій роботі, працювати рік-півтора вільно. Про “далі” він не хотів і не потребував міркувати…

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

4

Андрій прибув у Харків. Зійшовши з трамвая Городовський рушив на Басейну, де була його кімната. Думка була чиста, душа прозора і строга, обрана путь ясна. Відімкнув вхідні двері, потім двері до кімнати з коридора. Увійшов, відсунув фіранку й розчинив вікно. Тоді скинув плаща, виклав з валізки на письмовий стіл папери, вмився, переодягнувся. Потім сів до столика при вікні й заклав у свою машинку чистий аркуш.

Але в ту мить двері до його кімнати тихо прочинились, і в них увійшла Зінаїда Михайлівна, сусідка по помешканню. Вона принесла пошту Андрія за час його відсутності і привітала з поверненням. По жінці було видно, що її чоловіка немає вдома, ба більше – що він десь у відрядженні і що взагалі в помешканні, крім них двох, немає і не буде ближчим часом нікого.

Між Андрієм і Зінаїдою Михайлівною відбувається інтимний зв’язок. За все своє життя Городовський ніколи не шукав жінок, але й не уникав їх ніколи, коли випадала нагода зручно, без зовнішніх і внутрішніх ускладнень з ними зійтися. Він зробив висновок, що за нашої доби міжстатеві стосунки передусім відсунулись на задній план, тому зробилися простіші, втративши на гостроті, але вигравши на зручності. Адже життя поставило перед сучасною людиною незрівнянно вищі за кохання, вищі за все індивідуальне й особисте цілі, і в світлі цих вимог не могла не потьмаріти яскравість любовного пориву.

Коли Зінаїда Михайлівна пішла, він ясно й радісно усвідомив, що справді неушкоджений вернувся до попереднього життя і несхибно спіймав його звичну нитку. Він пересів назад до машинки. Ті кілька днів, що лишились йому до від’їзду на курорт, він міг би, власне, й не працювати. Грошей зароблено навіть з деяким перевищенням наміченого плану. Річну творчу відпустку забезпечено як формально, так і матеріально. І він справді не подумав би щось писати. Але сьогодні вранці прочитав у газеті в поїзді, що позавчора куркулі вбили видатного київського партійця Загірного, посланого в один з важких районів на хлібозаготівлі. Це вбивство набуло республіканського значення й стало приводом до передової статті про потребу нещадної боротьби з куркульським терором.