Стислий переказ, виклад змісту скорочено

6 січня 1482 року у Парижі мало відбутися об’єднане торжество з нагоди дня Богоявлення і свята блазнів. На Гревському майдані мали запалювати святкове вогнище, біля Бракської каплиці – саджати традиційне деревце, а в Палаці правосуддя – показувати містерію. Більшість людей йшли на святкове вогнище або на містерію, на яку мали завітати фламандські посли. На величезній мармуровій плиті в Палаці правосуддя все було приготоване для містерії, а для поважних гостей посеред залу був збудований поміст. Натовп чекав від ранку, хоч вистава мала розпочатися опівдні. Народ нарікав і проклинав усіх можновладців, послів, холод, задуху, але були тут і веселі зайдиголови-школярі, які кидали смішними дотепами. Коли пробило дванадцяту і нічого не відбулося, нетерплячка перейшла в обурення. Тоді до краю мармурової плити підійшов якийсь чоловік і сказав, що мораліте називається “Праведний суд пречистої діви Марії”, сам він гратиме Юпітера, але потрібно зачекати на кардинала і послів герцога Австрійського. Натовп загукав, щоб починали вже. Юпітер налякався, і тоді на сцену вийшов молодий, високий, худий, блідий блондин. Він наказав починати. Юпітер оголосив про початок містерії, а чоловік повернувся на своє місце біля колони. Звали цього чоловіка П’єр Гренгуар, саме він написав сьогоднішнє мораліте спеціально на честь принцеси Маргарити Фландрської.

Актори на сцені почали декламувати пролог, та глядачів значно більше захоплювали костюми, які говорили, що актори представляють шляхту, духовний стан, торгівлю і селянський стан. Селянський стан був одружений з Торгівлею, а Духовний стан – із Шляхтою. Обидва щасливі подружжя мали чудового золотого дельфіна, який символізував престолонаслідника, якого хотіли присудити найвродливішій дівчині. Отож вони ходили по світу, шукаючи її.

П’єр Гренгуар завмирав від насолоди. Та його захоплення було швидко порушене, бо якийсь жебрак видряпався по колонах помосту, підготованого для послів, на карниз, що облямовував нижню частину балюстради, й примостився там, намагаючись викликати зацікавленість і милосердя юрби. Гренгуара це вразило і розгнівало, та він наказав акторам грати далі. Актори виголосили похвальне слово чудо-рибі, з тисячами тонких натяків на молодого нареченого Маргарити Фландрської. Вистава знову перервалася, бо прибув кардинал Бурбонський. Глядачі розглядали кардинала Шарля та сорок вісім послів Максиміліана Австрійського, нареченого Маргарити Фландрської. Прислужник оголошував імена і звання новоприбулих, серед яких був лукавий Гійом Рім – радник і пенсіонарій міста Гента, який спільно з Людовіком XI плів інтриги. Поруч Гійома Ріма знаходився чоловік у простому одязі, якого звали Жак Коппеноль. Він був простий панчішник, але його побоювався кардинал й сам Людовік XI. Велике здивування у глядачів викликало те, що Жак Коппеноль поплескав жебрака на карнизі по лахміттю і почав з ним говорити, бо обидва упізнали один одного. Коли кардинал крикнув кинути жебрака в річку, Коппеноль сказав, що це його приятель.

Вистава не могла продовжуватися: кардиналу було байдуже до неї, згодом прибули нові учасники урочистої церемонії. На сцені з’явилася Венера, яка прибула вимагати дофіна для себе. Але з’явилася юна дівчина з маргариткою в руці (уособлення Маргарити Фландрської), яка прийшла змагатися з Венерою. Після тривалої суперечки Венера, Маргарита й інші персонажі вирішили передати справу на розгляд пречистої діви Марії. Та раптом панчішник, метр Коппеноль, оголосив, що пора обирати папу блазнів, бо вистава нудна.

Натовп одразу все організував, і бажаючі почали показувати гримаси. З кожною пикою дужчав регіт і радісне тупотіння ніг. Дуже швидко папою блазнів обрали Квазімодо – дзвонаря із Собору Паризької Богоматері. Йому навіть не довелося робити гримасу, бо його обличчя від природи було потворним. Він мав чотиригранного носа, підковоподібний рот, маленьке, майже прикрите рудою щетинистою бровою, ліве око. Праве око зовсім зникало під величезною бородавкою, зуби були криві, повиломлювані, підборіддя було роздвоєне. Його величезна голова була вкрита рудою щетиною; між плечима – здоровенний горб, а другий, такий же, був на грудях; ноги були дуже вигнуті. До того ж він був глухий. Квазімодо отримав картонну тіару та блазенську мантію папи. Його посадили на ноші і понесли вулицями й перехрестями Парижа.

Засмучений Гренгуар зрадів, коли кортеж папи блазнів покинув зал, але за папою блазнів вийшли майже всі глядачі, а ті, що залишилися, кинулися до вікон, коли почули, що на майдані з’явилася Есмеральда. Тож Гренгуар рушив з Палацу правосуддя до якоїсь безлюдної вулички, щоб поміркувати. Він не мав де переночувати, бо за сьогоднішню виставу йому не заплатили, а саме цими грошима він хотів заплатити за помешкання, яке наймав. Згодом поет вирішив, що зухвало кинеться в саме серце свята й піде на Гревський майдан. Там він міг зігрітися біля вогнища і хоч щось з’їсти з того, що виставили для частування паризького люду.

