Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розділ перший

В багатій сім’ї поміщиків Попельських народився хлопчик. Коли молода мати Ганна Михайлівна почула тихий і жалібний перший крик дитини, на її обличчі відбилося страждання. Вона спитала бабку: “Чого… чого це він?” Бабка відповіла, що так і має бути, але серце матері уже чуло горе, яке нависло над колискою.

Хлопчик, якого назвали Петрусем, народився сліпим. Спочатку ніхто цього не помітив, але через кілька тижнів стало видно, що обличчя хлопчика завжди нерухоме і якось не по-дитячому серйозне. Через кілька днів лікар підтвердив, що хлопчик сліпий. Мати вислухала цю звістку з спокійним смутком. “Я знала давно”, – сказала вона тихо.

Крім матері і батька, у хлопчика був дядько Максим Яценко – мамин брат, який жив з ними. Батько хлопчика був звичайним сільським поміщиком Південно-західного краю. Був добрий, пильно наглядав за робітниками, і праця забирала майже весь його час, тому він мало часу проводив вдома і майже не займався вихованням хлопчика. Зате дядько Максим Яценко був зовсім інша людина. 10 років тому він був відомий як найнебезпечніший забіяка не тільки в околицях його маєтку, а навіть у Києві “на Контрактах” – славетному київському ярмарку. На ласкаві речі панів він відповідав нечемностями, а селянам дарував свавільство й грубощі. Згодом Максим виїхав до Італії і приєднався до такого ж забіяки й єретика – Гарібальді. Усі вважали уже, що Максим загинув, але через кілька років він несподівано прибув у дім своєї сестри, де й залишився. Він повернувся без правої ноги, тому ходив на милиці, а ліва рука була покалічена. Максим став серйознішим, вгамувався, і тільки часом його гострий язик орудував так само влучно, як колись шабля. Багато часу він проводив у своїй бібліотеці. У той час, коли народився хлопчик, у волоссі дяді Максима вже пробивалася срібляста сивина. Чоловік мав гаряче й добре серце. Дивна подібність долі хлопчика до його власної зацікавила дядю Максима.

Ганна Михайлівна розуміла, що сина чекає тяжке майбутнє. Вона хотіла зробити хлопчика центром сім’ї і задовольняти найменшу його примху. Та дядя Максим переконав сестру, що у хлопчика є всі шанси розвинути інші свої здібності до такої міри, щоб хоч почасти надолужити сліпоту. Він просив не кидатися стрімголов на кожен жалібний крик дитини, а дати їй можливість досліджувати світ. Через кілька місяців після цієї розмови хлопчик вільно й швидко лазив по кімнатах, насторожуючи слух назустріч всякому звуку, і обмацував кожну річ, що потрапляла до рук. Матір він незабаром навчився пізнавати з ходи, а обличчя людей вивчав дотиками пальців.

З натури він був дуже жвава й рухлива дитина, та сліпота дедалі більше накладала свій відбиток на темперамент хлопчика. Жвавість рухів потроху втрачалася. Світ проникав у маленьку голівку сліпого переважно у формі звуків.

Коли третя зима його життя наближалася до кінця і в кімнати долинули звуки весняних потоків, окрики журавлів, капання бурульок, на хлопчиковому обличчі відбилося болісне нерозуміння. Мати здогадувалася, що він не може збагнути усіх нових звуків. Дитина була стривожена й неспокійна.

Чудового весняного дня мама і дядько вивели хлопчика в поле, на берег близької річки. На обличчі хлопчика з’явився безпорадно-розгублений вираз. Уся чудова весняна природа для сліпого була лише безмежною пітьмою, що незвично хвилювала навкруги, ворушилась, рокотала й дзвеніла. Від цих нових звуків сильно колотилося дитяче серце. Трель жайворонка, тихий шелест зазеленілої берізки, ледве чутні сплески річки, свист ластів’ячого крила, бриніння мошки, протяжний і смутний окрик плугатаря на рівнині, – усі ці звуки хлопчик не міг схопити у цілості, і раптом знепритомнів.

Дядю Максима дуже стурбував цей випадок. Він почав читати спеціальні книжки і все більше переконувався, що природа, яка позбавила хлопчика зору, не скривдила його в усьому іншому. І дяді Максимові здавалося, що він покликаний до того, щоб розвинути притаманні хлопчикові нахили. “Хто знає, – думав старий гарібальдієць, – адже боротися можна не тільки списом та шаблею. Може, несправедливо скривджений долею здійме згодом доступну йому зброю в оборону інших, знедолених життям, і тоді я не марно проживу на світі, знівечений старий солдат…”

Після першої весняної прогулянки хлопчик кілька днів пролежав, марячи. Максим зрозумів, що дивна тривога хлопчика та раптова непритомність пояснювались багатством вражень, з якими не здолала впоратися свідомість. Дядько вирішив допускати ці враження до хлопчика поступово.

Розділ другий

Петрусеві йшов уже 5-ий рік. Він був тонкий і кволий, але ходив і навіть бігав вільно по всьому дому. Та вже по двору він ходив з більшими труднощами, постукуючи поперед себе палицею. А як у руках у нього не було палиці, то він волів лазити по землі.

