Стислий переказ, виклад змісту

Таємниця трьох невідомих

Третя частина з трилогії “Тореадори з Васюківки”, яку розказав уже Ява Рень

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Таємниця трьох невідомих,

або

Повість про те, як посварилися Іван Васильович з Павлом Денисовичем і що з того вийшло

Розділ 1

Як це все почалось…

Павло Денисович – чудова, надзвичайна, добра, вихована, розумна людина. Він вигадав пристрій для розстібування ґудзиків, після якого Карафолька три дні не міг сісти. Любить вареники з вишнями. Має великі відстовбурчені вуха.

Гарна людина і Іван Васильович. Той, що заблудив у кукурудзі і вивісив дідові підіштаники на телевізійній антені. Любить морозиво і якось з’їв вісім порцій. У Івана Васильовича весь ніс і щоки у рудому ластовинні.

Обидва люблять поговорти. А як дружили Павло Денисович з Іваном Васильовичем! І от ці прекрасні люди посварилися. Іван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович – це мій друг Павлуша.

А все через гурток малювання. Я в першому класі хотів бути художником і намалював гарну Курочку Рябу. Але це був мій перший і останній шедевр. До того ж я дальтонік. І Павлуша, наче нічого не знає, запропонував записатися у гурток малювання. А туди він хотів через Гребенючку. Ми з другом і Гребенючкою засперечалися про гурток, я назвав її мавпою, Павлуша заступився, і я сказав, хай цілується з нею. Я пішов геть.

Розділ 2

Шукаю напарника. Геніальна теорія Антончика Мацієвського. У мене виникає ідея

Я думав, що завтра помиримось, бо не раз сварилися з Павлушею і. Але минуло три дні, а Павлуша все не говорив і записався-таки у художній гурток. Це вже була зрада. І я не міг йому пробачити.

Я відчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке, щоб світ похитнувся. І я пішов на вигін до хлопців. Вони сиділи кружка, курили й балакали про страшне. Вася Деркач перебував під впливом своєї двоюрідної бабусі Мокрини і розповідав страшні історії. Я подумки вибирав напарника з Кагарлицького, Карафольки, Деракача, Мацієвського.

Антончик Мацієвський говорив про життя після смерті. Він згадав про Горбушину могилу, яка була у нашому селі, і на якій люди бачили привида. Я запропонував перевірити легенду про Горбушину могилу. Піти вночі в п’ятницю й перевірити. Хлопці пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.

Розділ 3

Легенда про Горбушину могилу

Ще за козаччини, повертаючись із турецького походу, стояли біля нашого села у долині запорожці. Сотня сотника Горбуші. І несподівано щез уночі мішок золотих дукатів, уся казна козача, всі скарби, трофеї з важкого походу. Скарбником у запорожців був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадіжці. Хоч як клявся старий Захарко, що не винен, але довести нічого не зміг. І наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. І тут-таки й поховали Захарка. Рушила сотня далі на Запорожжя.

Минув час, сотник Горбуша повернувся у ці місця і купив цю землю, заклав маєток. Бо то він сам викрав тоді той скарб і закопав у долині під вербою. Але не минулося йому злодіяння. Став з’являтися йому вночі привид Захарка. У довгій білій сорочині, без голови. Горбуша схоплювався з ліжка і біг світ за очі, аж поки не падав знесилений. І наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попіл вистрілити з гармати. Сподівався, що те врятує його від жахливих нічних видінь. Почали розкопувати могилу. Розкопали – голова Захаркова є, а тіла нема. Копали далі. А на сьому ніч на дні ями раптом зануртувало джерело, яке зветься Захарковим. Ще дужче спохмурнів сотник Горбуша, ще більше пив. Одного разу знайшли Горбушу на березі Захаркового озера під вербою, де колись закопав він крадений скарб, мертвого і без голови. А голову знайти не могли. Так його без голови й поховали. І збудували над його могилою каплицю. А невдовзі сам собою спалахнув маєток сотника Горбуші і згорів дотла. І лишилася від Горбуші тільки ота каплиця на сільському цвинтарі. Як тільки починає сутеніти, біля каплиці вже не побачиш живої душі. Люди обходили її десятою дорогою. Начебто щоп’ятниці (бо саме у п’ятницю був страчений Захарко) рівно опівночі з’являвся біля каплиці білий привид без голови. То приходив до Горбуші старий скарбник нагадати про себе. Проте побачити привид міг не кожен. Тільки, якщо ти щось украв і прийдеш після цього в п’ятницю опівночі до каплиці.

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ 4

Я беру в напарники Антончика Мацієвського. Крадіжка апарата. Ми йдемо в розвідку на кладовище

Хлопці не дуже хотіли шукати привида, питали, як я доведу, що його бачив. І я сказав, що сфотографую. Карафолька сказав, що якби можна було сфотографувати привида, це б давно уже зробили. Хлопці сміялися. Тоді я запропонував Антончику стати моїм напарником. Антончик зашарівся від задоволення, бо ще кілька днів тому я насміхався з нього. Коли ми відійшли, Антончик сказав, що треба фотоапарата. Я вирішив вкрасти. Все одно ж треба щось украсти, щоб привид явився. Вкрадемо у Бардадима. Антончик налякався, бо Гришка Бардадим – двометровий здоровило-десятикласник. Його всі хлопці боялися. Але в нього був найкращий у селі фотоапарат “Київ”. Антончику навіть на шухері стояти не довелось. Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки.

