Юрій Андрухович — Shevchenko is OK (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Юрій Андрухович

Shevchenko is OK

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

1. Харизма

Андрухович вважає, що для більшості українців агіографія Тараса Шевченка починається з його дитячої подорожі до кінця світу: малий Тарас вирушає туди, де небо сходиться з землею… З усіх відомих Андруховичу біографічних джерел цей випадок описано лише в одному, “і він, вочевидь, уже ніколи не підлягатиме скептичній верифікації”.

Про Шевченка говорили завжди: і в час, коли він усього лише підневільний козачок на службі в брутального поміщика, і в час його легендарного петербурзького викуплення з неволі, і в час бурхливих презентацій його страшенно модної поезії у найвибагливіших салонах тодішньої України, і навіть у час далекого азійського заслання. Про Шевченка казали, що він підкинутий простим селянам нащадок великокнязівського роду. Що він здатен випити пів барила горілки і навіть не захмеліти. Що він живе зі своїм петербурзьким учителем Карлом Брюлловим як із коханцем. Що він готовий очолити українсько-польське повстання на Правобережній Україні. Що він водить за собою по найшанованіших прийняттях цілу юрбу волоцюг, утеклих каторжан і брудних завошивлених музик, які грають йому до танцю. Що кожен свій заробіток від малювання картин він тут-таки роздає мандрівним дідам. Що насправді він упир і тому так багато крові в його поемах. Усі ці версії народжувалися повсякчас.

Після появи “Кобзаря” 1840 року в Петербурзі декламації поезій викликали цілі вибухи ревного, просвітленого плачу. Це була епоха (згодом чомусь названа романтичною), коли плакали всі: і панянки та паничі на добросусідських провінційних вечірках, і напівголодні студенти й малярські учні в Петербурзі, Києві та Вільні, і жандарми, і офіцери царського війська, і польські патріоти-конспіратори, і російський актор Михайло Щепкін, і чорношкірий американець Айра Олдридж, і сам Шевченко, вголос читаючи власну, скажімо, “Катерину” на прохання чергових господарів та їхніх гостей. Цей плач відлунює і після його арешту 1847 року, і в часи його довголітнього заслання, і за межею його смерті. Навіть шевченківські опущені додолу вуса з часом почнуть називати “плач України”.

Крім того, він любить співати – і всі плачуть, коли він співає. Крім того, він любить змішувати горілку з чаєм. Крім того, він легкий у спілкуванні, говорить багато й цікаво, знає цілу купу смішних історій, курить сигари (справжні, кубинські). Крім того, він упертий, непередбачуваний, від нього іноді струменіє моторошна енергія скандалу й непослуху. Він дещо вайлуватий, широкий у кості, не дуже добре танцює, але всіх зачаровує. За своє не надто довге 47-річне життя, з якого 10 років пробув у солдатах в пустелі, він здобув собі сотні, якщо не тисячі, знайомих і друзів.

Чи не від самого народження постать Шевченка огорнена патетикою болю та страждань. Від початку життя і до смерті він зазнавав випробувань. А після смерті розгорнувся поховальний психоз. Після поховання на Смоленському цвинтарі у Петербурзі українці починають добиватися права на перепоховання в Україні. Минає 57 днів після першого поховання – і труну видобувають на світ, а тоді через усе місто, через Васильєвський острів і Невський проспект на руках несуть до залізничної станції. Далі труну везуть залізницею, в Москві – знову зупинка, знову прощання, знову натовпи. А потім уже тільки кіньми з усіма подальшими зупинками (Серпухов, Тула, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, усе південніше й південніше). У Києві труну з подільської церкви Різдва на руках переносять на борт пароплава “Кременчук” і далі ще вісім годин везуть униз Дніпром, аби врешті здійняти на Чернечу гору.

Протягом цілого понад двотижневого перформенсу в ньому взяли участь десятки тисяч людей. Жодного святого жодної церкви так не ховали. Здається, від Шевченкового перепоховання бере початок ритуал сакрального українського перепоховання як такого. 1989 року з уральського табору смерті до Києва перевозять останки правозахисників Стуса, Литвина і Тихого, 1992-го у Львові відбувається перепоховання кардинала Йосипа Сліпого, прах якого доставляють із Ватикану.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

2. Культ

Зміст Шевченкового культу можна узагальнити формулою: “Шевченко – наше все”. До формули найбільше спричинились українські культурні діячі другої половини XIX і початку XX століть. Саме вони, а з-поміж них Куліш, Франко, Грушевський, Єфремов, кожен, щоправда, у свій спосіб, розбудували цілу систему уявлень, згідно з якою велич Шевченка в тому, що він поет справді народний, вийшов з найглибших низів і досягнув найаристократичніших вершин духу, ціною тяжких особистих страждань і випробувань зумів усьому світові сказати про долю українства, а всьому українству – про його світове покликання, отже, Шевченко є духовим батьком нації, єдиним, незрівнянним і недосяжним.

Для формування в українському суспільстві Шевченкового культу надзвичайно важливими були два його ювілеї, що припали на один і той самий відтинок історичного часу: 50-ліття з дня смерті (1911 рік) і 100-ліття з дня народження (1914 рік). Обидві дати відзначали доволі бурхливо й драматично, всупереч наголошено відвертому несприянню царської адміністрації.

