Стислий переказ, виклад змісту скорочено

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

В багатій сім’ї поміщиків Попельських народився хлопчик. Коли молода мати Ганна Михайлівна почула тихий і жалібний перший крик дитини, на її обличчі відбилося страждання. Вона спитала бабку: “Чого… чого це він?” Бабка відповіла, що так і має бути, але серце матері уже чуло горе, яке нависло над колискою.

Хлопчик, якого назвали Петрусем, народився сліпим. Спочатку ніхто цього не помітив, але через кілька тижнів лікар підтвердив сліпоту. Мати сказала, що знала це давно.

Батько хлопчика був звичайним сільським поміщиком Південно-західного краю. Він був добрий, пильно наглядав за робітниками, і праця забирала майже весь його час. Крім батьків, з хлопчиком жив його дядько Максим Яценко, який був рідним братом Петрусевої мами. 10 років тому Максим був відомий як найнебезпечніший забіяка. Згодом Максим виїхав до Італії і приєднався до такого ж забіяки й єретика – Гарібальді. Усі вже думали, що Максим загинув, але через кілька років він повернувся і залишився у домі сестри. Чоловік повернувся без правої ноги, тому ходив на милиці, а його ліва рука була покалічена. Максим став серйознішим, вгамувався, багато часу проводив у своїй бібліотеці. Чоловік мав гаряче й добре серце.

Ганна Михайлівна хотіла зробити Петруся центром сім’ї і задовольняти найменшу його примху. Та дядя Максим переконав сестру, що у хлопчика є всі шанси розвинути інші свої здібності до такої міри, щоб хоч почасти надолужити сліпоту. Він просив не кидатися стрімголов на кожен жалібний крик дитини, а дати їй можливість досліджувати світ. Через кілька місяців після цієї розмови хлопчик вільно й швидко лазив по кімнатах, навчився пізнавати людей з ходи, а обличчя вивчав дотиками пальців.

Коли третя зима його життя наближалася до кінця і в кімнати долинули звуки весни, на хлопчиковому обличчі відбилося болісне нерозуміння. Мати здогадувалася, що він не може збагнути усіх нових звуків. Чудового весняного дня мама і дядько вивели хлопчика в поле, на берег близької річки. Від багатства вражень і звуків хлопчик знепритомнів.

Дядю Максима дуже стурбував цей випадок. Він почав читати спеціальні книжки і все більше переконувався, що природа, яка позбавила хлопчика зору, не скривдила його в усьому іншому. Дядько вирішив допускати до племінника враження поступово.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Петрусеві йшов уже 5-ий рік. Він вільно ходив по всьому дому, але на подвір’ї йому була потрібна палиця.

Одного літнього вечора хлопчик лежав у кімнаті, напівдрімаючи. Ось уже кілька днів він засинав під якимсь особливим, чарівним враженням. Ранком він питав у матері, що це таке було. Одного вечора мама з’ясувала, що Петрусь чує нехитрі переливи простої мелодії дудки, на якій грав конюх Йохим. Колись Йохим грав і на скрипці, але з того часу як його кохана Марія вийшла заміж за іншого, він грав на дудці з верболозу.

Якось ввечері Йохим лежав у стайні і раптом відчув, як чиясь маленька рука хутко пробігла пальцями по його обличчю, сковзнула по руках і далі почала обмацувати дудку. Це був сліпий панич. Через годину мати, не знайшла його в постелі і здогадалася піти до Йохима. Там вона й знайшла сина, який все ще жадібно прислухався до увірваної пісні.

Відтоді кожного вечора хлопчик приходив до Йохима у стайню. Матері не подобались ці музичні сеанси і вона вирішила привернути увагу сина грою на фортепіано. Через три тижні з міста привезли піаніно. Ганна Михайлівна була впевнена, що її Петя забуде тепер стайню й дударя. Жінка заграла для сина, брата і Йохима, який несміливо зайшов у будинок, щось особливо гучне, але досить хитре, що вимагало неабиякої гнучкості пальців. Петрусеві не сподобалося. З часом Попельську теж зачарувала гра на дудці. А згодом, вечорами, між панським домом і Йохимовою стайнею почалося дивовижне змагання. Із сараю вилітали переливчасті трелі дудки, а назустріч їм линули акорди фортепіано. Гнівне почуття Ганни до Йохима уляглося зовсім.

Петрусь змінив ставлення до фортепіано. Хлопчик почав уважно досліджувати інструмент пальцями. Він торкався клавіш і милувався кожним окремим тоном. У ньому починали виявлятися задатки артиста.

Якось Максим попросив Йохима заспівати гарної старої пісні. Конюх заспівав “Ой, там на горі та й женці жнуть”. Петрусь, на здивування дядька, чудово зрозумів і уявив образи пісні. Дядько зрозумів, що чуйна натура хлопчика здатна відгукнутися, незважаючи на сліпоту, на поетичні образи пісні.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

У 6 років Петрусь отримав від дядька невелику й смирну конячку. Через два-три місяці хлопчик весело скакав у сідлі поруч Йохима, який командував лише на поворотах.

Для свого віку хлопчик був високий і стрункий; обличчя його було трохи бліде, риси тонкі й виразні. Чорне волосся ще дужче відтіняло білість обличчя, а великі, темні, мало рухливі очі надавали йому своєрідного виразу, що якось зразу привертав увагу.