Антончика розпирало від гордості. І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу. Він мазюкав пензлем.

До ночі фотоапарат я заховав у сіні на горищі. І ми з Антончиком пішли на кладовище в розвідку. Кладовище наше край села, з вулиці відгороджене воно високим щільним парканом, з усіх інших боків ніякой загорожі не було. Трохи праворуч стояла хата діда Салимона (обійстя діда межувало з кладовищем). Неприємне було у діда Салимона сусідство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже біля самісінького дідового порога. Найзручніше було дістатися до Горбушиної могили через город і садок діда Салимона.

Дома в діда саме нікого не було: дід на баштані, а баба на річку повела племінника з дітьми з Москви, які в гості приїхали. Ми легко склали план маршруту: з вулиці заходимо спершу до Карафольки (так зручніше, бо в діда тин, зачепитися можна), потім Карафольчиним городом у дідову картоплю, минаємо свинарник, погрібню, вулики. У садку залазимо в кущі смородини, і все. Звідси Горбушина каплиця – як на долоні. Дорогою назад ми зустріли Карафольку, який на лобі мав гулю. Карафолька сказав, що Бардадим виявив пропажу. З Антончиком ми домовилися зустрітися біля клубу об одинадцятій.

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ 5

Привид. Увага! Знімаю!

Дома дід Варава сказав мені зайти до Бардадима, бо той мене шукав. Я схопив фотоапарат і сховався у гаю. А коли вже зовсім стемніло, я крадькома подався до клубу. Та Антончик не прийшов. Ех, коли б оце зі мною зараз Павлуша! Зовсім було б усе по-іншому.

Погода зіпсувалася. Знявся вітер. Я пішов у Карафольчин город. Ось уже й дідова картопля. Тихо. Всі сплять. Тільки в хаті діда Салимона хтось хропе. Зі свинарника йому в тон підрохкує льоха. Я минув свинарник, переліз через погрібню і посунув у садок. Он уже в кінці саду вимальовується на тлі неба Горбушина каплиця. І враз… Враз холодні слизькі мурашки потягли мою душу по спині униз, у п’яти. Біля Горбушиного склепу стояв… білий привид без голови, гнівно розмахуючи руками. Я підніс фотоапарат до ока, навів на привид і клацнув. Привид не щезав.

Задкуючи, я почав тікати. Вдома заліз у сарай, де стояла наша корова Контрибуція, і зарився там з головою в сіно. Мені треба було, щоб поряд була жива душа, хай навіть коров’яча.

Розділ 6

Іду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мій тріумф

Вночі я спав як убитий. Зранку побіг до Бардадима! Сказав йому, що може бити мене. І пояснив, що привида вночі знімав. Гриша проявив плівку. На негативі виднівся привид.

Зненацька прийшов Антончик. Він клявся, що мати не пустила, і просив показати негатив. Подивився, побіг, і через 10 хвилин у Бардадима було повне подвір’я хлопців. Не було тільки Павлуші. Плівка підсохла, і Бардадим пішов друкувати знімки. Є фотографія привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. Речовий доказ! Такого тріумфу перед хлопцями я ще не знав ніколи.

Розділ 7

Антончик намагається висунутися на перший план. Історія Карафольчиної гулі. Атака баби Мокрини. Атаку відбито

Хлопці презирливо пхекали з Антончика, який вночі не прийшов. Я ще дізнався, що Карафолька сказав учора, що то я апарата вкрав. Он звідки тая гуля: Бардадим, виявляється, не любить донощиків.

Згодом ми всі рушили на кладовище. Біля Горбушиного склепу ми ніякого привида не вгледіли. Замість привида по кладовищу ходила баба Мокрина. Вася Деркач показав бабі фото привида. Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала. Я ледве спекався баби. Баба раптом почала нас називати гаспидами, іродами, грозила пеклом.

Під ці нескінченні бабині прокльони ми попрямували до діда Салимона. Але нікого не було вдома, бо поїхали у Комишеваху, на весілля: дідова сестра онуку заміж оддає.

Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ 8

“Два кольори мої…”. “Геть звідси!” – каже мені Павлуша. Друга атака баби Мокрини

Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб про мій подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша, розкаявся у своїй зраді, і ми помирилися. Треба було діяти через Гребенючку. Я побіг до неї. Вона працювала на городі. Декілька раз я йшов повз неї, щоб помітила мене. Вона не звертала уваги. Тоді я почав співати пісню: “Два кольори мої, два кольори…”. Уваги ніякої. Тоді я кинув грудку у ногу Гребенючки. Вона назвала мене дурнем, я її – заразою. І тут з’явився Павлуша. Гребенючка почала сваритися, чому я ходжу біля неї, ще й співаю “Червоне – то любов”. Ти бач, на що натякає!..