Володимир Діброва — Андріївський узвіз (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Володимир Діброва

Андріївський узвіз

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ПЕРЕД ТИМ

Андріївський узвіз – вулиця в Києві, яка з’єднує низ міста з верхом. Поділ, район колись заселений ремісниками й торгівцями, з княжими палатами, які повстали на високому правому березі Дніпра. Вулиця – одна із найкоротших у Києві, довжина – 750 метрів. Перепад висоти між Контрактовою площею й церквою Св. Андрія – 70 метрів (найбільший у місті). Не виключено, що, коли скрізь танули льодовики і утворювалися континенти, ця вулиця була руслом могутньої річки. Єдиним бажанням цієї річки було злитися з Дніпром, який тоді був морем.

Раз на рік, в останні вихідні травня на Узвозі відбувається свято міста – день Києва. Усе місто пропливає за ці дні Андріївським Узвозом.

На це свято потрапив чоловік. Зранку він дістався до Контрактової площі і тепер поволі пхався у бік церкви на горі. Він щойно переніс мікроінсульт, через що й був змушений зупинятися, відсапуватися і реєструвати незадовільний стан речей на вулиці. Думав про те, що за часів річки тут було царство свободи, а нині? Чоловік зібрався за звичкою сплюнути, та не було де. Він думав, що всі люди полонені часом, обставинами і власним хворобливим тілом. Добре було би, якби людям кидали рятівну линву, щоб хапатися за неї.

Він дійшов майже до краю Узвозу і зайшов за церкву. Там плюнув і у ту мить почув звук, який нагадував водночас ляскіт батога, вибух фугаса і грім. Біль вдарив чоловікові в серце. Чоловік стояв спиною до джерела подій і не бачив, що то театральна трупа, яка хотіла привернути сьогодні увагу, ляснула об асфальт дошкою.

Чоловік не встиг ні злякатися, ні з’ясувати, бомба це чи інфаркт, яким його від початку березня страхали лікарі. Раптом він почав набирати висоту, потім завис над Узвозом і побачив місця, де щойно спинявся. Не всі, а лише найбільш пам’ятні. Таких зупинок він нарахував п’ять.

П’ЯТА ЗУПИНКА

Початок березня, чоловіку 54 роки. Його одяг свідчить про смак, його погляд – про досвід, його хода – про те, що він відчуває кожну свою м’язу. Він заходить у будинок і піднімається ліфтом на останній поверх. Там в затишній однокімнатній квартирі на нього чекає коханка. Ця жінка вміє видобувати з нього електрику, а він із неї. Тому їм так добре разом. Вони з нею працюють на одній кафедрі. Кілька років тому вона переїхала на цю квартиру, купила фарбу і забула на роботі. Чоловік привіз фарбу на її прохання, і відтоді вони коханці.

Від неї чоловік має піти на концерт із нагоди державного свята. Там на сцені, прикрашеній прапорами, сидітиме президія, хазяї життя усіх габаритів і мастей. Треба бути щонайменше ректором провідного університету, щоби мати право на це запрошення. Він поки що проректор. Але його керівник, ректор, людина впливова. Ходять чутки, що його ось-ось зроблять міністром. Тоді чоловік з його благословення стане ректором.

Чоловік дзвонить у двері жінки. Він рідко приходить без гостинця, а без квітів – ніколи. Він ховає квіти за спину і п’ять разів (їхній умовний код) тисне пляшкою на дзвінок. Та сьогодні жінка просить його більше не приходити. Чоловік обіцяє їй, що стане ректором, до літа розлучиться, але жінка невмолима. Він вимагає пояснень і дізнається, що вона наступного тижня одружується з директором іноземної фірми, в якій вона зараз працює. І в травні вони звідси їдуть геть.

* * *

Вражений розривом з коханкою, чоловік йде на концерт. Він не звертає уваги на машини. Водії не хочуть через придурка сідати за ґрати і змушені об’їздити його. Але за це вони кроплять чоловіка грязюкою і з голови до ніг перчать чумазими словами.

Чоловік приходить до театрального виходу, і охоронці обмацують його, шукаючи зброю, але для керівництва країни він не загроза.

* * *

Його місце – в партері, навскіс від помосту, де височить президія урочистих зборів. Чоловік розглядає почесних сидунів. Він їх побоюється, презирає і хоче на їхнє місце. Чоловік хотів би вважати себе знавцем високого і прекрасного, але місцеві звичаї й повадки цих хазяїв життя – це єдине, що він встиг збагнути за всю свою наукову кар’єру. Він легко ділить президію на типажі – мугирі, кримінальники, м’ясо-молочна порода, нікчеми. Серед них немає ідеалістів. Тих, що за ідею заріжуть рідного тата. Бо ці заріжуть за гроші, владу, але не за світлу мрію.

Президія виголошує все, що напланувала. На чоловіка ніхто не звертає увагу. Хіба що сухенька чиновниця, що представляє тут педагогів, уздріла, що в нього мокра голова. Члени президії тужаться і витискають з наявних думок купи свіжих ідей. Формуються дві окремі купки. У правій громадиться те, що відгонить тілом, тобто їжею, у лівій – духом, тобто красивими словами. Купки не дуже родичаються. Дискусія переходить у бійку, але згодом усі вирішують, що треба придумати якусь спільну ідею. Щоб і нагодувати всіх і водночас запровадити духовність. З майстрів слова та ветеранів ідеології формують бригаду, яка має знайти ідею.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

* * *

Замість дзвоника після перерви тричі бовкає церковний дзвін. Звучить гімн. Дійство відбиває самобутність національного духу і відповідає міжнародним стандартам. Наочність апофеозу посилена князем (на цю роль одразу наклав лапу головний народний артист), який гарцює коном на справжньому коні.