На майдані поет побачив, як між вогнищем і натовпом танцює молода дівчина-циганка. Вона була невисока, смуглява, легко ступала у гарних черевичках. Усі погляди були прикуті до неї. Вона танцювала під рокіт баскійського тамбурина, який тримала в руках. Дівчина, здавалося, була неземною істотою. Із захопленням за нею спостерігав чоловік років тридцяти п’яти. Він мав суворе, замкнуте й похмуре обличчя, був уже лисий, тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом сивіючого волосся. Чоловік не зводив очей з шістнадцятирічної циганки. Коли дівчина перестала танцювати, її біла кізка на кличку Джалі почала розважати натовп. Тваринка вміла показувати, як поводяться відомі люди міста. Наприклад, Джалі продемонструвала, як виголошує промову королівський прокурор духовного суду метр Жак Шармолю. Натовп сміявся і аплодував, але лисий чоловік сказав, що це святотатство і блюзнірство. Після виступу циганка почала збирати в тамбурин пожертви глядачів. Раптом затворниця з Роландової башти крикнула: “Ти заберешся звідси, циганська сарано?”. Це налякало циганку. Дуже скоро увагу глядачів відвернула процесія папи блазнів, яка, оббігши багато вулиць і перехресть, прийшла на Гревський майдан. На ношах несли Квазімодо, який мав вираз гордовитої і блаженної радості. Несподівано до горбаня кинувся той самий лисий чоловік, який дивився на циганку. На ньому було вбрання духовної особи. Гренгуар впізнав, що це його учитель герметики, дом Клод Фролло, архідиякон. Священник зірвав з горбаня тіару, зламав його патерицю, розірвав мішурну мантію. Між ними почався дивний діалог мовою знаків і жестів, архідиякон грубо струсонув Квазімодо за могутнє плече, потім вони пішли геть.

Після цього Гренгуар попрямував навмання за циганкою. На вулицях ставало темно. На одному з поворотів на дівчину напало двоє чоловіків. Гренгуар впізнав Квазімодо і Клода Фролло. Квазімодо вдарив Гренгуара, поет впав. Раптом з’явився ротмістр королівських стрільців, озброєний з ніг до голови, з шаблею наголо. Він вирвав із рук Квазімодо циганку й посадив поперек свого сідла. Горбань не наважився нападати, бо з’явилися інші озброєні стрільці. Квазімодо схопили і зв’язали, а його спільник зник. Циганка з захопленням дивилася на ротмістра. Вона запитала його ім’я. “Ротмістр Феб де Шатопер до ваших послуг, моя красуне!” – відповів офіцер. Вона подякувала, зісковзнула з коня й зникла. Це трохи засмутило офіцера, бо дівчина сподобалася йому.

Гренгуар, оглушений падінням, блукав містом. Він зайшов на якусь вуличку, де чвалали невиразні, безформні постаті, каліки, кульгаві, сліпці. Вони почали просити милостині. Раптом сліпий, паралітик та безногий кинулися за Гренгуаром. Поет прибіг на величезний майдан. Раптом його переслідувачі стали зовсім здоровими і кинулися на нього. Гренгуара зловили і повідомили, що він у Дворі чудес – городищі злодіїв. Поета повели до їхнього короля, що саме був у шинку. Цим королем виявився не хто інший, як жебрак, який сьогодні привернув увагу глядачів під час вистави. Звали його Клопен Труйльфу. Він був убраний у те саме лахміття, але виразка на його руці вже не було.

Король повідомив Гренгуара, що той має виправдатися і пояснити, чому ввійшов до королівства Арго. Поет мусив якось викрутитися, тому збрехав, що теж хоче стати волоцюгою. Гренгуара змусили пройти випробування: обшукати опудало так, щоб на ньому не задзвенів жоден бубонець. У нього нічого не вийшло, тож король наказав повісити поета. Та їхнім звичаєм не можна було повісити людину, не спитавши, чи не знайдеться жінки, яка захоче його собі взяти. Три жінки з юрби оглянули Гренгуара, але не зважилися взяти його. Та раптом з’явилася Есмеральда – молода циганка, яка танцювала на Гревському майдані і яку хотіли викрасти горбань і архідиякон. Дізнавшись, що Гренгуара повісять, вона сказала, що бере його собі. Князь Циганії приніс глиняний кухоль. За звичаєм поет розбив його, і князь оголосив Гренгуара і Есмеральду чоловіком і дружиною на чотири роки.

Опинившись наодинці з циганкою, Гренгуар розчарувався, бо про першу шлюбну ніч не могло й бути мови. Як тільки він її обійняв, вона вислизнула з його рук і витягла кинджал. Дівчина пояснила, що просто хотіла врятувати його життя. Вони уклали перемир’я, і Есмеральда розповіла дещо про себе. Циганка не знала своїх батьків, до Франції приїхала зовсім маленькою, а до Парижа – торік. Дівчина носила на шиї невеличку овальну ладанку, яка була обтягнута зеленим шовком і в центрі мала велике зелене скельце, схоже на смарагд.