Будь-який культ не може не використовуватися з певною політичною, чи – ширше – ідеологічною метою. Тож культ Шевченка піддавали всіляким інтерпретаціям і привласненням. Ось хоча б деякі з менших Шевченків, що їх посилено конструювали (й досьогодні конструюють) всередині різних ідеологічних таборів.

“Шевченко комуністичний”. Висувається теза про соціальне походження (пригноблені низи), якому він усе життя залишався вірний; ненависть до панів, панства і панськості; безпосередні заклики в поезіях до насильницького повалення панівного ладу. Образ сім’ї великої, вольної, нової із “Заповіту” потрактовано як “передчуття сім’ї народів Радянського Союзу”.

“Шевченко націоналістичний”. У творах поета домінує козацько-лицарський дух, Шевченко першим розбудив приспану українську національну свідомість, націю назвав нацією, окреслив їй національну ідею та історичну перспективу. Ідеалом поета є Воля, що її, безперечно, слід розуміти як волю для України. В його творах знаходимо вияви ненависті чи принаймні погорди до інших, ворожих, націй (москалі, жиди, ляхи), часом дістається навіть німцям (“куций німець узлуватий”). А той самий заповітний образ сім’ї великої, вольної, нової однозначно трактується як поетова візія майбутньої єдиної соборної Української держави.

“Шевченко християнський”. Саме життя Шевченка є взірцем християнського мучеництва. В його творах подибуємо безліч біблійних мотивів, образів і алюзій (Біблія взагалі була його улюбленою книжкою, що до неї він вічно повертався). Своєрідність Шевченкового християнства – ніде правди діти – полягає в тому, що він був у конфлікті з офіційними церквами і церковниками, поступово у своїй вірі рухаючись у бік персоналістського протестантизму.

“Шевченко атеїстичний”. Нелюбов і навіть різке неприйняття Шевченком усього, що пов’язане з церквою та церковниками, очевидні в його текстах. В церкві ми його ніколи не бачили, згадує одна із сучасниць. Але річ не тільки в нетерпимості до обрядів і попівства. На рівні чистих ідей він теж виявляє протест, пишучи, що заради України він здатний проклясти й самого Бога.

А тому він не атеїстичний, заперечують інші. Він богоборчий. Це різні поняття.

“Шевченко дисидентський”. Доля Шевченка – це приклад індивідуальної боротьби самотнього ідеаліста з тоталітарним режимом. Протистояння людини якійсь гігантській машинерії пригнічення. “Шевченко — наша пісня протесту”, — сформулював це поет-дисидент Ігор Калинець 1972 року, коли перша хвиля арештів уже неабияк прорідила українські інтелектуальні спільноти в Києві, Львові, Станіславі, Чернівцях, Одесі й інших центрах опору.

“Шевченко анархічний”. Насамперед він був вільною людиною, справжнім богемним гулякою, мочи-мордою, душею товариств, не останнім пияком і відвідувачем борделів. Його нетерпимість до умовностей (станових, звичаєвих, ритуальних) не має меж. Він свідомо аполітичний. У спогадах про нього занотовано його слова про те, що “всяка політика аморальна, заради політичних міркувань чинилися й чиняться всі неправди і з них виникають усі злощастя племен і народів, а тому та держава найкраща, яка не має ніякої політики”.

“У наші дні Шевченко був би якимось репером”, – сказав Андруховичу приятель рок-музикант. “А у вісімдесяті – панком”, – додав інший.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

3. Поляки

Як автор “Гайдамаків” Шевченко може вважатися постаттю, доволі проблематичною для історії українсько-польських порозумінь і непорозумінь. Хоч уже навіть у “Передмові” до поеми (1841 рік) Шевченко пише, що “…ми одної матері діти… всі ми слав’яне”. Юнаком супроводжуючи свого власника, Шевченко певний час пожив у Варшаві, де став свідком польської революції. Згодом у Вільні він, здається, мав щось на зразок флірту з дещо старшою від нього польською дівчиною (за іншими версіями, молодою жінкою). Поляки взагалі траплялись йому і товаришували з ним протягом усього його життя. Саме студент-поляк був єдиний, хто потрапив під арешт за свою екстремальну промову (польською мовою) на похороні Шевченка в Петербурзі.

Польська культура, передусім тогочасна найновіша, постійно його притягала. Зрештою, польська мова була третьою серед тих, якими він володів. Свою сконцентровану візію українсько-польського співіснування Шевченко вклав у тридцять два рядки вірша з цілком промовистою назвою “Полякам” (його іноді називають за першим рядком “Ще як були ми козаками”).

За змістом цей вірш фактично ділиться на три частини. Перша з них – цілком ідилічна версія якогось давно минулого золотого віку, коли українці “ще були козаками” і “братались з вольними ляхами”. Друга частина – прийшла католицька церква, Україна перетворилася на пекло.

За одинадцять років, дописуючи цей вірш (фактично третю частину), Шевченко не змінює акценту свого звинувачення.