Він затямлював пісні, ще уважніше ловив голоси навколишньої природи і часом вмів узагальнити їх вільною імпровізацією.

У 9 років хлопчик почав отримувати від дядька перші уроки. Здавалося, Петро жив повним життям і не усвідомлював своєї сліпоти. А тимчасом якийсь дивний, недитячий смуток все-таки прозирав у його характері. Максим пояснив це відсутністю дитячого оточення.

У невеликому сусідньому маєтку недавно оселилося подружжя Яскульських. У них була єдина дочка, майже одноліток сліпого хлопця. Евеліна була невеликою дівчинкою, з довгою русою косою й голубими очима. Вона вражала всіх якоюсь дивною солідністю, недитячою розсудливістю. Здавалося, ніби перед вами не дитина, а малесенька доросла жінка.

Якось Петро був сам на пагорбку над річкою. Він грав, а потім задрімав на хвилину. Раптом чиїсь легкі кроки вивели його з дрімоти. То прийшла Евеліна і спитала, хто це недавно тут грав. Сліпий не любив, коли порушували його самотність. Тому він неприязно зустрів дівчинку. Потім він спитав, чому вона не йде геть. Діти вже майже сварилися, але хлопця покликав Йохим. Петро хутко збіг з пагорбка. “Ах, який поганий хлопець!” – почув він за собою щиро обурене зауваження.

Другого дня, сидячи на тому самому місці, хлопець жалів, що образив дівчинку. Днів зо три дівчинка зовсім не приходила. Але четвертого дня Петрусь почув її кроки внизу, на березі річки. Він гукнув, чи це вона, а дівчинка спитала: “Хіба ви не бачите, що це я?”. Це звичайне запитання боляче озвалось в серці сліпого. Згодом між ними зав’язалася розмова, і хлопець раптом став обмацувати її волосся і обличчя. Дівчинка налякалася і сказала про це. Хлопець зрозумів, що його сліпота викликає страх у людей. Він упав на траву й заплакав. Евеліна намагалася заспокоїти його, і Петро сказав, що він сліпий. Дівчина обняла його і сама заплакала.

Відтоді вона стали дружити. Дівчинка приходила щодня в садибу Петра, а через якийсь час вона теж стала ученицею в Максима.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Дядькові здавалося, що тепер у його вихованця є все, чого йому ще бракувало, та це була гірка помилка. Коли хлопець переходив з дитинства в отроцтво, він ставав усе більш тривожним. В ньому дедалі більше вироблявся нахил до самотності. Коли Петро наближався до критичного віку між отроцтвом і юнацтвом, його зростання проходило досить спокійно. Та це був лише період тимчасового затишшя.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Минуло ще кілька років. Петро, що став уже юнаком, зріс, як теплична квітка, захищений від різких сторонніх впливів далекого життя. Він навчився добре грати на дудці і фортепіано. Мати бачила, що захищена, ніби муром, душа її сина дрімає в якомусь зачарованому півсні, штучному, але спокійному. І вона не хотіла порушувати цієї рівноваги.

Та от надійшов час, коли дядько Максим вирішив відчинити двері теплиці, щоб у неї міг ринути свіжий струмінь повітря ззовні. Для першого разу він запросив до себе старого товариша Ставрученка і його синів-студентів. З ними приїхав ще юний кадет, син одного з найближчих поміщиків.

Одного вечора Петро, Евеліна, молоді Ставрученки і кадет сиділи в саду. Хлопці були вражені надзвичайною розсудливістю 17-літньої Евеліни, бо вона говорила, що в кожної людини є свій шлях у житті, і свій вона уже визначила. Евеліна була справжньою красунею. Сліпий теж виріс і змужнів. Слухаючи розмову дівчини, Ставрученків і кадета, він відчував, що життя котиться повз нього. До нього не зверталися з запитаннями, у нього не питали думок, і скоро виявилося, що він стоїть осторонь.

Через два тижні молоді люди знов гостювали у Попельських. Відчувши себе зайвим, Петро пішов у сад. Там його знайшла Евеліна і запитала, чому він такий сумний. Петро сказав, що він зовсім зайвий на світі. Дівчина звинувачувала в усьому дядька Максима. Потім вона спитала, чи не спадало йому на думку, що вони повинні одружитися. Петро відповів, що перед нею є багато можливостей, а він просто сліпий. Дівчина сказала, що кохає його. Тепер хлопець почував у ній ще якусь іншу, нову дівчину. Вони повернулися до гостей, і Петро заграв на фортепіано якусь італійську п’єсу, але своєрідно, вплітаючи мелодії народної пісні. Слухачі були вражені і хвалили Петра. Хлопець боровся з враженнями нового щастя, а може, відчував також наближення грози у своїй долі.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Другого дня Петро прокинувся з оновленою душею. В усій садибі стало якось світліше й радісніше. Ганна Михайлівна наче помолоділа сама, Максим частіше жартував. Молоді люди посміхались і складали якісь плани. Петрові належало серйозно докінчувати свою музичну освіту.

Восени Попельські всією сім’єю вирушили до Ставрученків. Петро почував себе тепер далеко вільніше серед молодого товариства.

Одного дня господарі й гості вирушили в N-ський монастир. Дорогою до монастиря усі звернули до Колодні, де був похований славетний колись “лицар”, старий козацький ватажок Гнат Карий. Судячи зі старовинних записів, поряд з ним був похований сліпий бандурист Юрко, що супроводив отамана в походах…