* * *

Чоловік думає, що не знає ні цих людей, ні жінки, з якою йому було легко й весело. Чоловік думав, що знає, чого він хоче: раз на кілька днів бути з нею, кілька годин кілька разів на тиждень. I вона, здавалося, хотіла того ж. Але тепер він не певен. Якась невизначена небезпека не дає чоловікові зосередитися на концерті. Загроза походить не від горлопанів і не від президії, яка осіла по ложах. Щось суне на нього зсередини. Він поривається на вихід. Перегорнути цю сторінку, забути про неї, оголосити її сном – от що йому треба. А для цього треба, як мінімум, виспатися.

* * *

Вдома дружина вже кілька годин чекає на нього, щоби поскаржитися на дочку. Вона бачить, що його хитає, але не питає, де він був. Чоловік йде у ванну і помічає, що не може підняти ногу. Він б’є по клямці й вивалюється в коридор, де його підхоплює дружина. Вона каже, що йому, звичайно, плювати на родину, але цього разу треба діяти, поки не пізно. Їх дочка кидає свого чоловіка, тому треба з нею поговорити. Зять-письменник – поет, а тепер іще й есеїст, бо за вірші зараз ніхто не платить. Чоловік читає все, що той друкує. Останні роки зять живе із іноземних стипендій. Їздить по світі як незалежний інтелектуал і співає про все, що бачить. Добре йому, чоловік теж хотів би так. Стиль зятя – важкі, синтаксично заплутані фрази з безліччю ліричних відступів, непролазне буяння підрядних речень, плетиво з прикметникових зворотів, іноземні фрази без перекладу і з помилками. Найбільше чоловіка дратує зятева зверхність. До влади, яка вже не хоче підгодовувати митців, і до “міщан”, тобто всіх тих, кого не цікавить його творчість. У дочки досі немає дітей, хоча минуло 13 років її спільного життя з поетом.

Дружина питає чоловіка, чому він мовчить. Він їй каже, що курява осяде, і все стане на свої місця. Зі спальні виходить дочка. Вона удає, що поспішає, хоча їй кортить сісти і у всьому зізнатися батькам. Дочка ховається у ванній і кричить, що вона сама виставила чоловіка, бо він нікчема. Дружина нагадує дочці, що вона вже двічі їздила з ним за кордон: спочатку – на місяць, тоді – на півроку. А ще дружина каже дочці, що їй вже 32 роки, треба народжувати дитину. Мама радить боротися за чоловіка, але дочка бачить нещасливих батьків і питає, чого досягла мама. Тоді йде геть.

Дружина думає, що чоловік п’яний. Вона знає, що в нього є коханка, але не розуміє, чому він при цьому тягне ногу. Чоловік сідає і згадує зятя, майстера красного слова. на таких немає цензури і редакторів. А перечитувати написане їх не вчили. Тому увесь їхній проніс іде в друк. Такі свято вірять, що література – це слова, а не те, що за словами.

Жінка веде чоловіка у ванну, бо думає, що він п’яний або отруївся. Та раптом він падає.

Чоловік опиняється у лікарні і йому привиджується зять. Чоловік каже йому, що той не виправдав його сподівань, обманув його. Він і його перевесники. Вони – не письменники, а охоронці красивих слів. Чоловік думав, що вони розкажуть, що з усіма відбувається, виведуть їх на світовий рівень. А вони – нарцисисти, пустоцвіт, пшик! Зять не згоден. Він береться за подушку і душить чоловіка.

* * *

Лікар говорить чоловікові, що після інсульту будуть проблеми з пам’яттю й з мовленням, не виключена і загальна розмагніченість. За всю свою практику лікар не бачив, щоб параліч відступав так швидко. Завтра чоловіка випишуть, але треба берегти судини

Чоловік хоче знати, чи зможе медицина відновити його. І, якщо так, то коли. Щоб усе було як до параліча. Лікар каже, що все буде, але поступово, наприкінці травня чи на початку червня потрібно вернутися сюди на профілактику. Чоловік хоче знати правду: чи вплине його діагноз на цю функцію? Лікар каже, що медики розробили інтенсивний профілактичний курс. Його тривалість – від десяти до дванадцяти днів. Що сюди входить? Крапельниця. Щодня. Плюс медикаментозна підтримка. Крім того, аналізи, рентген, комп’ютер. У травні-місяці. Або на початку червня.

* * *

Дружина говорить, що швидке одужання чоловіка – чудо. Але це і попередження: треба міняти життя, наприклад, охреститися. Чоловік каже, що це дурниці, лікарі йому все пояснили, і він дотримуватиметься дієти, режиму, і все буде добре. Та раптом хапає плащ і їде туди, де височать три церкви. Якщо відмовлять в одній, піду в іншу. Такий його план.

У першій церкві купує свічку, а якась жінка каже, що по тому, як плавиться віск, і які форми він приймає, можна побачити, хто на тебе зиркав лихим оком або наслав уроки. Чоловік квапиться на вихід.

В другій церкві якраз виспівують кінець служби. Священник виходить з олтаря. Чоловік підходить до якогось ченця за прилавком і питає, чи можна охреститися. Дізнається, що зараз піст, тому треба поговорити з батюшкою.