Стислий переказ, виклад змісту скорочено

І

Мальовнича округа старої Англії, де тече річка Дон, а за старих часів ріс великий ліс, що вкривав більшу частину гір та долин поміж Шеффілдом та містечком Донкастером, є місцем дії оповіді про лицаря Айвенго.

Становище у країні було важким. Завойовані норманами, англосакси страждали від гноблення чужоземних феодалів та підлеглих їм військ. Після перемоги під Гастінґсом влада перейшла до нормандського дворянства, англосакси втратили свої привілеї і навіть мову. Славетний король Ричард Левине серце, вирушивши на боротьбу з сарацинами у Святу Землю, потрапив у полон, звідки повернувся щойно, на час, коли відбувались події, описані в цій історії.

Король Вільгельм Завойовник, палкий мисливець, винищував цілі селища, аби поширити ліси, і впроваджував нові тиранські “лісові закони”. Усі ці обставини раз у раз роз’ятрювали рани, до яких призвело завоювання країни, підтримували вогонь ворожнечі й ненависті поміж норманами-переможцями й переможеними саксами.

***

Одного дня на лісовій галявині з’явились постаті двох бідно вдягнених людей із дивними кільцями на шиї, написи на яких свідчили, що ці люди — раби Седріка Родервудського Гурд-свинопас і Вамба, улюблений блазень. Вони пасли свиней, розмовляючи між собою англосаксонською мовою і бідкаючись, що не лишилось більше лицарів, котрі б могли захищати бідного сакса, окрім їхнього господаря сера Седріка, який один іде пробоєм проти іноземних загарбників.

II

Раптом на галявині з’явились чоловіки, один із них був у чернечому вбранні, і в ньому легко було впізнати ігумена Жорвоського абатства, пріора Еймера, котрий любив бенкети та інші насолоди життя. Його смаглявий супутник мав дивний напівчернечий, напіввойовничий вигляд, глибокий шрам на чолі, який пошкодив також око, надавав ще більшої суворості та лиховісності його обличчю. Незвичайним було також убрання та зброя його східних супутників.

Пріор запитав дорогу до замка Седріка-Сакса — Родервуда, і Вамба умисно вказав йому неправильний шлях, бо не хотів, щоб його господар пан Седрік посварився з непроханими гостями, а вони, в свою чергу, побачили вихованку сакса — прекрасну леді Ровену.

Їдучи вказаним шляхом, мандрівники якраз і обговорювали запальну вдачу багатого сакса Седріка та красу леді Ровени, і навіть побились об заклад: пріор мав віддати своєму супутнику Бріану де Буа-Гільберу, лицарю-храмовику, котрий нещодавно повернувся з Палестини, золотий ланцюг, якщо той визнає красу саксонки.

— Виграйте його чесно, — сказав пріор, — і тоді носіть собі на добре здоров’ячко. Калсуть, Седрік-Сакс вигнав із дому свого єдиного сина за те, що той наважився глянути закоханими очима на цю красуню.

Пріор та лицар мало не заблукали, але зустрічний подорожній, який представився прочанином зі Святої Землі, довів їх до Родервуду, оселі Седріка.

Замок Родервуд був фортецею, як і вимагали ті тривожні часи, коли оселя щодня могла бути пограбована та спалена. Замок оточував глибокий рів, наповнений водою.

Перед входом лицар голосно засурмив у свій ріг.

III

Коли господареві маєтку Седріку-Саксу доповіли, що Жворський пріор та лицар ордену храмовиків Буа-Пльбер просять прихистку серед негоди, він не був радий цьому візиту. Храмовик прославився як найсміливіший лицар свого ордену, але водночас були відомі його гордощі, чванливість та жорстокість. Небагато з тих, кому пощастило повернутися з Палестини, говорили, що це людина з безжальним серцем.

Однак Седрік, хоча й не був вдоволений візитом непроханих гостей, запросив їх до вечері. У кімнаті на стінах була розвішана вояцька та мисливська зброя, увесь інтер’єр мав на собі відбиток тої грубої простоти саксонської доби, яку так любив і якою пишався Седрїк. З обличчя володаря замку було видно, що він має щиру, але запальну та швидку вдачу. Це був чоловік середній на зріст, плечистий, з довгими руками і дужий, як людина, що звикла до труднощів мисливського життя або до війни.

IV

Господар попередив пізніх візитерів, що говоритиме з ними саксонською мовою, бо вважає за свій обов’язок спілкуватись мовою предків. Поява у залі леді Ровени справила велике враження на лицаря Буа-Гільбера. Не зважаючи на пересторогу її опікуна, Бріян де Буа-Гільбер не зводив очей з чарівної саксонки.

Ровена була висока на зріст і надзвичайно струнка, мала ясні блакитні очі під густими темними бровами та розкішне волосся каштаново-русявого кольору, що було вигадливо завите у численні буклі. Щойно Ровена помітила, як палко дивиться на неї лицар, вона відразу затулила обличчя серпанком.

Пріор запросив красуню-дівчину з її опікуном на турнір, що мав відбутись невдовзі.

— Ще не вирішено,— відповів Седрік,— чи поїдемо ми туди взагалі. Мені не до вподоби ці суєтні свята, що були невідомі моїм предкам за тих часів, коли Англія була вільна.

— Принаймні дозвольте сподіватися,— сказав пріор,— що вкупі з нами вам легше буде наважитися туди поїхати; коли по дорогах тепер так небезпечно, не слід відмовлятися від товариства сера Бріяна де Буа-Гільбера.

