Стислий переказ, виклад змісту

Віктор Петров (Домонтович)

Дівчина з ведмедиком

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Розповідь у творі ведеться від першої особи – Іполита Миколайовича Варецького.

І

Якось у листопаді 1922-го до Іполита завітав Семен Кузьменко. Іполит жив у темній, холодній і вогкій кімнаті. Він викладав в трудшколі і мав декілька лекцій у профшколі й технікумі. Побут Іполита бажав кращого. Коли прийшов Кузьменко, Іполит саме смажив ячмінні зерна на каву і варив картоплю. Спочатку Іполит не впізнав незнайомого військового в зеленій будьонівці з п’ятикутною зіркою. Іполит подумав, що це прийшов якийсь завклубу запропонувати йому виступити у військовій частині з лекцією. За лекцію можна було одержати місячний червоноармійський пайок: борошно, олію, сіль, м’ясо, пшоно, сірники, мило…

Іполит не бачив Кузьменка з 19-го року. 1918-го року Кузьменко брав участь у січневому повстанні, 1919-ого року він був головою завкому, куди Іполит входив як представник інженерної секції. Перед приходом денікінців Кузьменка мобілізували на фронт, і з того часу він зник, потрапивши у вир революції. Іполит згадав січень 1918-го року: Семен стояв, вартуючи на розі Глибочиці й Кадетського шосе. Вони з Іполитом палили цигарки, обговорювали становище: з півночі наближався Муравйов, ішли чутки про польські легіони, що нібито незабаром мають встряти в боротьбу за Київ, починали глухо говорити про німців. Згадавши січень 1918-ого року, Іполит пізнав Кузьменка.

Семен приніс велику білу паляницю. У ті напівголодні роки малий учительський заробіток дуже рідко дозволяв Іполиту з’їсти таку паляницю. Кузьменко розповів, що приїхав цими днями до Києва з Туркестану, де начбригом оперував на басмацькому фронті. Тепер, після демобілізації, планує відновити завод, хоч зараз на місці заводу пустка. Кузьменка підтримали у парткомі, і він вірив, що завод буде, а от Іполит сумнівався, бо не було грошей, палива, заліза, робітників, зв’язку з закордонними ринками.

ІІ

У губвиконкомі з прихильністю поставились до думки Кузьменка відновити працю на металургійному заводі. Держплан підтримав проект. На початку 1923-ого почались засідання, що мали розробити план відбудування мертвого заводу. На цих засіданнях Іполит познайомився з Олександром Владиславовичем Тихменєвим, що приїхав з Москви, як представник Вищої ради народного господарства. То був літній чоловік, грубенький, в золотих окулярах, з сивим волоссям. Тихменєв, киянин, служив у Москві, а родина його жила в Києві. Чоловік мав сивенькі вуса й коротку борідку і виділявся бадьорою життєрадісністю. На одному з чергових засідань Іполит виголосив доповідь про реконструкцію хімічної лабораторії на заводі. Його доповідь Тихменєву сподобалась.

За декілька днів перед закінченням засідань Тихменєв спитав Іполита, чи вчителювання повністю його забезпечує. Від прямої відповіді Іполит спробував ухилитись. Олександер Владиславович сказав, що учительська платня тепер досить незначна і вчителі не ухиляються від приватних лекцій. Іполит зізнався, що в нього педагогічний досвід дуже незначний, в педагоги він потрапив випадково, тільки через те, що припинилася робота на заводі й після закриття йому залишалося або виїхати на провінцію, на поліські торфорозробки, або ж у Києві взятись за викладання. Тихменєв попросив Іполита викладати двом його дочкам деякі предмети і запропонував два червінці на місяць за три півторагодинні тижневі лекції. Іполит погодився, бо розумів, що така платня значна. За ці гроші він сподівався обідати щодня.

IIІ

Стара Тихменєва – Мар’я Семенівна, прийняла Іполита щиро, просто і ласкаво; 18-літня Леся привітливо й стримано, 16-літня Зина з насмішкуватою іронічною бравадою. Після продимленої вогкої печерної кімнати Іполиту було чудно ввійти в чисту, простору, світлу, теплу квартиру Тихменєвих. Чоловік у великих черевиках, солдатськими обмотками до колін, зеленими, захисного цвіту штанями, широкою толстовкою й тріснутими окулярами аж ніяк не пасував до цієї обстановки. Вперше він прийшов ще й з саночками, з якими після лекцій планував зайти в Американську адміністрацію допомоги, щоб одержати посилку з борошном, цукром, какао, маїсом, кокосовим маслом… Тихменєви подумали, що Іполит просто катався з гірки, бо вони ніколи не належали до категорії “людей з саночками”. Вони могли дивитись на саночки як на предмет веселої забавки. Пайок не був для них за життєву проблему.

Мар’я Семенівна дуже любила поговорити та розповіла йому про всі життьові прикрості, які турбували її на той час. Іполита посадили в м’яке крісло, пригостили кавою з вершками, булочками і маслом. Справу про книжки, підручники, лекції, програми лекцій і години для лекцій він вирішив не з Мар’єю Семенівною, а з Лесею. Дівчина в жестах, окремих висловах, загальній манері була схожа на батька. Вона розповіла про попереднє їхнє навчання, показала підручники, що їх вони студіювали, показала їхню кімнату, де вони мали вчитися. У одній шафі було багато ляльок з тих часів, коли Леся й Зина були ще малими дівчатками. А найбільше там було ведмежат, патлатих і кумедних. Вони належали Зині, і дівчина сама показала їх Іполиту. Дивлячись на Зину, що почала бавитися зі своїм рудим ведмедиком, Іполит думав, що вона є така, як і належить бути дівчинці з синіми очима в довгих панчішках: з капризами й коверзуваннями, з любов’ю до цукерок, з бажанням, розігнавшись, посковзатись на блискуче натертому паркеті, подражнити та поперекривляти вчителів, з постійним безтурботно-веселим настроєм, коли й гадки немає, що в світі є щось темне, огидне й прикре.