Одного літнього вечора хлопчик лежав у кімнаті, напівдрімаючи. Ось уже кілька днів він засипав під якимсь особливим, чарівним враженням, якого не міг собі другого дня пояснити. Ранком він прокидався розніжений і жваво питав у матері: “Що це було… вчора? Що воно таке?” Мати не знала, в чому річ, і цього вечора вирішила залишитися біля постелі дитини довше, щоб з’ясувати собі дивовижну загадку. Через деякий час Петрусь попросив її вийти, бо воно боїться її і досі його нема. Мати вийшла, вирішивши непомітно підійти до відчиненого вікна з боку саду. Не встигла вона зробити свого обходу, як загадка з’ясувалась. Вона раптом почула нехитрі переливи простої мелодії дудки. Це грав конюх Йохим.

Йохим справді грав гарно. Він умів грати і на скрипці, але з того часу як його кохана Марія вийшла заміж за іншого, він не грав на скрипці. Йохим зробив собі дудку з верболозу, і одного вечора зі стайні полились ніжні, задумливі, переливчасті й тремтливі трелі.

Якось ввечері Йохим лежав у стайні і раптом відчув, як чиясь маленька рука хутко пробігла легкими пальцями по його обличчю, сковзнула по руках і далі почала якось квапливо обмацувати дудку. Біля його ліжка стояв сліпий панич і жадібно тягся до нього своїми рученятами. Через годину мати, схотівши глянути на сонного Петруся, не знайшла його в постелі. Материнська кмітливість підказала їй, де треба шукати зниклого хлопчика. Вона прийшла до Йохима, який відпочивав від гри, а Петрусь сидів на ліжку, загорнутий у Йохимів кожух, і все ще жадібно прислухався до увірваної пісні.

Відтоді кожного вечора хлопчик приходив до Йохима у стайню. Матері не подобались ці музичні сеанси і вона вирішила привернути увагу сина грою на фортепіано. Попельська попросила чоловіка виписати з міста піаніно. Поки інструменту не привезли, Петрик ходив до конюха, брав дудку тремтячими руками і пробував грати.

Через три тижні з міста привезли піаніно. Ганна Михайлівна була впевнена, що її Петя забуде тепер стайню й дударя. Жінка заграла для сина, брата і Йохима, який несміливо зайшов у будинок, щось особливо гучне, але досить хитре, що вимагало неабиякої гнучкості пальців. Петрусеві не сподобалося: віденському інструментові, як виявилось, було над силу боротися з куском української верби.

Попельська зрозуміла, що вона жорстоко переможена простим конюхом Йохимом з його дурною свистілкою! Та з часом його гра зачарувала і її. А згодом, вечорами, між панським домом і Йохимовою стайнею почалося дивовижне змагання. Із сарая вилітали переливчасті трелі дудки, а назустріч їм з відчинених вікон садиби, линули співучі, повні акорди фортепіано. Йохим раз по раз відкладав дудку і починав прислухатися з чимраз більшим зацікавленням. Він сказав, що музика гарна, узяв хлопчика на руки і пішов до відчиненого вікна вітальні.

Гнівне почуття Ганни до Йохима уляглося зовсім. Вона була щаслива і усвідомлювала, що завдячує цим щастям йому.

Материна гра підкупила слух Петруся і змінила його ставлення до інструмента. Хлопчик почав уважно досліджувати інструмент пальцями. Він торкався клавіш і милувався кожним окремим тоном. Вже у цій чуйній уважності до елементарних звуків виявилися задатки артиста.

Якось Максим попросив Йохима заспівати гарної старої пісні. Конюх заспівав “Ой, там на горі та й женці жнуть”. Петрусеві, який був біля нього, Максим сказав, що це не хлопські пісні. Це пісні сильного, вільного народу. Дядько боявся, що темна голова дитини неспроможна буде засвоїти мальовничої мови народної поезії. Він забув, що українські кобзарі й бандуристи були здебільшого сліпі. Хлопчик чудово зрозумів і уявив образи пісні. Максим зрозумів, що чуйна натура хлопчика здатна відгукнутися, незважаючи на сліпоту, на поетичні образи пісні.

Розділ третій

Завдяки Максиму, сліпий у всьому, де це було можливо, полишений був на власні зусилля, і це дало якнайкращі наслідки. У 6 років Петрусь отримав від дядька невелику й смирну конячку. Через два-три місяці хлопчик весело скакав у сідлі поруч Йохима, який командував лише на поворотах.

Для свого віку хлопчик був високий і стрункий; обличчя його було трохи бліде, риси тонкі й виразні. Чорне волосся ще дужче відтіняло білість обличчя, а великі, темні, мало рухливі очі надавали йому своєрідного виразу, що якось зразу привертав увагу. Його рухи в знайомому місці були впевнені, та все ж помітно було, що природна жвавість придушена і проявляється іноді досить різкими нервовими поривами.

Він затямлював пісні, ще уважніше ловив голоси навколишньої природи і часом вмів узагальнити їх вільною імпровізацією. Він і сам не міг відокремити в своїх піснях цих двох елементів: так суцільно злилися в ньому вони обидва.

У 9 років хлопчик почав отримувати перші уроки від дядька. Здавалося, Петро жив повним життям і не усвідомлював своєї сліпоти. А тимчасом якийсь дивний, недитячий смуток все-таки прозирав у його характері. Максим пояснив це відсутністю дитячого оточення.

У невеликому сусідньому маєтку недавно оселилося подружжя Яскульських.