— Пріоре,— відповів сакс,— їздивши досі нашою країною, я не вдавався до сторонньої допомоги, покладаючись лише на свій добрий меч та вірних челядників.

Розмову перебив воротар, з’явившись сповістити, що якийсь незнайомий коло воріт благає пустити та прийняти його.

V

Цим незнайомим був єврей на ім’я Ісаак з Йорку; і хоча абат та ли-цар-храмовник були обурені тим, що можуть опинитись в одному товаристві з невірним євреєм, Седрік наказав впустити подорожнього, як велить звичай гостинності.

Ісаак виявився високим, худорлявим старим чоловіком із правильними рисами обличчя; орлиний ніс, гострі чорні очі, високе, все в зморшках, чоло, довге сиве волосся й борода справляли гарне враження. Проте ніхто з гостей довго не хотів поступитися йому місцем, аж доки один прочанин не запропонував сісти поряд.

Розмова поступово зійшла на питання військової доблесті саксів, яку вони виявили у Святій Землі, і прочанин зауважив, що англійські лицарі не були нижчі ані від кого з тих, хто бився за святу землю. Він сам бачив, як сам король Ричард та п’ять його лицарів на турнірі після завоювання Сен-Жан-д’Акра викликали до бою супротивників і як того дня кожний із тих лицарів тричі виходив на герць і кидав додолу трьох супротивників.

Сер Бріян де Буа-Гільбер заперечив, що лише один лицар скинув його додолу з коня, та й то це нібито відбулося через простий випадок та необачність його коня: то був лицар Айвенго. З усіх шести лицарів він, відповідно до своїх років, здобув найбільше слави на турнірі.

Обстоюючи честь Айвенго, прочанин запропонував частинку святого хреста з монастиря гори Кармельської у вигляді запоруки того, що коли лицар Айвенго повернеться з-за чотирьох морів до Британії, він зобов’язаний буде прийняти виклик Бріяна де Буа-Гільбера. Усі познімали шапки перед реліквією. Та храмовник не звернув на неї жодної уваги. Він зняв із шиї золотий ланцюг і, кинувши його на стіл, сказав:

— Хай пріор Еймер збереже мою запоруку разом із запорукою цього невідомого перехожого…

VI

Коли вечеря скінчилась, прочанина зупинила в передпокої покоївка леді Ровени, промовивши владним тоном, що її пані хоче говорити з ним. Прочанин погодився мовчки, не заперечуючи, і невдовзі вже розповідав знатній панні все, що знав про долю її коханого лицаря Айвенго, котрий нібито врятувався від переслідувань своїх ворогів у Палестині й повертається до Англії. “Дай Боже,— сказала леді Ровена,— щоб він дістався до нас живий та здоровий і міг узятися за зброю в майбутньому турнірі, де всі лицарі країни мають показати свою міць та вояцьку спритність. Якщо Адельстан Конінґзбурзький дістане нагороду, то Айвенго, повернувшись до Англії, почує неприємні новини”. Леді Ровена говорила про чоловіка, з яким була заручена з волі свого опікуна і якого не кохала, оскільки її серце належало Айвенго.

* * *

Уранці прочанин зайшов до комірчини єврея Ісаака, котрий був надзвичайно здивований і навіть наляканий його появою. Він попередив старого, що тому ліпше покинути замок негайно, адже ще вчора ввечері храмовик наказав своїм сарацинським слугам напасти на нього та відвезти до замку Філіппа Мальвуазена або Реджинальда Фрон-де-Бефа. Прочанин пообіцяв провести Ісаака таємними лісовими стежками. Разом вони збудили свинопаса Гурда. Коли прочанин попросив у Гурда допомоги — дати віслюка, аби старий єврей міг покинути замок, і щось прошепотів йому на вухо саксонською, той відразу ж скочив, мов опечений, і погодився виконати всі прохання. Прочанин приклав пальця до вуст, немов говорячи йому, що треба зберігати обережність, і додав: — Гурде, бережися! Ти ж завжди був розсудливий. Кажу тобі, відчини задню хвіртку… Незабаром ти знатимеш більше.

* * *

Щасливо врятований єврей Ісаак захотів віддячити таємничому прочанинові. Він здогадався, що тому необхідні кінь та зброя, адже під зовнішністю вбогого мандрівника ховалися лицарський ланцюг та золоті остроги, що зблиснули, коли він уранці нахилився над ліжком. Ісаак сказав прочанинові, аби той звернувся до багатого єврея Кірджафа Джейрема з Ломбардії, який мешкав у місті Лейстері, та отримав у нього зброю й коня.

VII

Становище англійського народу за тих часів, про які ведеться розповідь, було важким. Король Ричард перебував у полоні у зрадливого та жорстокого герцога Австрійського. Навіть місце ув’язнення Ричарда не було відоме; більшість його підданих нічого не знали про свого короля.

Брат короля Ричарда принц Джон, у спілці з Філіппом Французьким, смертельним Ричардовим ворогом, використовував увесь свій вплив на герцога Австрійського, аби продовжити цей полон, адже сподівався сам вибороти королівську корону і стати законним спадкоємцем. Легковажному, розпусному та віроломному Джонові вдалося привернути на свій бік не лише тих, хто боявся Ричардового гніву за злочинства, зроблені під час його відсутності, але також і численних шукачів пригод, що, повернувшись із хрестових походів на батьківщину, сподівались збагатитись за рахунок безладу в державі.

Крім того, чимало розбишак із найбідніших верств населення об’єднувались у величезні ватаги й панувала в лісах та на пустирях, зброєю караючи своїх визискувачів за завдані кривди.