Чоловік відразу побачив, що Зина – зразок порушення норм доброчинного поводження, бо дівчина трималася з підкресленою задерикуватістю. Чіткий профіль, тонке, блідо-рожеве обличчя, ясна лінія губ, темно-сині, фіалкові очі, по-дитячому задерикуваті – то Зина. Того дня Зина поставила Іполиту зовсім нетактовне питання. Його окуляри не були нові: в одному очкові тріснуло скло, в другому – з дужки випав гвинтик, і він замість гвинтика перев’язав ниточкою, кінчики якої стирчали в обидва боки. Отож, коли Іполит, дівчата і їхня мама обідали, Зина спитала, чи не припускає він, що скло з окулярів може якось ненароком випасти і що кінчики нитки, якою перев’язана дужка, краще було б обрізати, і тоді ці кінчики не стирчали б в обидва боки. Чоловік вгадав її справжній намір подратувати його й зумів вийти без поразки з того ніякового становища. Він сказав, що замість відповіді на запитання, висловлює сподіванку, що згодом, коли вони краще познайомляться, вона подарує йому отого ведмедика, яким оце бавилася. Зина уважно вислухала відповідь і погодилася. Потім схопилася зі свого місця й почала крутитися по кімнаті.

Та дівчина не подарувала йому своєї поразки. Через два тижні після того, як Іполит почав викладати в Тихменєвих, Зина повторила свою витівку. Усі саме обідали. Іполита звичайно після лекції запрошували лишитись пообідати, а він не відмовлявся. Годували в Тихменєвих добре, та й провести годину в теплій кімнаті за тих часів теж було не абищо. У паузі між розмовою, що точилася за обідом, раптом, зовсім несподівано, Зина спитала: “Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?” Збентежена Леся, обурившись з Зини, штовхнула її під столом ногою й ущипнула її. Мар’я Семенівна змогла тільки одне слово вимовити: “Зино!” Іполит відповів, що не мав нагоди спостерігати, не звернув уваги. Зина, побачивши, що Іполит зніяковів, одягла машкару проникливої дитячої покірної ніжності, ласкаво пригорнулась до матері й ніжно гладила її руку. В її очах, проте, стрибали бісенята. Вона сказала матері, що просто хотіла подивитись, як Іполит ніяковіє й червоніє. І хай мама скаже Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись. Леся дивувалася: як у Зини вистачає нахабства після всього сказаного й зробленого ще на когось жалітись і говорити про чемність!..

Поволі Іполит втягувався в родинний уклад Тихменєвих, звикав до дівчат. Коли б не Зина, то від викладання на Староміській вулиці в родині Тихменєвих у нього лишалися б приємні тільки спогади про лагідні години спочинку в м’якому кріслі, про затишну комфортабельність теплих кімнат, про бездоганно виконані письмові Лесині вправи, про її ретельно підготовані відповіді. Але з Зиною все летіло шкереберть. Під час лекцій вона пустувала як мала дівчинка, як учень трудової школи з VI-ої групи.

Бували дні, коли Іполит з важким зідханням і тягарем на серці йшов до Тихменєвих. Зина стежила за кожним його словом і рухом. Чоловік не раз збирався відмовитись од своїх лекцій. Важко було перший місяць, півтора, а потім він звик, втягнувся. Він навчився на удари відповідати ударами. Іполит мав перед Зиною чималу перевагу: він не губився, і коли йому траплялось програти, він приймав це зі стоїчною покорою. Зині ж бракувало витримки.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

VI

Лекції тривали до травня, а тоді Тихменєви виїхали до Москви, де Олександр Владиславович в одній з підмосковних місцевостей підшукав для своєї родини дачу. Лекції було перервано до осені.

Спочатку Іполит був утішений, відпочивав, але швидко зрозумів, що йому бракує Зини, що прокидається гостре бажання бути з нею. Літо 23-го року принесло йому нудьгу, якої він досі не знав і якої не міг ані заховати, ані перемогти. Кожен новий день приходив порожній, небажаний і непотрібний.

Намагаючись відволіктись в кіно, Іполит серед людей помітив дівчину, схожу на Зину. Дівчина стояла спиною до нього, струнка, в прозорій легкій кофточці, з шапкою каштанового волосся над підголеною шиєю, злегка похитуючись. Це легке ритмічне похитування, сіро-сталеві довгі, улюблені Зинині панчішки й туфлі з вузькими носками на низьких закаблуках остаточно упевнили Іполита в тому, що це Зина. Та це була інша дівчина.

Якось у вікні трамваю Іполит знову побачив обличчя, схоже на Зинине. Чоловік навіть побіг навздогін, наздогнав трамвай, вскочив на площадку, але, пройшовши весь вагон і оглянувши всіх, переконався ще раз, що це була тільки випадкова побіжна омана.